Баба Ліда була доброю привітною жінкою. Її всі дуже любили на селі, за винятком старої баби Тамари, її колишньої свекрухи.
Самій Тамарі вже було за вісімдесят, а її син Іван, колишній чоловік Ліди, якось був покинув родину, десь поїхав, та й там його не стало.
Ліда на поминки не поїхала, мати одна з’їздила.
Нова невістка адресу надіслала. Повернулась чорна, як хмара.
– Все це ти винна, Лідко! – махає їй досі кострубатим пальцем колишня свекруха, як тільки побачить її десь.
А та тільки відмахується й відповідає:
– Я не виховувала його, Тамаро Петрівно. Нема чого на мене нарікати.
А вже про те, що ця Тамара всі пороги оббила років сорок тому, коли Ліда була молодою красунею, і благала її вийти заміж за її синочка, вона взагалі мовчала.
А що старе згадувати? Тільки не став Іван хорошим чоловіком…
Син народився у них. Але це не допомогло. Гульбанив чоловік багато, сварився до Ліди, працював мало, а поїсти любив.
А коли до сина Олежика, якому тоді десять років було насварився, то й подала Ліда на розлучення. Розлучилися вони без жодних перешкод.
І зник Іван. Виїхав з їхнього села, а куди, ніхто не знав, навіть мати рідна.
Олежик виріс, вивчився на агронома, одружився з Надійкою. Гарна жінка, і сім’я у них хороша, своїм домом живуть. Двоє діток – Світлана старшокласниця і Сашко другокласник. Все гаразд у них.
Внуків своїх бабуся Ліда любить дуже! А вони її. Як щось трапиться, так до неї біжать зі своїми прикростями.
Ось і сьогодні, прибрала вона зранку, всі половички перетрусила, пил витерла, у городі попоралася, борщ наваристий зварила.
А тут і Світлана біжить до неї вся в сльозах. Прямо зі школи. Портфель кинула на диван, сіла за стіл, голову на руки поклала і плаче.
– Ну, поплач, поплач… Чаю налити липового з медом? – каже їй бабуся.
Світлана кивнула. Баба Ліда налила запашного чаю, медом запахло, оладки дістала з печі, ще тепленькі.
– Пий, давай. Потім борщику наллю, коли заспокоїшся. Що трапилося? Хто образив?
Світлана чаю сьорбнула, оладок медом намазала, схлипнула і сказала:
– Миколка! Я сьогодні в нових черевичках прийшла, мама свої дала на каблучці, причесалася по-іншому. Бачиш? А він! Після школи з Катькою до неї додому пішов, на мене навіть не глянув. А минулого тижня сам у клуб покликав, додому провів. Сказав, що ще раз покличе.
– Ну-у-у, знайшла, про що сумувати. Та він ще сто разів пошкодує, що не глянув. А може, й глянув, та ти не помітила. Хіба через це плачуть, Світланко. Уся молодість, все життя попереду. А Миколка хлопець добрий, серйозний. Ось побачиш, прибіжить ще.
– У тебе, бабусю, всі хороші. А він зрадник.
Сказала вона своє вагоме слово і побігла десь, від борщу відмовилася. Похитала баба Ліда головою, пообідала і вийшла на вулицю за хвіртку. Сонечко світить, осінь тепла цього року, ясна, із синім небом.
Стоїть, згадує, як була такою самою як онука. І хлопець у неї був, Василько. Гарний хлопчина, все на риболовлю її з собою водив. Потім на службу пішов, а повернувся і в місто вчитися поїхав. Так і розлучилися вони. Він одружився там із міською, а її Тамара засватала для сина.
Хлопець гарний був, цей Іван, не те, що Василько. Той кволий якийсь, тоненький. А Іван великий, м’язистий. Тільки надто вже запальний, все в нього з наскоку.
Згадала обох, усміхнулася. Ось і всі її наречені. Більше й не пропонував ніхто заміж, та вона б і не пішла. Сина виховувала. А хто хлопчику батька замінить? Не було таких у селі.
Дивиться, а дорогою до її будинку Сашко біжить і теж у сльозах. Та що ж це таке сьогодні?! Прибіг, замурзані щоки кулаком тре, сльози витирає.
– Заходь, давай. Що трапилася, розповідай!
– У сусідського Петра кошенята народилися, п’ять штук. Двох забрали. Я хотів одного взяти, а тато не дозволив через собачку нашу. Говорить, що не вживуться. Більше не хоче ніхто брати кошенят, і Петра батько вивезти їх хоче!
І знову в сльози.
– Ну-ну, не плач. Ходімо, давай до твого Петра.
Онук взяв її за руку і потягнув за собою, ледве встигала баба Ліда. Прийшли, дивляться, а на подвір’ї немає нікого. Постукали, виходить батько Петра, привітався шанобливо.
– Ти кошенят не вивозь, Ігорю Васильовичу. Давай заберу. Скільки їх лишилося, три?
– Два, тітко Лідо, одного забрали щойно.
– Та й не біда. Давай їх сюди. А за кішкою своєї стеж, щоб не бігала ночами і не нагулювала потомство.
Забрали вони з Сашком дві пухнасті грудочки, додому принесли.
Кошик круглий бабуся Ліда їм знайшла, застелила м’яким ганчір’ям. Молочка налила. Все попили та й лягли, як у гніздечку.
Сашко від них не відходить, сидить, гладить.
Незабаром мама за ним прийшла, невістка Ліди. Посиділи, чаю попили. Борщу з собою налила і пішли вони собі додому.
– Я завтра після школи прийду, бабо Лідо. З кошенятами пограюся.
– Приходь, Сашко. Я пиріжка спечу, і Світланці скажи, щоб теж прийшла.
Закрила вона двері за ними, прибрала. Кошенята сплять.
Сашко сказав, що імена їм вигадає сам. Ну, нехай думає. А вона б назвала Димком і Пушком. Хлопчики обоє. Старенька дістала м’яку пряжу, і сіла в’язати їм підстилку, щоб до зими тепло було в кошику.
Раптом пролунав наполегливий стукіт у двері.
Баба Ліда відкрила двері, а на порозі Микола, місцевий красень.
Це за ним ньому сьогодні вдень Світлана горювала. Попросив дозволу зайти. Височенний, аж пригнувся, щоб нічого не зачепити.
– А Світлани немає у вас? Я думав, що вона до вас пішла, – розгублено сказав хлопець.
– Була Світлана, та й пішла.
– А куди?
– Та звідки ж я знаю? Додому, мабуть. Засмутив ти її, Микольцю. То в клуб запросив, то Катрусю проводжати пішов. А дівчатам ой як таке прикро бачити. Розумієш про що я?
Здоровий хлопець почервонів до кінчиків вух і сказав:
– Я не проводжав, тітко Лідо! Її мама, ну, сестра Каті, попросила, щоб я прийшов і дрова скласти допоміг. Вони самі не дістають. Ось я й пішов.
– А носити дрова взимку теж ти будеш? Ну, діло твоє. Допомагати треба, тільки сказав би Світлані, пояснив. А то вона подумала вже про тебе, що ти, то з одною дівчиною, то з іншого. Чай будеш?
– Буду. Дякую. Світлана – вона хороша. Мені з нею цікаво, – зізнавався хлопець, а баба Ліда дивилася на нього й раділа.
Хороший хлопчина, аби внучка головою думала тільки…
Дружити нехай дружать. А кохання ще рано крутити, та й тим паче таке, що до сліз аж.
– Кошенята у вас, – сказав Микола, йдучи. – Гарненькі. Піду до ваших додому, може, Світлана повернулася вже…
…Так увесь день у клопотах і пройшов. Вже ввечері Світлана знову прибігла. Очі сяють, бабусю обійняла, поцілувала.
– Дякую, бабусю, що Миколці все пояснила. Він вибачився, ми з ним у кіно підемо в суботу в райцентрі. Ой, кошенята!
Вона взяла їх на руки, потерлася обличчям об пухнасті спинки і побігла собі десь задоволена!
Як мало треба молодим для щастя… По душі розтеклося тепло і тиха радість за внучку…
…А наступного ранку листоноша Зоя постукала у двері.
– Тітко Лідо, вам лист тут прийшов! – сказала з порога вона. – Рекомендований… Розпишіться ось тут, будь ласка.
Баба Ліда здивовано розписалася, сіла біля віконця, розкрила конверт і очам своїм не повірила…
«Доброго дня, Лідочко, краса моя ненаглядна! Пише тобі Василь. Скільки років минуло, як ми розлучилися, як я поїхав із рідного села. І закинуло мене життя аж за кордон. Так і осів я тут…
А зараз, самотнього зовсім, у рідні краї потягнуло. Хочу приїхати, тільки грошей треба ще трохи назбирати. Чи не продає хто хатинку у вас? Я б купив.
І з тобою зустрітись дуже хотів би. Небіжка мама писала мені, що розлучилася ти зі своїм Іваном, і того вже немає давно, тільки стара Тамара жива.
Напиши мені листа, я чекатиму і сподіваюся до швидкої зустрічі. Твій колишній друг Василь».
– І навіщо він мені на старості років здався?! – подумала Лідія і написала у відповідь:
«Хату ніхто не продає, Василю. Хочеш, приїжджай у село. Я тобі не порадниця. Лідія».
Попросила Зою надіслати телеграмою за вказаною на конверті адресою.
А до зими він і прибув…
Не впізнати Василя. Витягся, борода, шевелюра, хоч і сива, але густа.
Обличчя обвітрене, але мужицьке таке, із впевненим поглядом.
Жив він у когось із сільських, а до Ліди через день заявився.
Цукерки шоколадні в коробці іноземні, хустка гарна, ще багато чого – привіз подарунків.
– Влаштуватись тут хочу, Лідо, – сказав він їй, коли сиділи вони за ситною вечерею з пирогом і домашньою біленькою.
Розповів про своє життя невеселе. Дітей у них із дружиною не вийшло. Удвох на заробітках були. Двадцять років прожили і розійшлися. Вона повернулася назад, а він так і залишився там.
– Я матір до себе кликав, вона не захотіла. А що не стало її, я вже за пів року дізнався тільки. Зоя написала, що надсилала телеграму, а я не отримував. А твою ось отримав. Не склалося життя в мене. Ну, а ти як?
– Ви з Іваном, як змовилися. Обоє кинули матерів, рідне село. Хіба так можна, Васильку? Матері всі звелися, що твоя, що його. Неприпустимо це.
– Значить, не вибачиш? – раптом запитав він і глянув лукаво. – А ось твій вік тобі личить.
– І тобі личить, тільки не про те ти зараз. Мені тебе пробачати нема за що, а за материнські переживання у Бога прощення вимолюй.
А тут знову стукіт у двері, колишня свекруха прийшла. Зайшла, глянула недобре.
– До невісточки завітав, старигань ти такий! – Сказала вона і відразу переключилася на інше. – Ти там, на чужині, мого Іванка не зустрічав?
Лідія з Василем перезирнулися. Заговорюється стара Тамара.
– Ні, не довелося, – відповів Василь. – Ходімо, я вас додому проведу…
Та так і залишився в неї жити, наче сина замінив. А через місяць знову в гості завітав, запропонував Лідії «оформити стосунки». Але вона у відповідь тільки посміялася.
– У тебе тепер є за ким доглядати. А в мене он, онучка на виданні. Забудь, Васильку. Минуле не повернеш.
Пригостила вона його своїм липовим чаєм з медом і додому спровадила, точніше, до баби Тамари.
Сама сіла на лавку біля вікна і замислилася, посміхаючись зі слів Василя.
До ніг її згорнулися два пухнасті гарні котики, в печі в горщику парувала печеня.
Вона чекала в гості Світлану з Миколою. А потім і Сашко казав, що прибіжить після свого спортивного тренування.
І немає їй більшої радості, аніж її онуки любі, і син із невісткою, які живуть душа в душу і серце радують.
Ось це і є просте жіноче щастя!