– Андрію, синочку, подивися, ставлю її сюди!
– Ну мааа, – Андрій навіть скривився.
– Ну нащо? Я ж всерівно не вірю у таке. І до того ж. Це, всетаки, моя квартира!
– Твоя-твоя, ніхто і не заперечує? – мама спокійно посміхнулася.
– Я ж тобі не меблі нові прoпоную ставити? І не штори. Та й навіть не картину пропоную на стіну вішати …” – Андрій згодно похитав головою, і Марія Василівна зрозуміла , що вона перемогла у цій суперечці.
Марія Василівна взяла з кухні стільчик, і дуже акуратно почепила невеличку ікону на невеликий виступ, утворений косяком вхідних дверей: якщо не знати, що вона там висить, то замітити її було дуже важко.
– Ось бачиш, її майже не видно. А мені тепер спокійніше буде. Ця ікона дуже сильна, багато, від чого помагає. Її ставлять над дверима, щоб ніхто злий, чи з нехорошими думками в будинок не зайшов – пояснила Марія Василівна своєму сину Андрію.
– Добре – відмахнувшись рукою сказав Андрій. – Вішають всякі талісмани, он моя Катя, в спальні «ловця снів» почепила. Нехай буде, якщо ти тепер хвилюватися не будеш – і вони пішли на кухню пити чай, а Андрій невдовзі взагалі забув, що над дверима щось є.
Його можна було зрозуміти. Вони з дружиною недавно взяли квартиру в іпотеку, та щей Катя поділилася радісною новиною, що чекає дитину. Тепер потрібно було думати, як крутитися – розраховували вони на дві зарплати, а тепер все йому тягнути. Та нічого… Діти краще знають, коли їм народжуватися.
Богданчик народився, як то кажуть, не дитина а “подарунок”: рідко плакав, добре їв та багато спав. Тому через пів року Катя почала працювати з дому. Розуміється, всерівно було важко, Андрій взяв собі підробіток, додому приходив пізно та без сил, тому ні про яку допомогу мови не йшло. Тому Катя сильно втомлювалася, вона і з дитиною займалася, і по дому, і кілька годин йшло на роботу.
Марія Василівна, мама Андрія, забігала до молодих батьків в один день серед тижня, і в один день на вихідних. А ось мама Каті майже не заходила.
Ні, звичайно, вона іноді приходила, просто це було дуже рідко, і дуже ненадовго.
Ні, вона, звичайно, зрідка заглядала, дуже-дуже рідко і дуже ненадовго. Катя і Андрій навіть дивувалися,коли вона приходила, то відчувала себе ніби не в своїй тарілці, і намагалася як найшвидше піти. Навіть на свята, коли збиралися всі за столом, Тамара Петрівна швиденько привітає, подарує подарунок, поцілує в щічку онука і швиденько йшла.
– Мамо, чому ти не хочеш у нас посидіти? – питала Катя, але Тамара Петрівна відмовлялася казати чому, але потім вирішила зізнатися:
– Не комфортно мені у вас. Незатишно. Ніби і порядок, і ви завжди приймаєте добре, але щось не так…До інших захожу – і речі розкидані, і підлоги не вимиті а… на душі спокійно. А у вас.. наче мене щось виганяє. Напевно, Андрій твій в очі посміхється, а як я піду каже, щоб я не приходила. Відчуваю я такі речі, ой як відчуваю..
Катя всіма силами намагалася, переконати маму, але не змогла. Тамара Петрівна взяла собі в голову, що неприязнь зятя «виштовхує» її з квартири, тому їй так не комфортно там. Яка вже там допомогу з онуком, якщо «я кожен раз від вас йду слаба».
Ні Катя, ні Андрій не змогли нічого зрозуміти, і вирішили, що це якісь примхи. А, може, Тамара Петрівна просто не хоче допомагати з Богданчиком, але соромно про це сказати. Андрію було неприємно, що теща про нього такої думки, але Катя була на його боці і завжди підтримувала. А теща..А що теща? Може й змінить свою думку з часом… Головне, що в нього в сім’ї любов та розуміння…
Пройшов рік. Сусіди розпочали ремонт, та такий, що від шуму перфоратора, здавалося, поваляться стіни. Андрій рятувався тим, що зранку до вечора був на роботі, тому не чув усього цього, а ось Каті прийшлося не солодко. Богданчик не міг спати, вередував, працювати було не можливо. Доводилося майже з самого ранку йти гуляти на цілий день: переодяглися, поїли, і знову на двір.
Катя дуже втомлювалася та нервувала, Андрій був без силий від того , що нічим не міг допомогти їй. У мами Андрія, також як на зло,зараз було багато роботи, тому вона рідше до них приходила.Треба було йти до тещі просити допомоги.
Ледь переступивши поріг Тамара Петрівна каже:
– Як же тут у вас добре стало. На повні груди дихати хочеться. Що, Катю, генеральне прибирання зробила? Чи ремонт зробили?…Ой ти мій маленький,- засюсюкала вона, побачивши Богданчика, кий вийшов з кімнати. – Йди до бабусі, мій зайчик – але Богданчик підозріло подивився на бабусю, і пішов назад в кімнату.
– Якийсь розбещений він у вас – крізь зуби сказала Тамара Петрівна
– Напевно він тебе вже забув – заступилася Катя за сина. – Нічого звикне…
– Та звикне. Тепер я часто до вас заходитиму…
… І слова свого вона дотрималася. Майже кожен день Тамара Петрівна приходила до Богданчика, бавилася, гуляла з ним, годувала, даючи час Каті для роботи, ось тільки…Тільки Богданчик став якимось неслухняним, почав плакати з приводу і без, та так, що і не завжди заспокоєш. Та й Катя, яка по ідеї, мала б вже не так втомлюватися, як раніше, почала чіплятися до Андрія через будь-які дрібниці, чого раніше не було взагалі.
Андрій не розумів нічого: найрідніші йому люди почали віддалятися від нього, а сам він радів коли йому приходилося затриматися на роботі. І не через те, що заробить більше грошей, а тому, що не треба йти до дому. Зараз він почав розуміти, про шо говорила Тамара Петрівна. Йому стало не комфортно, не затишно вдома, хотілося якнайшвидше піти. Не важливо, куди. Головне – з дому.
– Мамо, що відбувається. Я не розумію нічого – засмучено запитав Андрій Марію Василівну.
А вона, лише, знизувала плечима. Звісно, вона і сама бачила, що в сім’ї сина щось не так. Вона дуже хотіла допомогти, але не знала, що відбувається і що потрібно зробити.
– Андрію, коли це почалося – запитала вона у сина
– Та, пару місяців назад. Все було добре, а тут маєш..- відповів Андрій
– Давай без емоцій. Що у вас змінилося за ці місяці?
– Та нічого. Тільки теща весь час сидить у нас вдома, вдень і вночі, з Богданчиком весь час проводить.. А Катя..
– Так Стоп.. Ти ж казав, що Тамара Петрівна до вас майже не заходить, а тут раптом вдень і вночі.. Як це так?..
– Не знаю.. Може зрозуміла, що її допомога Каті потрібна.
Можливо і так…
Наступного дня Марія Василівна зайшла до молодих додому.
– Як ви Катю? Як поживаєте? – запитала вона у невістки, намагаючись перекричати шум перфоратора
– Це так кожен день..Крім неділі – відповіла Катя
– Ну тоді, зрозуміло, чому ви такі нервові.
– Та і не говоріть. Довблять так, що не знаю, як ще стіни не попадали. Уявляєте, пару місяців назад приходимо з Богданчиком після прогулянки, а біля дверей валяється якась маленька іконка. Може старі господарі залишили. Десь біля входу іконка стояла, так від вібрації вона і впала на підлогу і розкололася. Уявляєте?
– А ти що? – відчуваючи, як по спині біжать мурашки, запитала Марія Василівна.
– А що я? Викинула, звичайно. А куди її дівати…
Марія Василівна одразу,як пішла від Каті, зателефонувала сину:
– Андрію, я, здається, зрозуміла, що відбувається. Тільки ні тобі, ні Каті діагноз не сподобається..
– Мамо, мені вже все одно. Я готовий на все, лише б у нас все було, як раніше.
– Тоді купи таку ж ікону, яка у вас стояла над вхідними дверима. Катя розповіла мені, що через ремонт сусідів вона впала і розбилася. І точно після цього до вас зачастила Тамара Петрівна …
– Та Мааам, теж мені проблема …
– Я сказала. А далі – сам вирішуй
…Увечері Катя зірвалася на Андрія тому що він купив якийсь не такий хліб, і навіть пригрозила, що починає думати про розлучення. А Богданчик відмовився вечеряти, і довго вередував.
І Андрій ідучи після роботи додому, зайшов в храм біля будинку, купив ту саму ікону. Вдома він поставив її на те саме місце, де вона була раніше, і тільки після цього обійняв дружину та сина. -«А може й справді?..» – подумав він.
…Андрій пішов на роботу, через паро годин йому зателефонувала Катя, вона була схвильована, і сказала, що мама, як тільки пепеступила поріг, відразу пішла додому. І знову обвинувачувала у всьому Андрія, чого вже не було давно. І заявила, що більше приходити не буде, тому що її тут не цінують і не люблять.
– А Богданчик як? – стревожено запитав Андрій.
– Ти не уявляєш! Добре поїв, зараз сидить і спокійно грає з іграшками – ніяких примх, ніяких істерик.
Катя помовчала і додала.
– Андрій, приходь сьогодні додому раніше? Я так за тобою так скучила … У мене відчуття, що ми з тобою вже два місяці не бачилися … Я пиріг спечу …
Андрій полегшено видихнув, відкинувся у кріслі і закрив очі. Він не розумів, як це працювало, але те, що допомогло – це факт.
– Треба купити Каті квітів, – подумав він. – І подякувати мамі. І, може навіть, зайти до церкви. Таких збігів не буває …