– Та я не тільки бачити, я знати її не хочу! – Вигукнула Віра, коли сусідка запитала у неї про дочку, мовляв давненько її не видно …
Давненько – це майже три роки.
Три…
Хоча Вірі здавалося, що минуло вже набагато більше, з того дня, як вона провела в останню путь чоловіка… Час без нього тягнувся дуже повільно, а в душі була така туга, що Віра загубилася в часі…
Якби не онуки, її життя перетворилося б на безпросвітну темряву.
Вони приїжджали на літні канікули і були для нещасної вдови немов світло у віконці.
Ось із ними дні пролітали миттєво. Здавалося: тільки зустріла Віра онуків своїх, а вони вже їдуть…
– Бабуся, ну не плач, – заспокоював старшенький. – Адже ми не назавжди їдемо…
– Ох, маленький, – похитала головою Віра. – До нашої нової зустрічі я ще маю дожити…
– Доживеш, куди ти подінешся? – Усміхався той, не дуже розуміючи, чому бабуся так говорить. А востаннє несподівано запитав:
– А можна мама з нами приїде?
Віра заперечливо похитала головою.
– Але чому? – розчаровано спитав хлопчик, – ти що, маму зовсім не любиш?
Бабуся важко зітхнула.
Як пояснити онукові, чому вона не хоче бачити єдину дочку?
Вона й собі цього до ладу пояснити не може. Просто в одну мить Ольга стала для неї чужою людиною. Неприємною людиною.
Вони з чоловіком усе зробили для дочки: виростили, вивчили. Грошей на неї не шкодували, хоча собі багато в чому відмовляли.
А те, що виховували у суворості, то це ж нормально. Хотіли, щоб донька не лише добре вчилася, а й по дому допомагала, і по господарству.
І щоб порядною росла, а не гуляла з хлопцями ночами. Щоб себе утримувала, батьків поважала і честь сім’ї берегла…
Ользі, звичайно, це не подобалося: дівчата на танці бігали, романи на всю крутили, а вона вдома сиділа.
Книжки читала, які батько з матір’ю обирали…
Після школи поїхала до міста – вступати. І вступила Там і нареченого собі вибрала.
Батьків не запитала: поставила перед фактом, бо вже вагітна була…
Не засудили, не сварили, погодились. Весілля зробили. Допомогли спочатку. І потім теж…
Приймала як належне. Навіть ображалася, мовляв, мало грошей дають…
А там і другий онук народився. Віра у місто поїхала. Допомагати. Не хотіла Ольга у декреті сидіти.
А дітлахів куди?
– Їдь, – казав Вірі чоловік, – я тут сам якось впораюся.
І справлявся. Поки не занедужав.
Про те, що його швидка забрала – сусідка повідомила.
Нездужав чоловік довго. Тяжко. Лежав увесь час. Доньку дуже чекав…
А вона не їхала.
Майже два роки не з’являлася.
Віра дзвонила, кликала, просила. Мовляв, переживає батько, приїдь, навідай його. Він буде такий радий.
А вона:
– Приїду… Пізніше… Аврал на роботі… Няня занедужала…
Ну і таке інше. У неї завжди була причина, щоб не їхати за 80 км.
Зрештою, з батьком вона так і не попрощалася…
Віра зателефонувала, повідомила сумну новину, попросила приїхати, допомогти, щоб провести батька в останню путь.
Та й готувати треба було.
– Приїду, – кинула донька і поклала слухавку.
Ні слова жалю, ні слова підтримки.
Вона прийшла в день прощання. Одна, без чоловіка… Привезла три гвоздики… Попрощатися до батька не підійшла…
А на поминках почала всім розповідати про свої дитячі образи.
Такого наговорила!…
Віра, яка по суті переживала горе одна і не спала третій день, раптом відчула до дочки неприязнь.
І виставила з-за столу.
Ольга з невдоволенням вискочила з дому. Ночувала у сусідки, а вранці, не прощаючись, поїхала.
З того часу Віра її не бачила. І не хоче бачити. Не уявляє, як дивитиметься доньці в очі, як спілкуватися.
Розмовляють вони двічі на рік, коли у онуків починаються та закінчуються літні канікули. Ольга дзвонить, каже в який день і коли зустріти хлопчиків на автостанції. Віра повідомляє її, коли зустрічати синів…
От і все.
Лише одного разу дочка натякнула, що теж хоче приїхати.
Мати вдала, що не почула…
Родичі Віру не розуміють:
– Вона ж одна в тебе, – кажуть, – як ти можеш? Образилася як дитина. І на кого? На рідну дочку! Ну зайвого наговорила вона. Адже вона теж переживала, погано їй було… Сама тепер, мабуть, шкодує… Спробуй її зрозуміти. І вибач… Тобі легше буде. І Ользі краще, і онукам.
Але Віра нікого не чує. І прощати доньку не збирається:
– Переживала вона – як же! А те, що до нездужого батька за два роки жодного разу не приїхала – це як?
На прощання з’явилася, наче гостя… А потім ще й осоромила на все село!
Вибачити… А чи потрібне їй моє прощення? Впевнена, що ні. Якби треба було – давно б сама приїхала!
Ні! Немає в мене більше за дочку!