– Борисе, ти на роботі? – голос у Галини був схвильований. – Так, а що? – запитав він у сестри. – Та я батькові додзвонитись не можу. На дачу свою поїхав і слухавку не бере. Приїдь пошвидше! Дача зустріла їх тишею. Борис вийшов з машини і оглянув ділянку. – Тату! Ти де?! – гукнув він. Але відповіді не було

-В неділю їдемо на дачу! – твердо заявив Павло Іванович. – Пора вже землю під картоплю перекопати.

Але діти не виявили ніякого ентузіазму.

-Тату, та навіщо копати? – сказав Борис. – Давай одразу садити, без перекопування.

-Дістала вже твоя дача! – дочка Галина була менш делікатною. – Простіше картоплі в магазині купити. І дешевше, до речі.

-Просто ви ліниві! – не погодився з дітьми Павло Іванович. – Коли картопля вирощена своїми руками – вона смачніша. І внуків теж треба привчати до праці. Галю, скажи їм – хай теж їдуть. Борисе, у тебе для них місце в машині буде?

-Тату, дай спокій онукам! Самі посадимо, не перший рік цим займаємось.

-Ось це вже інша розмова! – заспокоївся Павло Іванович. – Я ж для вас стараюся. І теплицю там теж для вас будую. Взимку ще згадувати мене будете добрим словом!

Але і з цим донька не погодилася.

-Тату, ти б своє здоровʼя поберіг! Тобі лікар що востаннє сказав?

Павло Іванович невдоволено скривився і нічого не відповів. Борис змінив тему розмови.

-Ти казав, що хтось хотів твою ділянку купити?

-Аа, цей багатій на джипі? – одразу завівся Павло Іванович. – Не дочекається! Йому, бачте, краєвид сподобався! У нього ж плани там якісь – особняк там збудувати. Він так і сказав – у мене тут газон буде, більше нічого саджати не буду!

Це ж як так?! Там земля ж яка родюча! А за ці роки я її всю своїми руками перебрав. Так що ніякої ділянки йому не бачити!

-А скільки ж хоч грошей дає? – поцікавився Борис.

-Та скільки б не давав! – батько залишився непохитний. – А ти чого питаєш?

-Ну бо ділянка формально на мене записана, – усміхнувся Борис. – Може я вже потенційний мільйонер.

-Гроші – ніщо! Папір. Я це давно зрозумів. А земля є земля. Отже в суботу зранку їдемо копати…

За суботу все скопати та посадити картоплю не встигли, довелося їхати і в неділю. Закінчили тільки після обіду.

Поки Борис порався з машиною, Павло Іванович хвалився дочці своїм господарством.

-Подивися, яку я теплицю зробив! – показав він на конструкцію із старих віконних рам. – Це восени я попросив Бориса привезти. Тож у липні будемо мати помідори.

Підійшов Борис.

-Ну все, поїхали!

-Зараз, посиджу трохи, – Павло Іванович припав спиною до своєї теплиці і заплющив очі.

-Тату, тобі недобре? – захвилювалась Галина.

-Ні, дочко, все гаразд, зараз поїдемо, – відповів батько і додав. – Там у мене в сумці пігулки, принеси, будь ласка.

Випивши пігулку та відпочивши, Павло Іванович знову став бадьорим та енергійним.

-Діти, я для вас стараюся. Галю, це щоб у твоїх дітей були свіжі овочі і картопля своя. Та й на зиму треба більше заготовляти. Матері вже важко, тож ти їй допомагай.

-Тату, ну скільки можна?! Зараз можна все в магазині купити, причому круглий рік. Що ви з мамою продовжуєте на старості років на городі копатися?!

-Доню, не лінуйся! На продуктах гроші заощадите і дітям щось купите. Зрештою, це чудовий відпочинок. Глянь, як сьогодні загоріла, краще, ніж на морі.

-Я тепер від цього відпочинку тиждень відходити буду, – потираючи поперек, пробурчав Борис.

-Поїхали вже! – сказав батько. – Завтра мене відвезеш сюди?

-Тату, ну мені ж на роботу!

-Добре, я якось сам, на автобусі…

-Борисе, ти на роботі? – голос у Галини був схвильований.

-Так, а що? – запитав він у сестри.

-Та я батькові додзвонитися не можу.

-Він все таки поїхав на свою дачу?

-Ти ж знаєш, який він упертий. Може, ти приїдеш з роботи раніше? Чому ж він слухавку не бере? І мама теж хвилюється.

-Як завжди залишив телефон у піджаку, а сам у своїй теплиці порається, – припустив Борис. – Потім побачить пропущені дзвінки і передзвонить.

-Я вже другу годину йому дзвоню, – зізналася Галина. – Борисе, будь ласка, приїдь швидше!

-Добре, піду начальника попереджу…

Мати з сестрою вже чекали його біля під’їзду.

-Поїхали швидше, – сідаючи в машину, сказала Галина.

Борис гнав повз зелені сади, але вся його увага була зосереджена на сірій смузі асфальту. Галині було складніше – її нічим не зайнята уява, малювала картини одну похмурішу іншої.

-Чого батько вчепився в цю дачу? – нарешті, не витримавши мовчання, запитала вона.

-Мусить він чимось займатися, – відповів Борис. – Просто так сидіти вдома нудно, онуки підросли, їм з ним уже нецікаво. А в нього все дитинство пройшло в селі.

-Але звідки це дивне бажання ощасливити нас цими сільськогосподарськими роботами? – не вгамовувалась Галина.

-Звідти ж – з дитинства, – спробував пояснити сестрі Борис. – Дитинство – найщасливіший час, і він хоче передати нам своє щастя через копання картоплі.

Дачна ділянка зустріла їх тишею. Листя, що тільки-но розпустилося, ще не шелестіло на легкому вітерці, і тільки у високому небі щебетали птахи. Борис виліз із машини і оглянув ділянку.

-Тату! Ти де?! – гукнув він.

Але відповіді не було.

Галина побігла до теплиці зі старих віконних рам.

Батько лежав біля недокопаної грядки. Галина взяла його за руку і крикнула братові:

-Викликай швидку!

…Сорок днів пролетіли, як у тумані. Сидячи за поминальним столом, мати раптом згадала:

-Треба ж картоплю підгортати. З’їздили б може?

-Очі б мої цю дачу не бачили! – вигукнула Галина.

-Я домовився про продаж, – несподівано зізнався Борис.

-А ти не зашвидко продавати зібрався? – різко обернулася до нього сестра.

-Сорок днів минуло, – знизав плечима Борис. – До того ж, мені потрібні гроші.

-А як же нотаріус, документи на спадок?

-Це не потрібно, ділянка оформлена тільки на мене.

-І хто ж покупець?

-Той багатій, який тоді до батька підходив…

-Робіть що хочете! – сказала мати, підвелася з-за столу і пішла на кухню.

Галина обережно зачинила за нею двері і, понизивши голос, запитала:

-Скільки він пропонує?

-А тобі яка різниця? – невдоволено відповів Борис. – Ділянка належить мені.

Сестра недобре примружилася.

-Борисе, на тебе одну ділянку оформили тільки для того, щоб платити нотаріусу менше. Ніхто ж не міг тоді припустити, що ти так вчиниш. Коли у вас угода?

-У вівторок, – зізнався брат.

-Я поїду з тобою! – заявила Галина. – І не думай нічого там крутити!

…Міцної статури чоловік у костюмі стояв на узбіччі дороги і по-господарськи дивився на зарослу бур’янами ділянку, серед якої височіла безглузда будівля зі старих віконних рам.

-Ось ця ділянка, чи що? – запитав його тракторист.

-Так, – кивнув чоловік. – Значить, дивися, весь цей мотлох згрібай ось сюди, до дороги. Вантажівка буде надвечір, тоді в неї все й повантажиш. А до цього ділянку треба вирівняти. Все зрозумів?

-Там ніби ж картопля посаджена? – тракторист показав рукою на клаптик землі за теплицею.

-Та мені все одно, що там посаджено! – відповів чоловік. – У мене там гараж стоятиме. Починай. Надвечір тут має бути чисто.

Тракторист знизав плечима, заліз у кабіну, і трактор поїхав на ділянку…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.