Даша повернулася додому з роботи. – Коханий, я вже вдома! – гукнула вона до чоловіка. За хвилину на кухні з’явився Максим. – Привіт, – чоловік поцілував дружину в щічку. – Як же я сьогодні втомилася, – важко видихнула Даша. – Вечеряти що будемо? – Я картоплі насмажив, – усміхнувся Максим. – До речі у мене для тебе новина!  – Яка ще новина? – перепитала Даша, як раптом на кухню зайшла незнайома дівчина в коротенькому халатику, набрала склянку води і вийшла з кухні. – Максиме, це хто? – Даша здивовано дивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається

Аліна приїхала погостювати ненадовго – принаймні так вона сама заявляла. Але минуло вже майже три тижні, а дівчина досі не збиралася їхати і на всі запитання відповідала:

– Ой, та я тут проїздом, зараз, ще трохи – і візьму квиток…

Але дні йшли, а купівля квитка все відкладалася та відкладалася на завтра чи післязавтра. Аліна відчувала себе цілком вільно – тим більше, що Даша та Максим надали їй цілу кімнату у своїй двокімнатній квартирі. Подружжя, звичайно, теж не розраховувало, що гостя – далека родичка однієї з Максимових тіток – затримається більше ніж на кілька днів. Але…

– Добрий ранок! – привіталася з подружжям Аліна чергового ранку, входячи на кухню. З одягу на гості був тільки короткий халат. Максим опустив очі, дивлячись у чашку, і буркнув щось нерозбірливе. Даша почервоніла, та погляд не відвела.

– Доброго ранку, – стримано відповіла вона. – Каву хочеш?

– Хочу! – Аліна плюхнулася на вільний стілець і безцеремонно посунула чашку Даші. – І поїсти б ще чогось.

“Купила б – і їла б!” – мало не кинула у відповідь Даша, але знову стрималася. Аліна за всі тижні, проведені у них у гостях, купила добре якщо пару буханців хліба. Решту часу вона воліла харчуватися за рахунок господарів.

Стримуючи у собі неввічливі пориви, Даша піднялася і налила гості кави.

– І вершків, будь ласка, – простягла Аліна.

Даша поставила на стіл упаковку вершків, нарізаний сир, ковбасу та печиво. Максим увесь час сидів мовчки, намагаючись не зустрічатися з Аліною поглядами.

– Коли в тебе поїзд? – прямо запитала Даша, забувши про свою каву.

– Ой, та я ще не знаю, – защебетала Аліна, відкушуючи від бутерброда з ковбасою і запиваючи кавою, щедро присмаченою вершками. – Я тут подумала, може, на роботу влаштуюся – місто дуже сподобалося, навіщо мені в наш обласний центр повертатися, столиця краще …

– Звичайно, влаштовуйся, – подав голос Максим. – Справа хороша. Ким працюватимеш?

– А ще не знаю, – безтурботно озвалася гостя. – Може, днями подивлюся, що тут у вас взагалі пропонують.

Даша хмикнула. Освіти у дівчини не було – якщо не рахувати двох перших курсів пед.інституту, з якого Аліну відрахували за постійні прогули та купу незданих заліків.

І ось тепер недолуга далека родичка вирішила, мабуть, підкорити Київ. Чим Аліна збирається це робити – Даша не могла зрозуміти. Дівчина була лінива, ніякої мети в неї не було. Здається, і розмову про роботу вона завела просто для того, щоб про щось поговорити.

– Подивися, – стримано відповіла Даша. – Влаштуєшся на роботу, отримуватимеш зарплату, квартиру знайдеш. Спочатку орендувати, звичайно, а потім можна буде і ку…

– Та я у вас поживу, – так само безтурботно зупинила її Аліна. – Навіщо мені знімати халупу якусь гроші витрачати?

Від такого нахабства Даша просто застигла. Максим теж якось дивно хмикнув, поспішно допив свою каву і вийшов із кухні.

Кинувши сніданок, Даша наздогнала чоловіка. Вони увійшли до кімнати, і Даша зачинила двері, щоб Аліна не чула їхньої розмови.

– Максиме, це переходить всякі межі! – Заявила Даша, впритул дивлячись на чоловіка. – Вона тут оселитися, мабуть, вирішила! На халяву причому.

– Даша, ну, я з нею поговорю – бачиш, на роботу хоче влаштуватися. Нехай трохи на ноги встане, і я попрошу її з’їхати. Не можна ж ось так одразу…

– А так – можна?! – пошепки вигукнула Даша. – Теж мені, одразу! Вона майже місяць у нас. Живе тут, за квартиру не платить, їжу нашу їсть, в коротенькому халатику перед тобою крутиться! Ти її тому виставити не хочеш, га?

Бачачи, що дружина дедалі сильніше починає сваритися, Максим поспішив заперечити:

– Даша, ні. Аліна, звичайно, поводиться нахабно. Але вона дочка тітка Наді, а з тіткою я сваритись не хочу. Та й що люди подумають? Скажуть – виставив дівчину на вулицю!

– А зараз вони що думають? – примружилася Даша. – Живемо утрьох, як шведська родина. Думаєш, сусіди нас ще не почали обговорювати? Незабаром буду за спиною чути, що Даша, не розумна така, пустила чоловікову коханку в будинок!

– Даша, ну ти що, – остаточно зніяковів Максим. – У нас із нею нічого…

– Та я знаю, – втомлено зітхнула Даша. Весь запал раптом кудись вичерпався. Сваритися не хотілося. Хотілося лише одного – знову залишитися з чоловіком удвох. Щоб жодна бідна родичка не маячила весь час перед очима. – Максиме, ми цю квартиру для того брали, щоб жити разом. Удвох. А то могли б залишитися і в моєї мами.

Даша зітхнула. Говорити далі не хотілося, але вона мала сказати.

– Загалом, вибирай, я чи вона. Терпіти ось це все я більше не маю наміру. Ти її пустив сюди, ти і попроси на вихід.

– Даша … – почав Максим, але дружина його вже не слухала. Схопивши з крісла одяг, вона пішла у ванну.

***

Аліна так само сиділа на кухні, вплітаючи невідомо який за рахунком бутерброд. Наманікюрений пальчик ковзав по екрану смартфона, гортаючи стрічку в соцмережі.

– Аліна, – Максим зупинився перед дівчиною. Та звела на нього погляд блакитних очей.

– Так, Максим?

– Ти маєш з’їхати, – заявив їй хлопець.

Очі Аліни опустила погляд. Губи скривилися, наче дівчина була готова ось-ось заплакати.

– Але Максиме … – Почала вона, проте хлопець зупинив її:

– Ми домовлялися, що ти поживеш кілька днів, доки не знайдеш роботу чи не купиш квиток додому. Минув майже місяць. Не знаю, що ти і твоя мама задумали, але тут тобі не безкоштовний готель. Або з’їжджай на квартиру, або вирушай додому.

Аліна жалібно схлипнула, але Максим був непохитний:

– Даю тобі час до завтра – зібратися, купити квиток чи знайти житло.

– Так от, як… – простягла дівчина.

Її халатик ніби ненароком розчинився. Максим відвів очі.

– Ми не домовлялися тебе годувати та утримувати, – твердо заявив він.

– А якщо я… – рука Аліни ковзнула по плечу Максима, але той відсторонився.

– Ще один такий жест – і через п’ять хвилин із валізами на вулиці опинишся, прямо в халаті, – тихо, але жорстко заявив Максим.

– Я зараз мамці подзвоню, нехай знає, який ти поганий! – вигукнула Аліна.

– Дзвони, – спокійно погодився хлопець. – Вона буде рада почути, що ти тут витворяєш. Думаєш, тітка Надя мріяла виростити нахлібницю?

Аліна розгубилася – такої відсічі вона явно не чекала. Заплескала віями, надула губи, але знайшла, що відповісти.

– Я поїду. А що люди подумають, тебе не турбує? – Запитала вона нарешті.

Максим знизав плечима. Яка різниця, що вони подумають – набагато важливіше, що в їхній сім’ї знову стане спокійно.