Цього суботнього дня Ганна збиралася відвідати свого сина. Купила цукерок, які він любив, сік. П’ять років тому Ганна втратила його. Тоді хлопчику виповнилося сім років. Мріяла, що він піде до школи.
Маленький Святослав народився з важкою недугою. Батько дав йому це чудове ім’я. Тоді вони ще разом жили.
Її чоловік Денис був геологом. У їхньому місті був геологорозвідувальний коледж. Ось вона і покохала студента, майбутнього геолога. Романтика! Ось тільки він місяцями пропадав десь в горах, а вона залишалася вдома з дитиною, яка нездужала. До того ж відчувала, що там у Дениса була інша жінка. Та й у самої Ганни тут був друг, адже тоді їй було лише двадцять із невеликим.
Коли Славку виповнилося чотири роки, вони розійшлися. Гроші Денис висилав регулярно поки не стало сина, але сам більше в місті не з’являвся.
Сина не стало першого вересня, того дня, коли він мав піти до школи.
***
Прийшла на могилку. З пам’ятника на неї, посміхаючись, дивився її Славко.
– Привіт, синку! Дивлюсь у тебе чисто. Бабуся розповідала, що приходила до тебе, – вона почала протирати пил, продовжуючи розмовляти з сином. – Бабусі нашій п’ятдесят п’ять виповнилося. Обурюється, що на пенсію ще не йде.
Ганна закінчила із наведенням порядку. Поклала цукерки, налила в стаканчик соку.
– Сьогодні мені снилося, як ти пішов до школи, – на очах жінки з’явилися сльози. – А тобі вже ніколи не піти до школи.
Вона поговорила із сином і почала збиратися. Повернулася і застигла на місці. Біля огорожі стояв… її син. Такий самий, як був тоді в сім років.
Жінка застигла в хвилюванні, а губи самі вигукнули:
– Славік?!
– Тітко, звідки ви знаєте, як мене звуть? – здивовано спитав хлопчик.
– Ти як тут опинився? – У голові у Ганни переплуталося, вона не розуміла, що каже.
– У мене мами не стало, – хлопчик важко зітхнув. – Давно, ще навесні! Тато на її могилці прибирається, а я пішов доріжкою і побачив, що ви плачете. У вас теж когось не стало?
– Так, синочка не стало, – у голові трохи прояснилася, і жінка намагалася знайти якесь пояснення. – Тобі скільки років?
– Сім, – гордо вимовив хлопчик. – Я вчора вперше до школи ходив.
У голові у жінки знову все переплуталося:
«Може, це сон? Ні, все відбувається наяву. Може, просто схожий? – Ганна стала заспокоювати себе. — Мій Славко був худенький і блідий, а цей виглядає таким здоровеньким. Але звуть Славко і сім років, до школи пішов. Мені сьогодні сон снився, і він немов із того сну».
– В’ячеславе, ти, куди пішов? – пролунав звідкись строгий чоловічий голос.
– Тато йду! Тітко, я піду. Гаразд? – і він побіг.
«Що це було, – жінка опустилася на лавку. – Таких збігів не буває. Нехай схожий, але сім років і звуть Славко. Чому чоловік вигукнув: В’ячеслав? Адже мого сина звуть Святослав. І голос у чоловіка якийсь знайомий».
***
Вона встала й пішла у той бік, куди побіг хлопчик. Пройшовши трохи, побачила неподалік дороги могилку і чоловіка, що стоїть біля неї з хлопчиком, так схожим на її сина.
– Тату, он та тітка! У неї сина не стало.
Чоловік обернувся. Очі його здивовано розширились.
– Ганно?! – здивовано вигукнув він.
– Денис?! – Вона не вірила своїм очам, перед нею стояв її колишній чоловік.
Він підійшов, тримаючи за руку свого сина:
– Доброго дня, Ганно!
– Привіт! – кивнула вона головою. – На могилці сина ти так і не був?
– Ні, – той опустив голову.
– Вона поряд. Ходімо покажу.
Чоловік, так і не піднявши голову, мовчки йшов поруч. Підійшли. Батько довго дивився на фотографію, потім тихо промовив:
– Вибач мені, синку!
– Тату, а чому ти сказав: синку? – спитав його син, що стоїть поряд з ним.
– Він був твоїм старшим братом.
– А чому я його не знав?
– Так буває, Слава.
Тут хлопчик повернувся до Ганни і запитав:
– Тіто, а ви хто?
Жінка розгубилася. Вона уявлення не мала, що відповісти цьому хлопчику, так схожому на її сина.
– Синку, я тобі потім все розповім, – розрядив обстановку батько і додав, звертаючись до жінки. – Ганно, у мене машина. Ідемо, ми тебе до дому довеземо!
Знову йшли, не знаючи, що сказати одне одному.
– Як здоров’я, Олени Іванівни? – Запитав чоловік, щоб якось перервати мовчання.
– У мами все гаразд! Три дні тому їй виповнилося п’ятдесят п’ять.
Знову йшли мовчки. Цього разу мовчання перервала жінка:
– А ти як?
– Виїхав. Став жити у невеликому містечку на Закарпатті. Там є наша база. Одружився. З Галиною був знайомий давно. Вона у нашому коледжі навчалася. Народився В’ячеслав. Квартиру купили.
Чоловік знову замовк, свіжі спогади віддавалися важкістю у душі.
– А потім Галина занедужала і її не стало. Перед відходом сказала, щоб я поховав її в рідному місті. Після прощання ми залишилися з сином жити тут. Купили двокімнатну квартиру. Працюю в нашому коледжі, де й навчався.
– Твій син такий схожий на нашого, – несподівано промовила Ганна. – І імена майже однакові.
Вийшли з хвіртки. Денис відчинив дверцята, що стояли поруч машини:
– Сідай!
Додому їхали мовчки. Він зупинив машину біля її під’їзду. Жінка вийшла, кивнула головою:
– Дякую! – І попрямувала до свого під’їзду.
Денис дивився услід своїй колишній дружині, поки та не зникла за дверима.
***
Ганна зайшла до своєї квартири, сіла в коридорі на табуретку і довго сиділа без руху, дивлячись на одну точку.
Від роздумів відвернула мелодія домофону.
– Хто?
– Я, – пролунав голос матері. – Ключ від твоєї квартири забула взяти.
Ганна відчинила двері і попрямувала до ванної кімнати.
***
– Чим займаєшся? – Запитала мати проходячи на кухню.
– У сина була.
– Я минулими вихідними до нього ходила, – і тут побачила на очах дочки сльози. – Ганно, ти що плачеш?
– Мамо, я сьогодні зустріла Дениса.
– О Боже! Звідки він узявся? Начебто виїхав.
– Поїхав, там одружився. У нього нещодавно дружини не стало, її сюди привезли. А Денис тут квартиру купив.
– Дочка, а що ти плачеш?
– Мамо, у нього син, йому сім років, і він так на нашого Славка схожий. Я на могилці була, а він один, без батька, підійшов. Я ледве на ногах втрималася. Здавалося, що мій синочок повернувся.
Ганна знову заплакала. Мати, як могла втішала свою дочку. Думаючи про її нещасну долю.
***
Пройшла золота осінь і біла зима, насупила весна. Приходячи відвідувати сина, Ганна бачила, що хтось залишає квіти. Після цього мимоволі проходила повз дружину Дениса. Навіщо? Вона потай сподівалася побачити того хлопчика. Побачити, яким він став, репрезентуючи на його місці свого сина. Видно було, що до неї приходять, але зустрітись жодного разу не вдалося.
***
Пройшов Великдень та першотравневі свята. Настав батьківський день. Олена Іванівна цієї ночі ночувала у дочки. В обох були двокімнатні квартири, але дуже тужливо ночувати одній у порожній квартирі. Вранці зварили борщ на обід, прибрала у квартирі та поїхали на до сина.
***
Спочатку зайшли відвідати діда та бабусю. Потім до батька його рано не стало, шістдесяти ще не було. Навели всюди порядок. Потім прийшли на до сина та онука. Стали прибирати.
Ганна задумливо полола траву. Вигук матері змусив вийти з роздумів:
– Славко! Внучку!
Різко обернулася. Побачила матір і хлопчика.
– Доброго дня! – сказав той. – Я квіти братові приніс. Ми з татом завжди йому приносимо.
– Заходь, Славко! – привітно промовила Ганна, зачепила рукою свою матір. – Мамо, познайомся! Це Славко – син Дениса. Я тобі про нього розповідала.
– Як він схожий! – нарешті, прийшла в себе жінка. – Я думала: наш Славко повернувся.
Хлопчик поклав букет до пам’ятника і раптом звернувся до Олени Іванівни:
– Ви бабуся мого брата!
– Так, – вона не могла відірвати погляду від хлопчика, так схожого не на її онука.
– А в мене ніколи не було бабусі, – важко зітхнув той.
– Здрастуйте, Олено Іванівно! – пролунав чоловічий голос. – Доброго дня, Ганно!
Перед ними стояв Денис. Літня жінка, відколи він розлучився з дочкою, невзлюбила свого зятя, але зараз побачила, з цікавістю дивився на хлопчика, і на давно забуті іскорки радості в очах дочки, і тихо промовила:
– Доброго дня, Денисе!
Чоловік у відповідь похитав головою, не відриваючи погляду від фотографії свого першого сина. Він відчував, що в цьому є його вина.
– Ходімо, В’ячеславе! – Він поклав руку на плече сина, і вони попрямували до виходу.
– Твій колишній зовсім іншим став, – сказала Олена Іванівна, дивлячись їм услід. – Мабуть, віддячила йому доля за всі його гріхи.
– Але подарувала йому сина.
– Ой, Ганно, я як побачила його, подумала, що вже зі мною щось. Він же вилитий наш Славко, і таке саме ім’я. І гарний хлопчик – одразу видно!
– Мама, коли я його вперше побачила, і мені теж здалося.
***
Жінки ще довго прибирали, думаючи, про щось своє, але, схоже, їхні думи були про те саме.
Повертаючись, вони зупинилися біля другої дружини їхнього колишнього чоловіка і зятя.
– Більше року вже минуло, – сказала Олена Іванівна, задумливо дивлячись на табличку.
Вони вийшли з хвіртки, і побачили Дениса, що стоїть біля машини;
– Олено Іванівно, Ганно, сідайте! Я вас до дому довезу!
Жінки переглянулись і сіли в машину, Ганна попереду, а бабуся з хлопчиком на задньому сидінні.
Славко всю дорогу розповідав Олені Іванівні, про школу, про своїх друзів і подруг, а літній жінці все більше здавалося, що не було останніх восьми років. Немов, як вона тоді мріяла, дочку із зятем купили машину, і вони всі разом кудись їдуть.
Радісні думки витіснялися реальністю, адже вона їхала з кладовища, а ці вісім років перевернули її життя та життя дочки… і цього хлопця, який колись був її зятем.
Але так хотілося бачити ці іскорки радості в очах доньки і, щоб цей маленький хлопчик сидів поряд.
Автомобіль зупинився біля їхнього під’їзду.
– Може зайдете? – запропонувала Олена Іванівна своєму колишньому зятю. – У нас борщ дуже смачний.
Той подивився на Ганну, жінка похилого віку бачила з якою надією її дочка чекала відповіді.
– Дякую! – Вимовив чоловік. – Ми зі Славком давно борщ не їли.
На обличчі дочки майнула посмішка, посміхнулася й Олена Іванівна.
***
Після восьми років Денис знову увійшов до квартири, де він прожив зі своєю першою дружиною майже п’ять років.
– Тату, а у бабусі Олени та тітки Ганни квартира, як у нас, – вигукнув хлопчик.
Від слова «бабуся» у Олени Іванівни защеміло на душі, щоб приховати це, вона промовила:
– Мийте руки! Я поки борщ розігрію, – і попрямувала на кухню.
***
Давно в квартирі в Ганни не було так галасливо і людно. Вона з посмішкою дивилася, як батько з сином намагалися їсти, якомога акуратніше, але в них з цього нічого не виходило, але чомусь це не дратувало, а тішило. Бачила усмішку і на обличчі матері, яка із захопленням дивилася, на хлопчика, що щось жваво розповідає. До того ж, закрадалося у вікно весняне сонце.
– Денис, – раптом промовила Олена Іванівна. – У мене телевізор зламався, а в Ганни два. Ти не міг би його відвезти до мене?
– Мамо, навіщо? – обурилася дочка. – Самі відвеземо.
– Звичайно звичайно! Про що розмова? – одразу погодився чоловік.
– Ганно, тоді ви разом їдьте! Заодно підключіть, бо я в цьому не розумію. А Славко поки що тут погостює, – посміхнулася хлопчику. – Якщо він не заперечує.
– В’ячеславе, побудеш тут! – скоріше наказав, аніж попросив батько.
***
І вони поїхали.
Повернулися ближче до вечора:
– Мамо, все гаразд! Телевізор працює, – радісно повідомила дочка, відводячи очі вбік.
– Славко, збирайся додому! – сказав батько, але якимось щасливим голосом. – Олено Іванівно, вас додому довести?
– Ні, Денисе, дякую!
***
Вони зібралися та поїхали.
– Ганна, щось ви з ним такі радісні повернулися.
– Мамо, ти тільки не гнівайся, – дочка винно опустила голову, – але ми з Денисом назад зійдемося.
– Доню, я тільки рада буду! Ви з ним стільки натерпілися у житті, стільки помилок наробили. Дай вам, боже, щастя! – Жінка мрійливо посміхнулася. – А в мене онук буде!