Конверт вона знайшла випадково, хоча так він і задумував, щоб, якщо що, Галя одразу його побачила.
Він був білий, звичайнісінький, без якихось розпізнавальних знаків, лише чорною гелевою ручкою було виведено акуратні літери:
«Галі. Відкрити, коли мене не стане.»
Звичайно ж, конверт було запечатано. Володя знав, що Галя, якщо випадково знайде його, то не зможе втриматись і обов’язково зазирне.
– Ще й пухкий такий, скільки ж там написано?
Галя похитала конверт у руці, наче зважуючи. Він здався їй дуже важким.
Всі ці роки їй здавалося, що вона не любить Володю. Хоча, чому здавалося – так воно й було, це він до неї три роки залицявся до того, як вона заміж за Валерія вийшла, і два роки після того.
Вона пам’ятала ту їхню поїздку, після якої він просто завіз її до себе в квартиру та там і залишив.
Лікар тоді сказав, що Галі добре було б помандрувати, змінити обстановку.
Вони їхали на машині кілька днів, зупиняючись у маленьких готелях, і Галя вічно сварила його та влаштовувала сцени.
– Ну, як ти на машині їдеш! Можна ж обігнати! Боїшся? А от Валерій ніколи нічого не боявся, він би за дві секунди її обігнав!
– Ти що, не взяв із собою постільне? Я що, маю спати на цих простирадлах? Ти ж сам сказав, що все організуєш, мені не треба ні про що хвилюватись! Якщо тобі навіть таке не можна довірити, то що говорити про інше!
Володя терпів усі її примхи, слухняно обганяв машини, біг у цілодобовий супермаркет по постільне. Мабуть, усім цим він хотів довести Галі своє кохання, але вона тільки ще більше його не любила. І постійно казала його, що він у всьому гірший за Валерія.
Валерій був його найкращим другом. Вони сиділи за однією партою у школі, обрали одну спеціальність.
Не розлий вода, то про таких говорять. І хобі у них було спільне – походи та риболовля.
Володя її й познайомив із Валерієм. Здається, у Валерія тоді був день народження, і Володя покликав її з собою, вони ніби зустрічалися, хоча Галя вже тоді знала, що вона його ніколи не полюбить – він нудний, набридливий, ну неможливо з таким!
І ось тут на контрасті Валерка – гучний, веселий, невловимий. Галя закохалася в нього з першого погляду і бігала потім за ним, як недолуга. Сама стала набридливою.
Валерка довго не здавався незважаючи на те, що вона і пиріжки йому носила, і борщ варила, і над будь-яким його жартом сміялася.
А потім вони пішли у похід. Валерка, Володя, ще якісь хлопці.
І Галю покликали з собою, точніше, ні, вона напросилася. Її попередили, що це серйозний похід, але вона все одно поперлася туди у сукні й білих мокасинах – ну а що, як Валерку інакше спокушати?
Звісно, вже через дві години вона натерла ноги, але йшла і навіть вигляду не подала!
Валерка потім зізнався, що саме це й змінило його ставлення – він думав, що Галя звичайне розбалуване дівчисько, а воно он як виявилося.
Увечері Валерка змащував їй ноги спеціальною маззю, а Галя червоніла як першокласниця.
А в останній день походу Валерка відкрито попросив Володю перейти в одномісний намет Галі, а Галя ночувала з ним…
…Володя прийняв це все з тією самою покірністю. А може, це горезвісна чоловіча дружба… Він навіть свідком на весіллі був. І дружив із Валеркою, як нічого й не було, і з Галею дружив, хоч Галя бачила, що нічого не змінилося – Володя прямо захоплювався нею. Але варто було їхнім поглядам перетнутися, він відразу відвертався.
Про те, що Валерки не стало, їй розповів Володя. На той час Галя вже вся звелася – ні один, ні другий другий не брали слухавку.
Вона відчувала, що щось сталося, щось непоправне… І так – Валерій не втримався на скелі…
Перші місяці після того, як Валерки не стало вона не пам’ятала.
Галя ніяк не могла змиритися, що Валери більше немає…
Вона і з Володею зійшлася тільки тому, що з ним можна було обговорювати Валерія.
Згадувати, розповідати, розпитувати: а який він був у дитинстві, а як навчався, а як звали його перше кохання?
Як вона шкодувала, що не встигла народити від нього дитину! Вони все думали – потім, встигнуть, треба пожити.
Іноді, зустрічаючи темноволосого хлопчика з карими очима, схожого на Валерія, вона питала у Володі:
– Як ти думаєш, наш із Валерою син був би такий?
Від Володі вона відмовилася народжувати дітей. Вирішила, що це буде несправедливо. Він благав її, але вона стояла на своєму – ні, та й годі. Тепер, на порозі п’ятдесятиліття, вона трохи шкодувала про це.
Дивилася на те, як подруги стають бабусями, як у них відкривається друге дихання. Але що тепер.
Про те, що Володю забрали на швидкій, вона дізналася від його секретарки Іри. Ця секретарка дуже дратувала Галю – вся така ідеальна, ну нема до чого причепитися!
Не подобалася вона їй в основному тому, що надто вже особисті подарунки дарувала Володі на всілякі свята – то фляжку з гравіюванням, то якісь там супер–пупер гачки…
З усього цього можна було зробити висновок про те, що розмовляють вони не лише про роботу.
І взагалі, міг би і не брати її назад після декрету, а залишити ту… Як її… Олечку!
Олечка була дуже юною, але такою негарною, що ревнувати до неї було смішно.
Стоп! Невже вона думає про це? Вона ревнує Володю до його секретарок? Та бути такого не може, вона ж його не любить! Чи любить?..
…Галя була вдома, як раптом задзвенів її телефон. Іра подзвонила їй і повідомила, що Володю відвезли, у Галі земля пішла з-під ніг і вона опустилася в крісло.
Потім тремтячими руками намагалася додзвонитися в лікарню, викликала таксі, бігала поверхами, намагаючись знайти потрібного лікаря…
Їй ніхто нічого до пуття не говорив, тільки ось це «він стабільний». А що означає стабільний?
Зрештою лікар, високий дядько з пишними вусами, повідомив, що Володі зробили процедури, і що зараз сказати нічого не можна. Треба чекати. А скільки чекати? Скільки?
Там у лікарні у неї попросили його документи – Іра привезла їм якісь ксерокопії, але потрібні були оригінали, щось там не сходилось.
І приїхавши додому, Галя почала порпатися в його паперах, де й знайшла цей злощасний конверт…
…Галя так злилася на нього, так злилася! Як він сміє йти туди, на небеса, не спитавши в неї дозволу? Ще й конверт цей безглуздий залишив і що їй тепер з ним робити?!
Першим поривом було відкрити і прочитати, не дати на роздуми собі жодної хвилини, але вона не змогла.
Все ж таки, Володя був живий, і якщо відкрити конверт, то вона точно може накликати лихо.
Так вона й сиділа перед цим конвертом: спочатку наводила аргументи, чому їй потрібно прочитати цей лист, а потім, коли вже була готова відкрити конверт, переходила до аргументів, чому це робити не можна.
В якийсь із цих нескінченних торгів із самою собою вона раптом подумала – а що він міг там написати?
Що взагалі люди залишають у такому разі? Чому не можна сказати це зараз? Ну, припустимо, він там каже, як сильно її любить, але вона й так це знає.
Може, він намагається її втішити, як у тому фільмі, де чоловік залишив листи дружині після того, як його не стало, ну так Володя завжди знав, що за ним вона не так сумуватиме, як за Валерієм…
По спині пробрало таким холодом, що Галя здригнулася. Валерій… Чому вона раніше не задавалася цим питанням?
Тому що тоді вона була не в силах ні про що думати?
Несподівана здогадка промайнула в її голові!
Про що ще може просити людина, коли її не стане? Тільки про пробачення. Пробачення за те, що він забрав у неї найдорожчу людину у світі…
Так, Володя винен, що Валерія не стало, тепер вона це чітко знала…
Він підлаштував усе!
…Галя дивилася на конверт. Вона не могла відвести від нього погляду. Галя змахнула конверт зі столу, обтрусивши руку, ніби торкнулася чогось неприємного.
Не хоче вона нічого знати! Ні, вона нічого не знає. Їй це здалося, здалося, не було ніякого конверту!
Повільно, ніби повітря перетворилося на желе, вона встала і побрела до ліжка.
…Скільки вона проспала, Галя не знала. Прокинулася вона від дзвінка. Дзвонили з лікарні – Володі стало краще.
– Ні, відвідувати ще не можна, ми вам повідомимо…
Незрозуміло, чи вона кудись прибрала цей конверт, чи він і справді їй просто привидівся, але в кабінеті на підлозі його не було.
Може, полетів під шафу. Вона не стала його шукати і щосили вдавала, що нічого не пам’ятає…
…До Володі пустили через п’ять днів. Вона одразу поїхала до нього, взявши його улюблені книги, газети з кросвордами, планшет та інші дрібниці, без яких так нудно лежати у лікарні.
На порозі палати вона зустрілася з Іринкою – та була біла, заплакана, тримала за руку свою дочку.
На тумбочці Володі стояли іриси – звичайно ж, Іринка притягла.
Галя безцеремонно поставила вазу на вікно, розкладаючи на тумбочці свої дари.
– Кохана… – пролепетав Володя. – Як же ж я скучив!
Галя за звичкою закотила очі. Вона сіла на краєчок ліжка, провела рукою по його шорсткій щоці.
– Як ти обріс, – сказала вона. – Борода тобі зовсім не пасує.
Володя посміхнувся і продовжив за неї:
– Не те, що Валерці, так?
Валерка носив розкішну бороду.
Галя придивилася до обличчя Володі – чи не майне там зловісна тінь?
Але чоловік дивився на неї тими ж закоханими очима, покірними, звиклими до того, що він завжди на другому місці.
Господи, і що вона повигадувала? З чого вона взагалі взяла, що цей слабий міг зробити щось подібне? Сама не розуміючи, що нею керує, вона нахилилася і поцілувала його в губи.
– Досить вже Валерки, га? – сказала вона. – Його я любила чотири роки, а тебе кохаю вже двадцять!
Вона ніколи не бачила в нього таких очей. І заради цього варто було жити. І ну його цей конверт! І цю Іринку – навіть не треба її звільняти, мати-одиначка, все-таки…
Вона була сповнена щастям, немов ігристе бульбашками, і від цього іскристого щастя хотілося плакати.
Невже так буває, у п’ятдесят років?
Пішла Галя лише тоді, коли медсестра втретє її про це попросила.
Вони дивилися один одному в очі, сміялися, розмовляли, наче відкривали один одного заново.
А конверт, який повинен був розповісти Галі таємницю Володі, лежав у пилюці під шафою і чекав свого часу…