– Андрій. Та це ж мій Андрій! І не один… Анастасія Михайлівна стояла на ґанку. Вдалині виднілися фігури: одна її молодшого сина Андрія з сумками і друга жіноча з… дитиною. – Тату, мамо це Женя і Руслан, вони будуть жити з нами. Батьки не розуміли, що відбувається. В Андрія нікого ж не було.. – Мамо, краще присядьте. Я зараз все розповім

-Настю, Андрійко твій приїхав. На автовокзалі зараз хлопчаки мої бачили його. З жінкою приїхав і дитиною, дружину схоже привіз, зустрічай, – кричала сусідка зі свого городу.

Анастасія Михайлівна важко піднялася з ґанку, на якому мила для поросят дрібну картоплю, витерла руки об поділ і подивилася на дорогу.

На самому початку вулиці і справді виднілися дві фігури: одна чоловіча з сумками і друга жіноча в довгій спідниці.

Жінка піднесла свою долоню до чола, прикриваючись від сонячного світла, і стала вдивлятися.

-Андрій… Мій Андрійко… І не один.

Два місяці тому молодший син поїхав у місто на підвищення кваліфікації і ось повернувся. І не один. Анастасія Михайлівна важко переступила і, простягнувши руку, постукала у вікно свого будинку.

-Сергію, вийди-но у двір, – покликала вона чоловіка.

Всі чоловіки в їхній родині, починаючи з дідів, були механізаторами. Батько, Сергій Іванович, все життя на всіх видах сільськогосподарської техніки працював, обслуговував. Синів брав молодиками з собою в поле, всьому навчив. І вони як по накатаній з ним в один лад працювати встали. Прийшов їхній час.

Жінка трохи відійшла від дверей і, поставивши табуретку ближче, сіла на неї. Сергій Іванович із задоволеним виглядом неспішно вийшов на ґанок, дожовуючи шматок хліба з салом, і з подивом подивився на дружину.

-Он, Андрій, іде. Дивись, дружину веде.

-Щоо? – Сергій Іванович перестав їсти канапку, поставивши до чола долоню, немов віддаючи честь сонцю, став дивитися вдалину.

Молодший син його із жінкою наближалися.

-Яка дружина? Два місяці тому нікого не було, а тут дружина? Настю, що відбувається?

-Зараз дійде і пояснить що.

Анастасія Михайлівна встала і пішла в будинок, кинувши роботу. Негоже в такому вигляді зустрічати гостей, фартух би переодягнути треба.

Приїжджі на той час вже дійшли до хвіртки, і Андрій, відкривши її, запропонував жінці увійти першою.

Сергій Іванович намагався приховати здивування і хвилювання, але побачивши дитину за спиною жінки, що сиділа в імпровізованому рюкзаку з тканини з дірочками для ніг малюка, змінився в обличчі і сів на стілець поруч.

-Тату, привіт, – змахнув рукою Андрій і пройшов вперед.

Батько кивнув і встав.

-Ну, привіт, синку, – простягнув він руку, – а це хто з тобою.

-Тату, це Женя і Руслан, вони будуть жити з нами.

-Женя, це Сергій Іванович та Анастасія Михайлівна, мої батьки.

Сергія Івановича відповідь здивувала, питань виникло більше, ніж отриманих відповідей, але батько стримався, подивившись на двері, за якими з’явилася дружина.

-Тоді підемо в будинок, запросив батько.

Молода жінка трохи забарилася, соромлячись, але Андрій їй шепнув:

-Не соромся, заходь.

Батько подивився на Анастасію.

-Жінко, а збери-но нам на стіл чогось. З дороги люди.

Анастасія Михайлівна важко переступаючи пройшла на кухню, явно показуючи чоловікові своє невдоволення: не дав роздивитися і розпитати, але перечити не стала, чоловіка поважала.

На столі не швидко з’являлися тарілки: відварна картопля в мундирі, мариновані огірочки і два помідори трохи залиті розсолом, сало, відварене м’ясо і голубці на великому блюді.

Потім мати подала круглий хліб, від якого пахло так прекрасно, що Руслан мимоволі потягнувся до нього рукою. Женя перехопила і притиснула руку сина до себе, опустивши очі.

Андрій поставив перед ними дві тарілки і, посміхаючись, повернувся до батька:

-Тату, ти з нами?

-Ні, синку, я тільки з-за столу. Чай буду. Їжте.

Батько сів навпроти гостей і став чекати чай. Неспішно на столі стали з’являтися сушки, пряники і чашки з чаєм. Баночка з малиновим варенням з’явилася останньою і була підсунути ближче до батька.

Розмову батько з сином вели про свої справи, приїжджих жінку з дитиною не торкалися. Але Сергій Іванович раз у раз поглядав на хлопчика, який з великим апетитом їв.

Очі як у матері темні, а волосся світле, як у молодшого сина. Та й загальні риси обличчя цієї незнайоме йому жінки, а ось губи… “Настині губи, ось точно, верхня губа більша і піднята”. І він перевів погляд спочатку на сина, а після на свою дружину. Так і є. Більше ні про що питати не став, хлопчина їхній, Степанюків.

-Брат приїде сьогодні, мамо? – запитав син у матері.

-Обіцяли. Приїдуть, – відповіла вона.

-Тату, мамо, нехай Женя з сином в Сашковій кімнаті живуть. Там місця більше, а на моїх шести метрах тільки сісти і встати, – запропонував Андрій і подивився на матір.

-Це як так? – мати не витримала. – Що ж це за родина в різних кімнатах жити, та й спати? А Сашко з Катею де будуть, як в гості приїжджатимуть?

Женя опустила очі і сказала:

-Ми в місто повернемося, не треба…

Андрій стиснув губи.

-Я хотів залишити розмову до приїзду брата, але бачу, що треба починати прямо зараз.

-Женя, давай покажу кімнату. Відпочивайте, мені з батьками переговорити треба, – Андрій встав і, взявши хлопчика на руки, забрав в найдальшу кімнату.

Мати з батьком переглянулися, нічого не розуміючи.

Андрій повернувся, сів за стіл і схрестив руки перед собою, відсунувши далі тарілку.

-Мамо, ти сядь, – сказав син.

-Отже так. Три роки тому Сашко познайомився з Женею, коли приїжджав у місто на підвищення кваліфікації. Нарозповідав дівчині, сказав, що одружується. Вона і завагітніла майже одразу. Він відучився і додому. Мовляв, поїду працювати на заробітки, буду гроші заробляти і висилати. Перший рік, дійсно, висилав.

-А потім… Потім ви знаєте, на Каті в минулому році одружився. Та, гроші рахувати вміє і залишив він дівчину зі своєю дитиною без гроша. На роботу немає можливості вийти, в садок не беруть, жити ніде, її батьки далеко, та старенькі. Їм самим допомагати треба, в глухому селі живуть, ні води вдома немає, електрику по годинам дають.

-І шепнула їй знайома, що Степанюк на навчання приїхав, вона і прийшла до мене. Ініціали то у нас однакові. Засмучена. Я і вмовив до нас поїхати. Хоча б на перший час. Кімната вільна є. По ній видно, що роботяща, тиха, скромна. У тому, що Руслан Сашків син, я не сумніваюся, схожий.

-Рішення, тату, я сам прийняв, якщо відмовите, я зрозумію. Скільки потрібно, буду сам утримувати. Родичі вони мені, як виявилося.

Мати з батьком, від таких новин, сиділи мовчки. Слухали уважно, не перебиваючи.

-Схожий, – резюмував батько і замовк.

-Ось же виростили, Сергію, сина… Старшого, – продовжила Анастасія Михайлівна.

-А ось і він легкий на помині, – сказав батько.

Вхідні двері відчинилися, і в будинок увійшли старший син Олександр з Катериною.

-Що це ви такі похмурі сидите за столом? – розплився в усмішці старший син, – сталося щось?

-Так! Сором стався, – видала мати.

-Тату, Тату! Мамо, тато приїхав! – закричав Руслан, вибігаючи з кімнати, почувши голос Олександра.

-Здрастуйте, вийшла слідом за сином Женя.

-Ну, синку, проходите, прошу за стіл. Будемо обговорювати, як далі жити. Був би ти молодший, я б тобі по іншому розказав. Але виріс вже, не допоможе тепер це. Мати, дай пряник онукові. Нехай телевізор подивиться в залі, поки дорослі розмовляють. А краще два. Відчуваю, довга розмова має бути, – сказав батько…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.