-Андрійко не переносить пилу, – скривилася літня жінка. – У нього з дитинства таке. Пам’ятаю, як я пилососила через день. Прибіжу з роботи, всіх вечерею нагодую, і давай пилососити, пил протирати.
-Ага, – кивнула Яна, згадуючи, як у знімній квартирі вони з чоловіком, тоді ще хлопцем, тижнями не прибирали, бо в молодості справи є важливіші.
-Що це у тебе, Яночко? – поцікавилася свекруха, розглядаючи пачку з іноземними словами.
-Мюслі.
-А що це?
Яна висипала вміст у миску:
-Тут готові пластівці, сухофрукти, горішки. Ми заливаємо їх йогуртом і їмо на сніданок. Андрійко дуже любить,- додала молода жінка.
Свекруха скривилася:
-Яночко, але дуже важливо снідати гарячою їжею! Це корисно, тепла їжа краще перетравлюється і засвоюється організмом.
-Ми заливаємо теплим йогуртом, – спробувала виправдатися жінка. – І запиваємо гарячою кавою.
-Господи, але це ж не одне й те ж саме! У Андрійка з дитинства слабкість, я завжди готувала йому котлети на пару і нежирні страви. Не хотілося, щоб мою багаторічну працю зіпсувала отака модна їжа.
-Ми їх їмо не кожен день, зазвичай снідаємо кашею, – згадавши, ранкові бутерброди додала невістка.
Але Ірина Ігорівна не повірила…
Через дві години Яна зачинила за ними двері і без сил сіла в крісло. Ні, Ірина Ігорівна не була поганою свекрухою, і сина виховала хорошого.
Але після того, як не стало свекра два роки тому її ніби підмінили – вона стала навідуватися до них з перевірками і годинами читала нотації про здорову їжу, про те, як любить Андрійка і що йому можна, а що ні.
Яна розуміла, що це своєрідний захист від смутку – все життя про когось дбала, а зараз залишилася одна.
Їй тривожно і тужливо. І до кого йти, якщо не до найближчих? Але з іншого боку Яна розуміла, що і її терпінню колись прийде кінець.
Сваритися, виказувати невдоволення чоловікові не хотілося. Вона здогадувалася, у що може вилитися подібні сварки, тому намагалася мінімізувати прихід Ірини Ігорівни за відсутності чоловіка, але сьогодні це не вдалося: свекруха з’явилася без дзвінка, бо «була поблизу».
Яна вмилася прохолодною водою, поставила варитися каву і пішла збиратися на роботу. Роботою це назвати складно, скоріше підробіток – вона допомагала кільком літнім людям по господарству.
Купувала продукти, підтримувала чистоту в квартирах і міняла постільну білизну.
Ну і головне – пила з ними чай або розглядала альбоми.
І ось на цю важливу частину роботи сьогодні у неї не залишилося сил – все забрала свекруха.
-Яночко, ви вчасно, я якраз чай збирався зробити, – усміхнувся Петро Валерійович, милий дідок 82 років з копицею пухнастого сивого волосся, що виблискувало на сонячному світлі.
-Петро Валерійович, я тільки руки помию, – Яна засмутилася.
Вона вважала за краще перемити посуд, швидко прибрати і обійтися без чаювання – у дідуся це чаювання затягується надовго і є для нього дуже важливою церемонією. Але засмучувати його не хотілося.
-Яно, ви чого це сьогодні без настрою? З чоловіком посварились?
-Та ні…
-А що тоді? Ви якщо що дайте мені знати, я миттю з усім впораюся.
Жінка мимоволі посміхнулася.
-Свекруха зранку приходила… – сказала вона невизначено.
-Ясно. Посварилися?
-Та ні.Але настрій зіпсувала. Ви не подумайте, вона хороша, але іноді вже так себе поводить…
-Нудно, їй, мабуть.
-Так внуків їй подаруйте.
-Рано поки що, планували пізніше, хотіли пожити для себе.
-А років він їй скільки?
-Шістдесят.
-Молода-а, – протягнув дідусь слова.
Яна знову посміхнулася: у кожного віку свої критерії.
-Знаєш, що, Яночко, є у мене брат двоюрідний. Теж молодий ще, минулого року ювілей був, чи 60, чи 65, забув. Загалом, ровесники. А давай-но ми їх познайомимо, га? – хитро примружився дідусь.
-А як?
-Де твоя свекруха буває?
-Вона до обіду в парку гуляє.
-Ну ось там її Павлик і зустріне.
Вони ще трохи обговорили знайомство, і Яна взялася за роботу.
Тільки вдома вона подумала, а чи не зробила вона помилку.
Петро Валерійович дідусь, звісно, добрий. Ну а раптом він альфонс у минулому? Чи Павлик альфонс? А вона взяла і вибалакала все про свекруху, і чим вона живе, і що в парку гуляє і фотографію показала, одяг описала.
Добре, хоч адресу не назвала. Тепер Яна засмутилася і вирішила, що наступного разу скаже дідусеві, що все скасовується.
Але «наступного разу» трапилося не скоро – Петра Валерійовича поклали на обстеження, а мобільним користуватися він не вмів.
Але свекруха поводилася як завжди, Яна розпитувала про прогулянки в парку: начебто все спокійно. І жінка заспокоїлася.
-Янусечко, сьогодні мама до себе на вечерю кличе, – Андрій подзвонив дружині.
-Добре, любий, я подзвоню, дізнаюся що привезти.
-Заїду після роботи за тобою.
-Цілую.
Яна подзвонила свекрусі, але та була якоюсь розсіяною, хихотіла невпопад.
Сказала, що нічого брати не треба.
Яна знизала плечима і пішла в магазин – з порожніми руками ходити в гості вона не звикла.
Блукаючи між полицями, Яна подумала:
-А щось Ірина Ігорівна давненько у нас не була. Хм, дивно. І дзвонить рідше і розмови коротші.
Ірину Ігорівну, яка відчинила їм, вони не одразу впізнали. Нова зачіска, зробила коротку стрижку.
Зафарбована сивина – а кілька разів Яна ж пропонувала свекрусі свої послуги з фарбування волосся. Але та відмовлялася.
І одягнена не в безглуздий халат, а в милий домашній костюм.
Молоді на хвилину застигли від несподіванки. Але якщо Андрій швидко забув про все, то Яна помічала зміни: багато овочів на столі, цільнозерновий хліб, на нігтях помітна спроба зробити манікюр.
І розмови якісь інші, без спогадів минулих днів, пилом покритих, а цілком живі бесіди.
-Ірина Ігорівна, що з вами трапилося? Ви прямо розцвіли, не втрималася Яна.
-Так весна, Яночко, все цвіте!
-Не інакше як наречений у вас з’явився…
-Ой, ну який наречений, – зніяковіла свекруха і по тому, як вона поспішно відповіла, присутні зрозуміли – Яна вгадала.
-Розкажіть, Ірино Ігорівно…
-Ну, якось недавно, ну, може місяць, тому гуляла я в парку. Як завжди. Сіла на лавочці відпочити, а тут мужик якийсь підвалює.
Дає, значить, у руки стаканчик з кавою і давай зі мною знайомиться ніби я студентка-першокурсниця.
Я, безумовно, обурилася, каву повернула, а він прилип як скотч до скла.
-Спробуйте, – каже. – Капучіно. Спеціально для вас купив, давно мовляв, за вами спостерігаю.
Ага, знаю я чим потім за безплатну каву розплачуватися! Так і не люблю я цю кислятину.
Але мужик прилип, Павлом представився.
-Для вас, каже, Павлик. Тьху ти! Усю прогулянку зіпсував. Я і піти від нього поривалася, а він взяв за руку і тримає. Ну не кричати ж на весь парк, допоможіть мене кавою частують. І не знаю як від нього відчепилася б, але тут на моє щастя, Василь Іванович проходив.
-Загалом, відігнав він цього Павлика, і зголосився проводити додому, щоб ніхто не прив’язався більше. Він, виявилося, теж часто в цьому парку гуляє, але після обіду.
Ось так ми і почали разом гуляти. Вранці і ввечері апетит нагулюють. Цікавий чоловік Василь Іванович,- мрійливо додала свекруха. – Він раніше завідуючим музеєм був, всяке різне розповідає мені. Я в школі, пам’ятаю, теж музеї любила, а потім все не було часу.
-Ну так що ж ви не запросили його, Ірино Ігорівно?
-Ой, Яночко, не хочу поспішати. І… Мені ще трійку кілограмів треба скинути.
-Ой так ви за цією зачіскою вже десяток років скинули. Чесне слово!
-Спасибі, Янусечко. Мені на літо гардероб оновити, по магазинах зі мною підеш? А то я не знаю, що зараз носять.
-Звичайно!
-Ну ось як схудну ще трохи і підемо. А цей костюм мені як? – свекруха встала з-за столу і покрутилася.
-Відмінно! Колір вам іде і фасон вдалий.
-Василь каже, що в травні на дачу до нього поїдемо, любить він вирощувати все своє, домашнє, ось і візьму з собою костюмчик.
-Чудова ідея! У мене ще кілька футболок лежить, подарували давно, але колір не мій. Вони зовсім нові, вам віддам.
-Ой дякую. Андрійко, пам’ятаєш я, тата вмовляла дачу купити? Я теж люблю в землі колупатися.
-Судячи з того, що ти розвела на підвіконні, тобі цього явно не вистачає.
-Дуже! Дивись, на старості років мрія моя і справдиться…
-Яка старість, Ірино Ігорівно? Так у вас друга молодість починається.
-Ой, ну що ти, Яночко… – зашарілася свекруха.
І закрутився роман у Ірини Ігорівни. І не впізнати її: ожила, розцвіла, подобрішала. У життя молодих не лізе, тільки просить із онуками не тягнути. А в гості її тепер і не затягнути: то на дачі з Василем Івановичем, то в парку, то в музеї.
Прийшла якось Яна до Петра Валерійовича, а той журиться:
-Яночко, ваше прохання я не виконав, вже вибачте. Підмовив я цього старого ловеласа Павлика свекруху вашу закохати. А він, мабуть, всю вправність розгубив. Не впорався із завданням. Говорить я і так до неї і так, а вона ніяк не ведеться.
-А це бо вона кави не любить. Вона трав’яний чай обожнює! – посміхнулася жінка, згадуючи свекруху, яка аж розцвіла останнім часом.
А чому? Тому що кохання творить чудеса!