Дзвінок в двері пролунав несподівано.. Дивно, вже вечір. Батьки приїдуть вранці. Олена пішла відчиняти. На порозі стояла її подруга Ірина. Губи стиснуті, очі червоні. – Іринко, що сталося? Подружка мовчки пройшла на кухню. – Твій Максим.. Я стільки років тримала це в собі. Тепер я повинна тобі все розказати

Олена затримала подих щоб вгамувати сильне биття серця.
-Фух, напевно червона як буряк, що за звичка червоніти.. Ніяк неможливо від цього позбутися.

Вона зібралася з силами і зробила крок туди, у світ дитинства, перше кохання і перше розчарування.

-Хоменко? Оленка?

Олена дивилася на молоду жінку, десь далеко розуміючи, що вона знає хто це, але не хотіла повірити, що ось ця “тітка” в сукні зі стразами, її шкільна подружка, Іринка.

Олена несміливо посміхнулася і пішла назустріч.

-Привіт подружко. Ти така.., – Ірина з захопленням розглядала Оленку і дівчина почала ніяковіти, -ну ти взагалі, королева. Олено, а пам’ятаєш, пам’ятаєш ми з тобою мріяли, ось закінчимо школу і не будемо довго приїжджати, а потім приїдемо такі красиві, а нас ніхто не впізнає… А ми такі, ніби, сидимо і посміхаємося…

Пам’ятаю, пам’ятаю… Іриско, – Олена насилу вимовила дитяче прізвисько своєї подружки.

-Ідемо, ідемо, – Ірина як тaнk тягла Олену в клас, – майже всі наші зібралися, йдемо…

Ще раз видихнувши, Олена зробила крок в клас. Все було передбачувано…

На кілька секунд всі примовкли, повернувшись до двох подружок, які увійшли в клас, а потім видихнули…

Олена чекала цього моменту… Ох як чекала, і все через одну людину, яку, окинувши швидким поглядом клас, вона не побачила.

-Хоменко, Тищенко, що за запізнення? – вчителька удавано нахмурила брови і пішла розкривши обійми до Олени з Іриною

-Антоніно Георгіївно!

Наобнімалісь, націлувалися і сіли за парту.

-Так, весь клас в зборі, ну що? Почнемо класну годину.

-Не весь, – хтось сказала із задніх парт, – Максима Степанюка немає.

У цей момент відчинилися двері, і увійшов випещений красунчик, з високо піднятою головою, величезною корзиною з квітами, модна стрижка, білозуба посмішка, ямочки на щоках, парфум…

-Ах, – зітхнула жіноча половина класу.

-Ого, – сказали хлопці.

Нічого собі, Максим? – вирвалося у Антоніни Георгіївни, – який ти…

Максим рухом фокусника витягнув зі свого величезного кошика букет квітів і подарував їх вчительці, чим дуже збентежив Тонічку, як хлопці кликали молоденьку на той момент, коли вони пішли сьомий клас, свою класну керівницю.

Потім швидко пройшовши між партами, обдарував всіх однокласниць букетиками, затримавши захоплений погляд на Олені, трохи зніяковів, але швидко взяв себе в руки, пройшов і сів поруч з Миколою своїм шкільним другом…

Олена спиною відчувала погляд Максима.

Ось причина, її особиста причина, той через кого вона стільки років не бачила однокласників, подруг і друзів, улюблену вчительку. Стільки років не гуляла по вулицях улюбленого міста свого дитинства.

Мама, тато і сестричка приїжджали до неї, а вона ніколи, десять років, все відмовлялася, то колись, то навчання, то робота…

Звичайно батьки знали в чому справжня причина, сподівалися що вона забуде ту образу і почне своє життя, але Олена вся була в навчанні, роботі, кар’єрі.

І ось, тепер Олена вирішила що час прийшов, тепер вона впевнена в собі, красуня, розумниця, провідний спеціаліст…

Олена погано пам’ятає про що говорила Тонічці, хлопці… Всі її думки займав тільки він, Максим…

Вони посиділи в класі, потім пішли на шкільні збори в актовий зал, там було чотири паралелі випускників. Учні приготували концерт для випускників.

-Пам’ятаєш, пам’ятаєш, як ми колись, – гаряче шепотіла Ірина в саме вухо Олені.

-Пам’ятаю, пам’ятаю, – машинально відповіла та, – звичайно пам’ятаю.

У пам’яті спливли шкільні роки.

Ось вона дівчинка – першокласниця, звеликими бантами і косичками калачиком, ось середні класи, ось старші.

Олена завжди була активною дівчинкою, виступала, читала вірші.

І завжди поруч, на відстані витягнутої руки, був її Максим. Її вірний лицар. Всі одинадцять років школи, він був поруч…

У дев’ятому класі він зізнався їй у коханні, Олена не подала виду, а вдома плакала в подушку від щастя, здавалося що життя її розподілена по роках, місяцях, годинах і хвилинах, і завжди в ній є Максим…

Це потім, після випускного, до неї прийшла її подруга Іринка і сказала…

Вона сказала що бачила Максима з Катею Співаковою, вічною Олениною суперницею з паралельного класу…

Олена горда, вона навіть не вислухала Максима.

-Зpaд*ник, – кpuчала вона, – бачити тебе не хочу.

Подружка їй описала в подробицях, як вона зайшла в кімнату в хаті її бабусі в селі, а там Максим з цієї неприємною Катькою, r*лi, сплять голубки… Вони якраз компанією всі були в гостях в селі.

Ніяких виправдань слухати Олена не хотіла. Вона поїхала, і все чекала, чекала, коли ж цей безсовісний попросить вибачення. А він так і не попросив… Зр*дник.

Олена вчилася, старалася, дізнаючись через Ірину новини про Максима. Так що там говорити, тільки про нього вони і говорили.

Ірина розповідала все нові подробиці про нього, а Олена вчилася, вчилася, вчилася.

Потім Іринка народила первістка, вони все рідше зідзвонювалися, молода матуся була вся в турботах, через рік народила доньку. І ще рідше стали зідзвонюватися, так пару раз на рік.

Олена всім говорила що її немає в соцмережах, вона там була, просто не хотіла нікого бачити з того, минулого життя. Кожен по своєму сприймає такі повороти долі. Олена ось так.

Її хвилювало питання: Чому? Чому за стільки років він ні разу не зробив спроби порозумітися, хоч щось сказати? Вона сама не розуміла чого чекає? Молоді і гідні чоловіки просили і просили її руки, а вона…

Вона все чекає пояснень від однієї людини, ну от хіба це розумно, сварить постійно себе Олена. Але зробити з собою нічого не може… Та й мама вже почала зачіпати тему створення сім’ї, хоч і знає що для Олени це табу.

З актового залу вони перейшли в колись їх, а тепер вже інших дітей їдальню. І там, за накритими столами, всі базікали, кричали, сміялися, перебивали один одного, лише двоє не пили, не їли, мляво відповідали на питання інших.

Вони дивилися один на одного. А хтось третій дивився на них і заздрив, розуміючи що ніколи не зможе отримати цього погляду.

Олена вийшла на вулицю, вирішивши відпочити від нав’язливої ​​Ірини. Їй було незручно перед подругою, але в Олени зовсім не було бажання вислуховувати її спогади, що починаються зі слів “а пам’ятаєш”…

Вона стояла біля дверей в школу і просто дихала повітрям.

-Піду додому, – вирішила Олена, піду…

Вона повернулась і наштовхнулася.., ну звичайно ж Максим…

-Привіт.

-Привіт.

-Хочеш втекти звідси?

-Ні, просто піти.

Перші слова сказані за десять років.

-Ходімо?

-Ходімо, – згідно кивнула головою…

Вони гуляли вздовж річки, набережна розширилася, спускаючись до самої води де по піску любила бігати босоніж Олена.

Говорили багато і ні про що, цілувалися, як в юності, ніби й не було цих десяти років…

Він розпитував її про життя, вона розповідала, нічого не прикрашаючи, розповідала так, як є…

На її запитання про його справи, відмахувався, намагався перевести розмову.

-Не хоче хвалитися, вирішила Олена, скромний…

Батьки поїхали в село, сестра теж. Тому вони пішли до Олени, пили чай, розмовляли…

Всі вихідні вони провели разом, щасливіше людей не було на світі. Увечері подзвонила мама, попередивши що приїдуть вранці.

Мама, мила, добра мама. Так багато потрібно їй розповісти…

Дзвінок в двері пролунав несподівано…

Дивно, вже вечір. Батьки приїдуть вранці. Максим був у душі, Олена пішла відчиняти. На порозі стояла Ірина. Губи стиснуті, очі червоні, ніби довго плакала.

-Іринко, що сталося?

Подружка нічого не сказавши пройшла в квартиру, на кухню…

-Я тебе все життя не любила і заздрила…

-Ірино ти що?

-Мовчи, так би мовити. Я тебе і зараз не люблю, але ти знаєш, мені навіть шкода тебе. Я ж знаю що ти його любиш, і він тебе теж. Та тільки він не буде з тобою ніколи, розумієш… І справа не в тому, що у нього двоє дітей, яких йому я народила. Так-так, ну що ти дивишся? Так, батько моїх дітей, наших дітей, твій Максим, вірніше мій… Ми не живемо разом, ні. Він соромиться мене, нас.

Ніхто не знає, що це його діти, час прийде, дізнаються. всі ці роки він ходить до мене, я втішаю його, все прощаю. Я переживаю всі його походеньки і прощаю його.

Питання, хто з нас любить його більше? Відповідь, звичайно я! І залишиться він зі мною, тому що йому так зручно, та Максиме?

Ірина дивилася на Максима, що вийшов з душу, – Що мовчиш? Ну давай, спростуй мої слова…

-Навіщо ти прийшла? Йди звідси, – Максим почервонів від зл*сті…

-Розповісти всю правду цієї зачарованої. Все життя, Олена, Олена, Олена, Олена. І тут, красуня, знайшлася треба ж останньою прийти, щоб всі бачили, подивіться мовляв, яка я…

-Навіщо ти мені це все говориш? Думаєш я знову поведуся на твої хитрощі, як тоді, в сімнадцять років? Я знаю, що ти тоді все придумала, вже давно знаю.

Мені шкода тебе, Ірино… Ти ж весь цей час живеш отак в такій темряві, в очікуванні примарного щастя. Знаєш, я все знаю, давно. Я… Все знаю… І діти у тебе не від Максима, навіщо ти розповідаєш байки? І те що, як тільки у нього відбувається зрив, він йде до тебе…

Так, дорогенький, я знаю про це теж, що ти два рази вже koдyвaвcя… Що ви на мене дивитесь обидва?

Одна все життя чекає коли ти в такому стані прийдеш до неї, а інший заливає свої невдачі. Ти безвольний, жодного разу не подзвонив мені дізнатися істину причину мого мовчання, і ти, клянешся мені в коханні, знову? Серйозно? Чекав десять років? Бігаючи за розрадою до неї…

Так ви варті один одного… Ти ж знаєш що він ніколи не буде належати тобі. Навіщо npuнuжyєшcя?

-А ти? Ти сама? що ж ти така ошатна стільки років живеш в столиці, вся з себе штучка, що ж ти не знайдеш собі нікого, чого ти приїхала і відразу до нього кинулася?

-А може це моя примха? Може я така стала, така життям наситившася, щоб знову тобі показати, ось і зробила собі приємне. Все, йдіть обидвоє…

Вони мовчки пішли, один за іншим…

Вона плакала, дивуючись своїй сміливості, що змогла набратися сил і висловити цим двом все що накопичилося…

Виглянувши у вікно, побачила його, що сидить на лавочці, згорбившись.

Дівчина стримала бажання побігти обняти, уткнутися носом і вдихати рідний запах… Забрати, притиснути до себе і нікому не віддавати.

Але стрималася, таких не прощають. Він сам зробив свій вибір. Міг залишитися, сказати що нікуди не піде, міг все прояснити, пояснити, а він… Втік… Знову…

Дивно, але Олена відчула полегшення…

Вранці дочекавшись батьків, Олена попрощавшись поїхала, з легким смутком думаючи про події останніх днів. Попереду маячило щасливе життя, без цієї нездорової любові…


-Мамо, давай на колесо огляду.

-Нііі.

-Ну мамо, ну ти обіцяла.

-Андрійку, там треба вчотирьох.

-Та мамо, не треба там вчотирьох, що не вигадуєш.

-Ви їдете? – працівник у жовтій безрукавці простягнув Олені руку, підсаджуючи в кабінку, в яку вже сів її син, Андрійко.

Олена подала руку і зробила крок у кабінку, кинувши погляд на застиглого працівника…

Вона як уві сні слухала балаканину Андрійка, в голові крутилося одне ім’я, Максим.

Він теж впізнав її.

Ошатна, красива з сином, така щаслива…

Скільки разів він картав себе, за свою безхребетність, невміння вирішувати якісь складні завдання. Йому легше сидіти і жаліти себе. Ось навіть зараз, можна підійти, поговорити, сказати їй що любить її одну, все життя. Ні ж…

Легше сховатися, зробити вигляд що не впізнав. Він приїхав сюди, в це курортне містечко щоб привести в порядок думки. Ось уже три роки як він веде здорове життя.

Розійшовся з Іриною. Після тієї зустрічі, він два роки тільки й гуляв. Закинув роботу. Компаньйони по бізнесу відмовилися від нього, всі відвернулися…

А він звинувачував всіх навколо і знову йшов плакатися на плече до тієї, до іншої… Яка завжди чекає. Вона не любить тебе, і ніколи не любила, ну що ти сохнеш по ній, ну. Я ж поряд.

-Йди, -казав він, – іди. Ти мені не потрібна, йди.

Але одного разу і їй набридло, вона просто сказала, що втомилася, втомилася так жити, хоче пожити з людиною, яка любить її і зробить щасливою. І виставила його.

А ось доля дає йому знову шанс, він знову зустрів її…

-Олено.

-Так, – вона намагається вгамувати тремтіння.

-Добре виглядаєш, як справи? Відпочиваєш? – що я несу, думає він.

-Ттак, ось з сином на відпочинку…

-Аааа, а я працюю, ось…

-Колесо працює? Жіночко, ну що ви стоїте, дайте пройти, у нас квитки між іншим…

-Мамо, це хто

-Однокласник…


Вони йшли по березі моря, мовчки. Рідкісні відпочиваючі дивилися на красиву пару.

Він нарешті сказав їй все. Все про що мовчав стільки років, що з ним відбувалося… Його ніби прорвало, він говорив, говорив, говорив…

-Ми завтра летимо з Андрійком додому, хочеш з нами?

Він похитала головою.

-Пробач, але мені немає місця в твоєму красивому житті…

Він знову злякався, зрозуміла вона, знову злякався відповідальності, ну що ж…


-Мамо, цей дядечко, там на атракціонах, він мій тато?

-З чого ти взяв?

-Не знаю…

-Так.

-Він не хоче жити з нами?

-Ні.

-Добре, – і малюк відвернувся спостерігаючи за кораблями хмарами.

“Ну що ж, – подумала вона, – Кажеш немає місця в моєму красивому житті? Ну не буду змушувати…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.