– Так, Ігоре, я вже майже вдома. Не хвилюйся, я забрала твою посилку. Все, давай, мені потрібно ключі діставати.
Ганна завершила дзвінок та привалилася до стіни під’їзду.
— Як я втомилася і як мене все це дістало… Сил просто немає. Наче я якась хатня робітниця… – прошепотіла вона собі під ніс.
Дівчина зняла сумку з плеча, щоб знайти ключі. Просити Ігоря підвестися з місця, щоб відчинити двері, було марно. Після роботи його ніщо не могло відволікти від компʼютера: ігри, листування з друзями, перегляд відео. Все, що завгодно, тільки не сім’я. Внутрішньо Ганна раділа, що в них із Ігорем не було дітей. Вона вже зараз не розуміла, як справлятися ще й з вихованням дитини.
Нарешті, улюблений брелок із маленькою конюшинкою ліг у руку. Ганна відчинила двері під’їзду і почала підніматися нагору. Чотири поверхи далися їй насилу. Але незабаром вона була вдома.
Ігор, як завжди, навіть не вийшов її зустрічати. Вона помила руки, перевдягнулась і пройшла в «офіс» Ігоря. У вітальні розташувався великий стіл та зручне ігрове крісло. Тут її чоловік працював, розважався та відпочивав.
Ганна поклала на стіл невеликий пакет.
– Твоя посилка, Ігорю.
Той одразу ж стрепенувся і заметушився.
– О, якраз вчасно!
Ігор навіть не подякував Ганні за те, що вона зробила гак дорогою додому. Він одразу почав розпаковувати посилку. З пакета він дістав нову мишку.
– Моя почала барахлити, а ця зовсім нова. Ще й з підсвічуванням, дивись, Ганно, як блимає! – похвалився чоловік.
– Гарно, – зізналася Ганна.
Вона попрямувала на кухню. По дорозі Ганна кинула погляд на полицю, де стояла фігурка їжачка із зеленим листочком конюшини. Вона провела по його голові та посміхнулася. Ця статуетка – останнє, що їй подарувала кохана бабуся. Їжачок уже трохи вицвів, десь виднілися тріщини. Але Ганна так само дорожила фігуркою.
– Час за роботу, – дівчина струснула і почала готувати.
Пізно ввечері, коли Ігор у вітальні грав, Ганна лежала в ліжку і дивилася в стелю. У її голові пролітали десятки думок. Вона не розуміла, як її шлюб став таким. Ігор перетворився на сухаря, не здатного на базову емпатію. Він не помічав, як вони віддаляються один від одного.
“Хоча, може і бачить він все”, – прошепотіла вона в подушку, – “Але воліє нічого не робити”.
Ця думка віддалася гіркотою та смутком. Ганна щільніше закуталася в ковдру та заснула.
…Наступні кілька місяців Ганна все частіше думала про те, що їм з Ігорем треба розлучитися. Вони перестали приносити один одному радість та комфорт. Ганна не могла довгий час перебувати поряд із чоловіком. Він частіше дратував її, вони сварилися і ображалися один на одного. Потім, звісно, мирилися, але осад залишався.
П’ятничного вечора Ганна повільно брела по набережній додому. Їй не хотілося повертатися до холодної квартири, де все пронизалося байдужістю. З невеселих думок Ганну висмикнув телефонний дзвінок.
– Так, Ігоре?
– Привіт. Слухай, зайти до пункту видачі, мені там викрутки прийшли. Забери їх та ще термопасту для процесора. Я тобі все надішлю в повідомленні.
Ігор скинув дзвінок, навіть не попрощавшись. Через кілька секунд телефон пилікнув, сповіщаючи про вхідне повідомлення. Дівчина зітхнула та змінила свій маршрут.
Коли Ганна дійшла пункту видачі, почався дощ.
– Та де ж вона? – Ганна безуспішно рилась у сумці.
Але користі було мало, схоже, що парасольку вона залишила вдома. Купивши ще один пакет, вона прикрила ним голову та побігла додому. У квартиру Ганна прийшла промокла, втомлена і зла.
Дівчина мовчки зайшла додому, переодягнулась і закинула чоловікові його посилку. Ігор лише кивнув, не відволікаючись від своєї справи. Уся кімната була завалена деталями його комп’ютера, технікою та проводами. Схоже, Ігор вирішив влаштувати генеральне прибирання. Але Ганні було байдуже.
Вона почала набирати воду, щоб прийняти довгу та гарячу ванну. Їй хотілося зігрітися та забути про всі проблеми. Ганна розпакувала сіль для ванни і висипала її у воду. Дівчина вирушила на кухню, щоб викинути упаковку. Відчинивши шафку, де знаходилося відро для сміття, Ганна застигла.
Там, серед дротів Ігоря був її їжачок. Ганна присіла і дістала фігурку із відра. Їжачок втратив свій капелюшок, конюшина відвалилася. Усі частини дівчина знайшла серед сміття. Вона дивилася на статуетку і мовчки плакала.
Витерши сльози, Ганна спробувала заспокоїтись. Вона зайшла до вітальні і запитала Ігоря:
– Що це таке? – В руках у неї були частини фігурки.
– А, упустив випадково, поки прибирав. Я тобі потім куплю нову.
Ігор повернувся до своїх справ. Ганна дивилася на нього кілька хвилин, а потім пішла до спальні. Вона акуратно склала осколки в невелику коробку. Дістала з-під ліжка валізи і почала збирати свої речі. Більше залишатися у цьому будинку вона не могла.
Коли Ганна перейшла на зимовий одяг, до кімнати зайшов Ігор:
– Слухай, ти не бачила… Ганно, що ти робиш? – здивовано спитав він.
– Не видно? Речі збираю, Ігорю.
– Ти кудись їдеш? Я не пам’ятаю, щоб ти згадувала поїздки, хоча, може й забув, – Ігор засміявся.
Але Ганні було не до сміху.
– Ні, я йду. Від тебе.
Дівчина не відволікалася від свого заняття.
– Ідеш? Ганно, що сталося?
Вона сумно посміхнувся.
– Наш шлюб зайшов у глухий кут.
Погляд Ігоря заметушився по кімнаті. Він натрапив на коробочку, де лежали частини фігурки.
– Ти через цю нісенітницю вирішила розлучитися? – весело спитав він. – Годі тобі, куплю нову фігурку, навіть десять. Заспокойся, поїж, поспи.
Ганна випросталась і попрямувала до шафи у вітальні. Вона почала витягувати звідти свої речі. Бачачи, що дружина ніяк не реагує на його слова, Ігор захвилювався. Він ще ніколи не бачив її такою.
– Ганно, припини, ти мене хвилюєш. Давай поговоримо?
– Нема про що розмовляти, Ігоре, я вже все вирішила, – голос Ганни був позбавлений емоцій.
– Ганно! Ти ж не будеш через таку дрібницю руйнувати наш шлюб?!
Але Ганна не відповідала. Вона перестала збирати речі, вирішивши, що за рештою заїде потім. Вона покотила валізи до виходу. Ігор перегородив їй дорогу.
– Та чого ти так завелася? – вигукнув він. – Тобі ця статуетка дорожча за мене?
Ганна невдоволено тупнула ногою і вигукнула у відповідь:
– Не в їжачку справа! Ти зовсім нічого довкола себе не помічаєш? Ти справді думаєш, що я вирішила піти, бо ти розбив фігурку? Її можна склеїти. А ось наш шлюб ні! Розплющ очі, Ігоре, ми давно не подружжя, а просто сусіди. У тебе розвинулося споживче ставлення до мене: подай, принеси, приготуй, прибери. Все, що тебе цікавить, знаходиться у вітальні. Якщо у мене виникають проблеми, ти навіть не слухаєш, що я говорю. Ти ніколи не виносиш сміття, не миєш посуд, не прибираєш за собою крихти! Я втомилася збирати твої шкарпетки по квартирі, пакувати тобі обід на роботу та забирати твої посилки!
– Ганно, – спробував заспокоїти її Ігор.
– Ти жодного разу не сказав мені дякую, Ігорю. Ти вважаєш, що я повинна обслуговувати тебе. Але шлюб – союз двох рівних людей. Ти ж перетворився на дитину, за якою треба стежити. Я не хочу такого життя, зрозуміло. А статуетка… Їжачок просто став останньою краплею, Ігорю. Але навіть тут ти примудрився відзначитись. Чому ти її викинув?
Ігор спохмурнів.
– Вона коштує копійки. Простіше нову купити, ніж клеїти, – зізнався він.
– Це ще раз доводить, що тобі на мене начхати. Ігоре, я ж розповідала, що їжачок – останній подарунок моєї бабусі. Але ти не слухав, адже це не стосувалося твоїх ігор, фігурок та ще чогось.
– Ганно, вибач, так, я забув. Але всяке буває. Не йди, прошу. Я виправлюсь, обіцяю!
Дівчина замотала головою.
– Ні, любий, люди дуже рідко змінюються. І я втомилася підлаштовуватися під тебе. Прощай.
Ганна вийшла з квартири, голосно гримнувши дверима. Ігор дивився на вхідний килимок і думав про те, що він через свою байдужість втратив чудову дружину. І справа, дійсно, зовсім не в їжачку.