– Миколо, що ти такий задумливий? У нас же ж випускний вечір, ми закінчили інститут!
– Ось і я про це. Треба про майбутнє думати.
– От і починай прямо зараз. Навколо тебе такі вродливі дівчата вʼються. Може хтось із них твоєю дружиною буде.
– Ні, Вадиме, мені ці не потрібні. Я хочу стати великою людиною…
– А-а-а! Тобто тебе цікавить не майбутня дружина, а її тато?
– Щось на зразок цього, – Микола загадково посміхнувся.
– От трапиться тобі за дружину якась негарна, чи сварлива.
– Хай і така, але золота! Я хочу бути багатим і незалежним!
Олена прямувала запросити на танець цього красеня Миколу, але почула закінчення їхньої розмови.
Вона задумалася, по губах ковзнула посмішка, дівчина підійшла до них:
– Вадиме, ходімо потанцюємо.
– Олено, з тобою я готовий все життя танцювати, – і вони попрямували кудись у центр зали…
…Олена не відволікаючись, натискала кнопку на воротах багатого котеджу.
Двері відчинив охоронець:
– Діанка, вдома? – квапливо спитала дівчина.
– Так…
Відсунувши охоронця, Олена кинулася до парадного входу.
Не звертаючи ні на кого на уваги, вона забігла у кімнату подруги. Та сиділа й задумливо дивилась у вікно.
– Привіт, Діано!
– Привіт!
– Даремно ти на вечір не пішла.
– Оленко, ну чого ти мене засмучуєш ще більше? Я й так не худенька, а ще й на третьому місяці, – на очах подруги з’явилися сльози. – Батьки дізналися, батько тепер шукає цього…
– А ти навіть не знаєш хто?
– Не знаю…
– Ох що я тобі зараз скажу! – Олена зробила таке загадкове обличчя.
– Що?
– Ти хочеш заміж?
– За кого? – Діана зацікавлено дивилася на подругу.
– Миколу знаєш, з цього факультету, як його…
– Ну, знаю, знаю.
– Ось за нього, – подруга промовила це таким тоном, наче питання вирішене.
– Ти що? Цей красень, у мій бік і не подивиться, особливо зараз…
– Коротше, цей Микола зі своїм другом чекають на нас сьогодні біля парку!
– Ти що, Олено?!
– Ти маєш п’ять годин, щоб причепуритися, – і побачивши, що подруга зовсім розгубилася, додала: – Ну що ти сидиш? Час пішов.
– Оленко, ти серйозно?
– Ще й як серйозно.
Борис Григорович прийшов додому роздратований і було чого.
Його кампанія з виборів його в мери міста може провалитися і все через доньку.
Побачивши, дружину, яка вийшла назустріч, він запитав:
– Де наша донечка? – слово “донечка” було вимовлене з відвертим сарказмом.
– З Оленою кудись пішли…
У відповідь був потік нехороших слів на адресу поведінки дочки.
– Борюсику, ну що ж ти так?
– Конкуренти дізналися, що вона при надії, а я не можу знайти від кого!
– Навіщо тобі це?
У відповідь знову пішли слова про кмітливість дружини й дочки.
Виговорившись, Борис Григорович вийняв із кишені телефон і набрав номер дочки:
– Ти де ходиш так пізно? – запитав він у слухавку.
– Тату, я зараз вже прийду додому, але… – сказала Діана.
– Що це ще за «але»?! – роздратовано запитав батько. – Говори, що там в тебе таке.
– Я прийду не одна, – далі пішла загадкова пауза. – А з однією людиною.
– Якою ще людиною?! – Борис не розумів, що відбувається.
– З хлопцем, який можливо, стане твоїм зятем… Накривайте на стіл! – і дочка поклала слухавку.
Борис так і сів від почутого.
– Борюсику, що там?
– Дочка з якимось хлопцем прийде, зятем, – на обличчі Бориса Григоровича майнула загадкова усмішка. – Зятем…
– Та що таке?!
– Накривай на стіл!
…Микола не міг повірити, що познайомився з дочкою найбагатшого бізнесмена міста, до того ж той збирається стати мером міста.
І зараз ішов знайомитись з її батьками. Звісно, було трохи не по собі:
– Зараз виставить мене цей бізнесмен. – Хоча, – він вкотре окинув поглядом свою супутницю. – Дочка його далеко не красуня і, напевно, має певний вплив на свого тата. Мої батьки, звісно, не рівня їм, прості робітники. Але це мій єдиний шанс вибитися в люди, і я не маю його втратити!
Вони підійшли до того самого багатого будинку. Навіть не до будинку, а до палацу. Двері відчинив охоронець. Зайшли гранітними сходами всередину.
Зустріли їх представницький чоловік та багато одягнена пані.
– Тату, мамо знайомтеся, це мій друг Микола!
– Борисе Григоровичу, – чоловік зробив крок назустріч і простягнув руку.
Микола потис руку, не вірячи, що це відбувається з ним.
Швидко отямився, посміхнувся чарівною посмішкою майбутньої тещі, у відповідь отримав посмішку не менш чарівну:
– Проходьте!
Вони сіли за стіл, покуштували смачні страви, ігристого, і господар кивнув гостю головою:
– Ходімо, поговоримо!
Вони зайшли в кабінет. Микола розумів, дуже швидко розвиваються події, але поки що за його планом.
Дивувало, що і план цього бізнесмена, чомусь збігається з його.
Хазяїн сів за стіл і кивнув навпроти:
– Сідай!
Почекавши, коли хлопець сяде, той почав розмову:
– У тебе з Діаною все серйозно?
– Так.
– Твої батьки хто?
– Вони на заводі працюють, – хлопець опустив голову.
– На заводі, кажеш? – на обличчі чоловіка з’явилася посмішка.
– Так.
Бізнесмен довго думав, видно вирішував, щось важливе для себе потім став, наче наказувати:
– Мені потрібна надійна людина, в якій я був би певний, наприклад, зять. Ти згоден бути такою людиною?
– Так!
…І життя Миколи, що текло до цього повільною річкою, раптом понеслося бурхливим потоком.
Його влаштували працювати на завод, що належав тестю на якусь невелику посаду. Незабаром все місто знало, що у того зять із робітничої родини.
На весіллі той на рівних говорив зі сватом обіймався зі свахою, і все це знімали, знімали…
Після весілля Микола із дружиною стали офіційно жити у двокімнатній квартирі у звичайній пʼятиповерхівці, а неофіційно, у замку тестя, де їм було відведене ціле крило.
У нього з’явилася машина, він ходив у строгих недорогих костюмах.
На питання репортерів, які іноді підходили до нього, він розповідав про чесність і строгість тестя, про свою нескінченну любов до своєї молодої дружини.
У Миколи зникли друзі, а тим більше подруги. Тепер у нього в друзях ходили якісь начальники, з якими його знайомили чи йому доводилося самому знайомитись.
І ось тесть став головою міста. Схоже, у нього були далекосяжні плани, і зять ставав офіційним власником якихось підприємств.
Тільки офіційно до керівництва його поки що не допускали. Іноді йому казали підписувати якісь папери.
Натомість тепер він їздив на джипі з особистим водієм. Поруч із замком тестя почалося будівництво іншого палацу для дочки й зятя.
То був, мабуть, єдиний проєкт, яким керував безпосередньо Микола.
Одного разу він не витримав, підійшов до тестя й сказав:
– Борисе Григоровичу, я хочу бути самостійним, мені теж хотілося б, безпосередньо керувати підприємствами, які на мене записані.
– Миколо, можливо, я тобі й довірю це років через десять-двадцять, коли буду впевнений у цьому, а поки що керуй будівництвом свого будинку і роби, що я тобі говорю. Ти сам вибрав свій шлях і, доки я живий, ти нікуди з нього не звернеш, навіть якщо захочеш.
…Микола дивився на світильники, що виблискували золотом, ручки меблів у своїй спальні.
Поруч нього сиділа дружина, вся в золоті. І тут йому спала зовсім невесела думка:
– Я немов у золотій клітці, в яку залетів з власної волі, а поруч не кохана, зате «золота» жінка…