– От навіщо тобі це треба?! – галасувала Валентина Іванівна.
Вона не могла заспокоїтися вже кілька днів, відколи дізналася, що Алла з Дмитром подали заяву в ЗАГС.
Валентині Іванівні було лячно уявити, яке майбутнє чекає на її єдину дочку і єдиного онука.
– Ти вже один раз заміж виходила, і чим це закінчилося?! – не вгавала вона. – Нагадати?!
– Мамо, у мене хороша пам’ять, – спокійно відповідала Алла.
Валентина Іванівно тільки злилася…
А як не злитися, коли Алла знову хоче зробити одну із найбільших помилок у своєму житті?
Як же ж Валентина Іванівна відмовляла доньку від її першого шлюбу! Бо ж бачила, що наречений – нехороша людина.
Одне тільки те, як він якось розповідав про свою поїздку в село до рідні, назавжди сформувало у Валентини Іванівни до нього упередження.
Зять, тоді ще майбутній, весело посміхаючись, розповідав, як у батьків зник песик і його потім знайшли у лісі. Йому вже нічим не змогли допомогти…
Валентина Іванівна ледь не плачучи думала про нещасного собачку, а наречений доньки сміявся, розповідаючи цю історію, немов анекдот…
Алла, недолуге дівчисько, тоді заступалася за чоловіка. Казала, що насправді, в душі він добрий.
Який добрий, вона змогла оцінити через пару років після весілля, коли вони дуже посварилися… Точніше сварився саме зять…
Алла подала на розлучення. Зять довго ходив за нею, вмовляв зберегти сім’ю, але Алла була непохитна. Мати її всіляко підтримувала.
– Один раз таке влаштував, і вдруге влаштує, – впевнено говорила вона. – До старості будеш терпіти. Не по-чоловічому він вчинив. Розлучись, сина твого самі виховаємо.
Гарний виріс хлопчик, скоро школу закінчить, вступить в інститут. Валентина Іванівна й Алла сподівалися, що хлопчик піде на бюджет, але про всяк випадок потроху відкладали гроші. Якщо балів не вистачить, не залишати ж хлопця без освіти?
Все йшло чудово, поки Алла не познайомилася з Дмитром. Звичайний, нічим не примітний інженер був удівцем із трьома дітьми. Наймолодший ще в дитячий садок ходив.
Валентині Іванівні одразу не сподобалися такі стосунки. Тільки-но вони з дочкою виховали свого хлопчика, як тепер, значить, треба взяти собі чужих дітей! За що?
Валентина Іванівна б ще зрозуміла Аллу, якби Дмитро був молодий і гарний, як рекламна картинка, так нічого ж особливого! Чоловік, як чоловік, середнього зросту, присадкуватий, звичайний. Дохід також середній.
Квартира, щоправда, трикімнатна, так в ній скільки людей! Якщо ще й Алла з сином туди переїдуть, то взагалі нема де розвернутися. Але, найголовніше, чує материнське серце, що наречений не такий простий, як здається. Є в ньому якийсь секрет…
А якщо щось приховує – значить погане. Щось хороше ніхто приховувати не стане.
– Дочко, навіщо тобі чужі діти? – обурювалася Валентина Іванівна. – Ну навіщо?! Вони все одно тебе, як маму ніколи не любитимуть.
– Любитимуть, – відповіла Алла. – Мамо, вони хороші дітки, тобі сподобаються. І наш із ними подружиться, я впевнена.
Щоб переконати матір, Алла стала запрошувати Дмитра із сім’єю проводити спільні вихідні.
Старша дочка Дмитра була трохи молодшою за сина Алли і вони одразу знайшли спільні теми.
Друга дівчинка не відходила від батька, а наймолодший, ще дитсадок, хвостиком бігав за Аллою.
Хлопчик виявився дуже лагідним. То обійме, то щокою потреться, то попросить Аллу дати йому її бутерброд. І постійно намагається залізти на руки.
– Не привчай до рук, – тихо радила Валентина Іванівна. – Він же ж великий, важкий, потім не відівчиш. Ех, дочко, змучишся ти на домашній роботі з такою родиною.
– Не змучусь. Діти великі, допомагатимуть.
– Ага, допомагатимуть вони тобі, а як же ж, розбіглися! Ти глянь уважно, які вони випещені. Дівчата хліб толком нарізати не вміють, тільки мнуть його.
– Вони три роки без матері… Хто ж їх навчить? – зітхнула Алла.
– Дівчатка, а ви батькові по хазяйству допомагаєте? – підступно спитала Валентина Іванівна.
– Так, – кивнула молодша. – Коли ми жили в будинку, ми рідко допомагали, а зараз у квартирі завжди допомагаємо.
– У якому будинку? – не зрозуміла Алла.
– Ми в квартиру нещодавно повернулися, – пояснив Дмитро. – До цього жили за містом, у великому приватному будинку. Будинок цей мого друга, він у тривалому відрядженні був, от і запропонував поки що пожити.
Заодно за будинком доглянути – все швидко ж занепадає без господаря.
Валентина Іванівна кивнула головою.
– Зрозуміло. Скажіть мені, Дмитре, – вона зробила багатозначну паузу, щоб він зміг назвати своє по батькові.
– Просто Дмитро, – зауважив він. — Скоро ви будете тещею, нащо ці церемонії…
– Скажи мені просто Дмитре, а на що ти збираєшся утримувати свою нову велику родину? Син Алли скоро школу закінчить, твоя дочка теж. На які гроші ви потягнете одразу двох студентів?
– Я, Валентино Іванівно, працюю. Буде мало грошей – працюватиму більше, – спокійно повідомив Дмитро.
Цим він ще більше розсердив Валентину Іванівну – чого раніше більше не працювалося? Гроші не потрібні?
– Ой, Алло, темнить він щось, темнить. Відчуваю я, – зітхала жінка.
Дочка тільки сміялася.
– І нема чого сміятися. Поки ще ти не дружина, так давай-но з’ясуємо про твого нареченого все. Я із сусідами його поговорю. Добре б і на роботі поспілкуватися. Як його посада називається?
– Мамо, може ми краще в нього самого запитаємо? – зніяковіла Алла. – Ну, незручно ж!
Та Валентина Іванівна була непохитна.
Розгорнути своє розслідування на повну силу вона не встигла. Одного прекрасного вечора майбутній зять з’явився сам, без запрошення.
Веселий, задоволений, з величезним тортом в одній руці та двома букетами в іншій.
Вручивши по букету майбутній дружині та майбутній тещі, Дмитро заявив, що має важливе повідомлення.
– Ну, починай, що вже, – з підозрою оглядаючи задоволеного життям нареченого дочки, сказала Валентина Іванівна.
– Алло, у тебе така чудова мати! – сказав Дмитро. – Вона ж у моїх сусідів всю інформацію про мене вивідала! Давайте-но, пані, я вам сам усі свої секрети розкрию, щоб у нас з вами більше не було недомовок!
– Ну, розказуй, – кивнула Валентина Іванівна.
– Насправді, я не працюю інженером. Точніше, за освітою я інженер, але я ще й бізнесмен. Валентино Іванівно, не дивіться на мене так – я нікого не обманюю. В мене меблевий цех. Великий, але до фабрики нам ще далеко. Квартира, в якій ми з дітьми тимчасово живемо – моя від батьків залишилася. Продати не можу, кожен кут, як пам’ять. А взагалі ми живемо в заміському будинку. Два поверхи, всім місця вистачить. Вам, Валентино Іванівно, якщо захочете до нас поближче – теж.
Якийсь час Алла і Валентина Іванівна стояли, повідкривавши роти від здивування.
– Навіщо ж ти брехав? – нарешті схлипнула Алла. – Навіщо? Я що, грошей у тебе просила?
– Аллочко, люба, вибач. До мене за ці три роки які тільки наречені не чіплялися, розумієш? Всі, як тільки дізнавалися про доходи, одразу заміж хотіли і моїх дітей зразу любити починали. Коли ж я тебе зустрів, то сам закохався, як хлопчисько. Але я переживав, розумієш? За себе – скільки можна розчарувань. За дітей. От і переїхав із ними в квартиру, тобі сказав, що на заводі працюю.
До речі, це не зовсім брехня, я там працював, правда давно… Ти пробачиш мене?
Алла ображено відвернулася.
– Пробачить, – посміхнулася Валентина Іванівна. – Піду я до сусідки сходжу, а ви тут поки поговоріть…
– Навіщо тобі до сусідки? – здивувалася Алла.
– На чай! – пробурчала Валентина Іванівна і, вдягнувши хустку, пішла…
…Алла й Дмитро розписалися. Валентина Іванівна не стала жити з ними у заміському будинку, але часто приїжджає погостювати.
А тут історію з «розслідуваннями» Валентини Іванівни тепер усі згадують тільки зі сміхом.