Галина забігла до продуктового на розі: купила торт та коробку цукерок і пішла на роботу. Жінка відкрила магазин, і стала за прилавок. Напарниць ще не було. Раптом брязнув дзвіночок на вході. Галина вигукнула: – Дівчата це ви?  Відповіддю їй стало мовчання. Жінка вийшла до торгової зали. Там, у гордій самоті тинявся, якийсь чоловік невизначеного віку

Настрій був чудовий. Галина Павлівна із задоволенням вдихнула свіже тепле повітря і навіть усміхнулася. А чого сумувати? Все добре, на вулиці весна, співають птахи… У неї день народження. І хто каже що день народження сумне свято? Вона, скільки себе пам’ятає, завжди любила цей день. А що у ньому поганого? Увага, вітання, відчуття свята. Таке не щодня буває.

Ну і що, що життя вже перевалило за екватор? У Галини Павлівни все склалося якнайкраще. Вона не самотня. Має прекрасні діти, дбайливого чоловіка, надійні, перевірені часом, подруги. На роботі дружний та незлобивий колектив. Що ще потрібно?

Роботу вона любила. Галина Павлівна була продавцем-консультантом у невеликій крамничці. Такі зараз називають магазин на районі. Вони працювали ще по-старому: не у форматі супермаркету. Були навіть клієнти, котрі ходили роками. Всі один одного вже добре знали, віталися, цікавилися життям. Галина любила їхній затишний магазинчик, любила спілкуватися з різними людьми, розкладати по поличках товари. Утримувати все у зразковому порядку. Чого в них не було! Господар постійно розширював асортименти, підвозив новинки. Загалом працювати було цікаво.

Галина Павлівна забігла до продуктового магазину на розі: купила торт та коробку цукерок. Почастувати дівчаток з роботи – це святе. Зазвичай вони працювали по двоє, але сьогодні будуть утрьох. Жанна так і сказала: “Ні за що не пропущу таку подію, прийду особисто привітати тебе, хоч у мене і вихідний”.

Галина Павлівна усміхнулася в передчутті: вони з дівчатами зараз поп’ють чайку, якщо не буде покупців. А вранці їх зазвичай мало буває. Увечері відкриють, нарешті, ігриcте, яке стоїть з Нового року. Їм її подарував постійний клієнт: милий дідусь із сусіднього з їхнім магазинчиком багатоповерхового будинку.

Мобільний знову задзаонив. Сьогодні Галина з самого ранку приймає вітання. Побачивши ім’я на екрані, вона посміхнулася. Валя, її подруга, яка давно переїхала до Туреччини на батьківщину чоловіка.

– Привіт!

– Привіт, моя хороша! Як ти там, не зайнята? Вітати можна?

– Поздоровляй, звичайно! Я якраз на роботу заходжу.

Валентина розлилася у похвалах та побажаннях іменинниці, а Галина Павлівна тим часом відкрила магазин. Відразу попрямувала до службового приміщення, де у них була обладнана крихітна кухонька. Поставила на стіл торт та цукерки.

Дівчат ще не було. Розмова з Валентиною плавно перетекла з привітань в обговорення життя, роботи, дітей та онуків. Тут брязнув дзвіночок на вході. Галина прикрила рукою динамік і крикнула з підсобки: “Дівчата, це ви?” Відповіддю їй стало мовчання.

-Зараз Валя. Піду подивлюся, хто там прийшов… — притискаючи слухавку до вуха, Галина вийшла до торгової зали.

Там, у гордій самоті тинявся насуплений чоловік невизначеного віку. Побачивши Галину, він нервово втягнув повітря і попрямував до неї.

-Нарешті! – А я вже думав мене тут ніколи не обслужать … Чи ви все ж таки від телефону не зможете відволіктися? – з сарказмом додав він, запитливо піднявши брови.

– Валю, я передзвоню – швидко сказала Галина Павлівна і звернулася до незадоволеного клієнта – Чим можу допомогти?

– У вас є ось ця штука? – Він змахнув рукою і накреслив щось у повітрі, а потім мовчки дивився на Галину Павлівну. У неї знову задзвонив телефон. Вона скинула виклик. Чоловік вкотре шумно втягнув повітря і цикнув.

– Яка штука? Для чого? – терпляче запитала Галина – У нас тут багато всяких штук – спробувала пожартувати, але чоловік не посміхнувся у відповідь.

– Штука для яблук… Щоб вичавлювати…

– Сік? Соковижималка?

– Та який сік, заради Бога? Невже я не знаю, що таке соковитискач? Якщо б вона мені була потрібна, я б так і сказав: соковитискач. А мені ця штука потрібна. Ну… щоб кісточки прибирати у яблук… Середину, в сенсі, витягувати… Та й взагалі? Що я розпинаюсь? Ви тут продавець чи я? Повинні знати… – раптом розлютився він.

Телефон Галини знову весело задзвонив, і вона швидко скинула виклик. Спробувавши не реагувати на грубість, уточнила:

– Так вам потрібен апарат для видалення серцевин з яблук?

– Так… – Пробурчав покупець – Дайте я подивлюся. Ця штука в мене була, та я зламав і викинув одразу…

Галина Павлівна відкрила скриньку під скляною вітриною: там зазвичай зберігалися ці апарати. Але сьогодні в шухляді було порожньо. Як на зло, телефон знову задзвонив і вона скинула виклик, нервово глянувши на покупця. Він переминався з ноги на ногу і продовжував невдоволено зітхати. Галина Павлівна почала один за одним відчиняти ящики, але потрібного товару ніде не було. Чоловік похитав головою і спитав:

-І довго ще чекати?

-Зараз, зараз. Вони ж завжди тут зберігалися, а тепер… Ніде нема – пробурмотіла вона. – Мабуть, дівчатка переклали. Зараз на вітрині подивлюся. Вам підійде, якщо що, з вітрини? Вони абсолютно такі ж…

Чоловік нервово проковтнув:

-Так, мені підійде. Мені підійде. Мені б його побачити, хоч би! А ви подивіться… Подивіться на вітрині, потім ще з десяток скриньок он відкрийте! А я постою, почекаю. В мене ж часу вагон! О! Знову у вас телефон дзвонить! Ну візьміть вже трубку, раз ви така важлива персона! Мабуть, без вас нічого не вирішується! А я зачекаю… Почекаю.

Руки Галини Павлівни затремтіли дрібним тремтінням: товару ніде не було. Дівчат теж, а чоловік на межі. Такі як він і катають відгуки на магазин: псують рейтинг і загальне враження.

– Вибачте, заради Бога, зараз зателефоную дівчаткам: все знайдемо.

Чоловік вкотре нервово втягнув повітря. Нарешті, Галина Павлівна додзвонилася до своєї змінниці Рити.

– Рито, привіт! Слухай…

– Галю, з днем ​​народження! Вибач, будь ласка, я спізнююся… Тут така пробка – кінця краю не видно…

– Та гаразд, гаразд, я з іншого питання … Апарати для видалення серцевини з яблук у нас залишилися?

– А як же! 3 штуки є, ми їх на гачки за касою вивісили, щоб місця не займали.

– Ой… а я й не помітила. – знизивши голос, додала Галина. Потім зняла товар і посміхнулася похмурому клієнту – Ось. Вибачте за тривале очікування…

– Пробивайте ж швидше! Скільки коштує?

– Ой… – Галина розгублено подивилася на чорний екран комп’ютера – Ще секундку доведеться почекати. Я зміну не відкрила і ціну не скажу… Цінника на них немає. Мабуть, дівчатка забули приклеїти.

В цей момент у неї знову задзвонив телефон. Чоловік аж почервонів.

– Та Боже ж мій! – загуркотів він. – Що у вас тут за бардaк коїться? І чому весь час телефонує ваш телефон? Вимкніть його, поки розмовляєте із клієнтом! Так… Дайте мені книгу скарг! В інтернеті я теж на вас залишу відгук! Ви ж зараз цього найбільше боїтеся!

Галина Павлівна розчервонілася. Руки продовжували тремтіти, поки вона видавала чек. І тут вона відчула зрадливий ком в горлі: цього ще не вистачало! Розплакатися перед цим…

Вона мовчки подала розгніваному чоловікові книгу. Він щось нашвидкуруч подряпав, шпурнув книгу на стійку і, підхопивши злощасний товар, пішов. Галина почекала, поки брязне дзвіночок, сповіщаючи про вихід злісного покупця. І тут вже дала волю сльозам. У такому вигляді її й застали колеги.

-Галю, Галю, що ти?

-Чого ти? – засипали вони її питаннями. Крізь сльози Галина Павлівна розповіла про свої ранкові пригоди.

– Ой, Галюнь, вперше чи що? Знаєш же, що вони приходять зганяти сюди свій поганий настрій!

– Та ні… Просто… Не знаю. Все одне до одного. Та ще він такий злий, важкий… А я теж гарна! У трьох соснах заблукала. Ще цей телефон проклятий без кінця дзвонить.

-Так. Спокійно. Телефон у тебе так багато дзвонить лише раз на рік і це не твоя вина. А з приводу цього клієнта … Ну так склалося. Невдало. Якби він був адекватним, не влаштував би через це скандал. Увійшов би в становище. Ти була на вихідному і не могла знати, що ми їх переклали…

Дзвіночок на вході знову брязнув. Жінки підняли голови. Галину аж у тремтіння кинуло: тільки-но заспокоїлася і знову той самий чоловік. Але що ж це? Він ніби збентежений…

– Ще одну скаргу прийшли писати? – нашвидкуруч змахнувши сльози, запитала Галина Павлівна.

– Та ні, я того… Вибачитись прийшов. Ви вже вибачте мені, будь ласка. Не буду я жодних скарг більше писати. Ви ні в чому не винні – всяке буває. Я прийшов вже на взводі. Так, я тиждень вже на взводі. Як дружина пішла, так і… Я все для неї… А вона… Нудно їй. Діти виросли, ми вдвох…

Жінки мовчали. Лише Рита здивовано зігнула брову.

– Ну і пішла вона тоді на цей хор – продовжив чоловік. – А там він. Хорист, так його і так! – Чоловік смачно вилаявся і замовк.

Галина подивилася на нього і несподівано відпустила напругу. І як вона одразу не помітила? Весь він якийсь пом’ятий, неголений, сумний… Його тільки пошкодувати можна.

-Добре, я не ображаюся вже. А ви… Не засмучуйтесь. У житті всяке буває… Ви чоловік ще молодий, видний – знайдете собі теж когось…

Чоловік з цікавістю глянув на Галину.

– А що, якщо… Ні, ви не подумайте нічого… Що якщо як вибачення я запрошу вас на каву?

Галя переглянулася з подругами і, не витримавши, хмикнула.

– Та я б із задоволенням… Але думаю, чоловік не схвалить…

– Ох, вибачте! Ось я… – змішався чоловік і став відступати до виходу. – Загалом, ще раз вибачте. Я йду!

Дзвіночок знову продзвенів і тоді жінки дружно розреготалися.

– Ну що, дівчата? – Ось такий у мене цього року вийшов день народження. А тепер ходімо чай пити! Я тортик принесла і цукерки наші улюблені…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.