Галина була на кухні і готувала обід, як раптом в коридорі продзвенів дзвінок.
Син прийшов зі школи.
-Добре, що встигла! – подумала жінка. – А то сяде за уроки, не докличешся. Андрійка треба одразу ж годувати, а то потім він “дуже зайнятий».
Галина вийшла назустріч синові і, з подивом побачила в його руках великий подарунковий пакет.
-Що це, синку?
-Мамо, це тітка Олена тобі передала, я її біля будинку зустрів. Сказала, що квапиться, зайде до тебе завтра. Вона тільки недавно приїхала. А у пакеті тобі подарунок на Новий рік.
Галина нагодувала сина і вирішила подивитись на подарунок.
Вона відкрила пакет і ахнула – там лежала велика гарна ваза… Її ваза!
-Так це ж… Ну привіт, моя вазочка! І як же ти потрапила до Оленки?
Галина, Світлана, Ірина та Олена дружили ще зі школи.
Бачились не часто – у всіх справи, турботи, але сьогодні Галина обдзвонила всіх і запросила до себе на чай.
Обіцяли прийти.
У призначену годину будинок наповнився сміхом, поздоровленнями – подруги давно не бачилися, у всіх новини.
Вже сидячи за столом, Галина подивилася на всіх.
-Ой, дівчата! Я забула фрукти, зараз принесу.
Галина наповнила принесену вазу фруктами та поставила її в центрі столу.
-Це що? Звідки ця ваза? – Світлана здивовано дивилася на блискучу красу.
-Оце я й хочу зрозуміти! Вчора мені її подарувала Олена!
Першою тихенько засміялася Ірина. Потім сміх підхопили всі інші.
-Ой, дівчата! Давно я так не сміялася! – Ірина витерла сльози. – Ну що, давайте розказуйте!
-Так, дівчата! – сказала Галина. – Визнаю, що це я була першою хто це почав. Мені цю вазу подарували на роботі, але у мене таких схожих кілька штук. Ну я її і поклала в шафу, а коли Світлана наступного року запросила нас на Різдво, подарувала їй цю вазу.
Усі глянули на Світлану.
-І?
-Ви ж знаєте, що моя свекруха нормально сприймає лише кришталь. І ніяк їй неможливо пояснити, що нині ним мало хто користується, є багато хорошого посуду з інших матеріалів.
Не бажаючи вислуховувати сотий раз історію про важке придбання кришталю в минулому я, будучи хорошою невісткою і не бажаючи сваритися зі свекрухою через нісенітницю, просто сховала вазу. А дістала її через рік, коли Ірина запросила мене на Різдво.
-А я не вмію вибирати подарунки, і ніколи не купую їх вчасно! – продовжила Ірина. – Ця ваза пролежала у мене без вжитку рік.
Ви ж знаєте, у мене сильно заслабла мама, кілька місяців я жила у неї, не до свят та гостей було, тому, коли Олена покликала на наступне Різдво, я щоб не вибирати непотрібну річ, просто дістала цю вазу та й подарувала їй.
-А мені вона просто не сподобалася! – сказала Олена. – Вибач, Ірочко – до вигляду та якості жодних запитань, але я люблю маленькі вазочки, для мене вона надто громіздка.
Тому вона й перейшла до рук Галинки. Сім’я у неї велика їй і посуд потрібний більше. Ось так і вийшло, Галочко, що ваза повернулася до тебе.
-Сподіваюся, що Галя не подарує мені цю вазу наступного Різдва! – розсміялася Світлана.
-Ну вже ні! По-перше, ти її вже бачила. А по-друге, раз вона повернулася до мене, значить так тому й бути! Нехай буде у мене!
Ну, дівчата, ми насмішили одне одного! Тепер із моєю новою – старою вазою все ясно, давайте пити чай!
Мені не терпиться дізнатися про все, що трапилося у вас, поки ми не бачилися!
І жінки весело загомоніли, пригощаючись фруктами з вази, власниками якої, була кожна з них по черзі.