Раїса Павлівна смажила сирники чоловікові на сніданок. Дуже він вже їх любив. Зараз прокинеться, а сирники вже готові, гаряченькі, зі сметанкою.
– Раю! Де мої штани?
– Прокинувся, – Раїса відставила сковороду вбік і пішла у спальню.
– Микольцю, я їх у прання кинула, брудні штани вже були. Зараз інші дам.
– Ось ще мені, брудні! Де там я їх забруднити встиг! Ось завжди ти щось сама вигадаєш!
– Та як я не заберу їх, будеш місяць у брудних ходити! На ось, чисті…
– Ой! Не люблю я ці штани, незручні, тісні якісь! Іди пери ті швидше!
– Та поперу, не галасуй ти… Іди вмивайся і снідай, сирники гарячі на столі…
Микола пішов у ванну. Раїса налила чай, додала дві чайні ложки цукру, як любив чоловік. Налила сметану у піалку.
– Фу, засмерділа тут тими сирниками! От же ж робити тобі нічого!
– Для тебе старалася, Миколо, чого ти бурчиш? Чи не з тієї ноги встав чи що?
Микола мовчки їв.
– Чай – окріп! Не могла розбавити, чи що? Ох! І сирники тверді, несмачні! Краще канапки зроби з ковбасою і сиром, сама їж цю гуму!
– Не вигадуй, чудові сирники, як завжди. Їж, не потрібні тобі ці бутерброди, пузо он росте й так…
– Пузо їй моє не подобається, ти дивись! А сама хоч у дзеркало давно дивилася? Роз’їлася зовсім! І волосся сиве чого не фарбуєш, як бабця стара виглядаєш…
Раїса з подивом і образою слухала чоловіка. Ніколи не дозволяв він собі такі висловлювання… Що на нього найшло?
– Микольцю, стеж за язиком! Я все життя повненька було, ти тільки дізнався чи що? Раніше все подобалося… І волосся фарбувати я не хочу, алергія у мене на фарбу, ти ж знаєш. Здоров’я дорожче. Та й не дівчинка я вже, сьомий десяток пішов…
А живіт у тебе від пінного росте, я готую не жирну їжу. І рухатися більше треба, а ти біля телевізора сидиш увесь час.
– Треба було з Валькою одружитися! Вона он яка доглянута, струнка, і молодша за тебе буде. Я чоловік ще в самому розквіті, а дружина в мене стара…
– Чого це ти згадав Вальку? Чи бачив десь її? Дуже ти їй потрібен, вона он за бізнесмена вийшла заміж і горя не знає. Чоловік балує її, одягається завжди добре, стежить за собою. Та й дітей у них немає, жодного клопоту не було, прожили життя в своє задоволення.
А ми з тобою он якого сина виростили, сам всього досяг, ще й нам допомагає. Внуків подарували вони з Вірочкою, гріх скаржитися.
– Та багато ти там знаєш! Валька ця бігала за мною…
– Коли це? Ой, фантазер…
– Тоді… Було діло…
– І що ти їй сказав?
– А що я? Я мужик… Не зміг образити жінку. Валька вона, приваблива. Не те, що ти.
Говорила мені мати, дарма ти одружишся з Райкою, стара вона і красою не виблискує. Не послухався, одружився. І любуйся тепер на стару буркотуху, канапок навіть зробити не хоче чоловікові!
– Ось Валька хай і робить тобі канапки! Відмовити він не зміг… Навіщо ж ти стільки років жив зі мною, мучився, зі старою? Я тебе всього на три роки старша!
– Сам не знаю! Ось на пенсію вийшов і зрозумів, що помилився. Нудно з тобою. Ні риба, ні м’ясо. А скільки жінок довкола мене вилося… А я додому, до дружини, до сина. А ти ніколи мене не цінувала!
– Та як же ж не цінувала? Все найкраще вам із Сашком завжди, собі зайвого не покладу, аби вам вистачило. І грошей хіба просила колись? Подивися скільки у тебе одягу різного і в мене?
Все простіше, дешевше купувала собі, економила… На машину назбирали, човен надувний ти собі купив, валяється тепер, транзистори різні, для риболовлі снасті. Я хоч слово сказала?
– Та що ти там купувала нам? Ціну не набивай… І готуєш ти огидно! Не порівняти з моєю мамою, царство небесне їй!
– Миколо, ну прямо зовсім погано тобі зі мною жилося всі ці роки? Невже нічого хорошого сказати не можеш? Що з тобою? Ти сьогодні якийсь злий! Може, занедужав?
– Сама ти занедужала! Все, піду я новини дивитися, набридла… А ще, у мене, окрім Вальки з Тамарою, було. Давно правда, але було. Ти тоді до матері їздила…
Ох, гаряча жінка Тамара, не те що ти… Ще й слаба, вічно пігулки, за серце хапаєшся. От треба було ж одружитися з такою…
Раїса зняла фартух і вийшла з дому на вулицю. Їй не було чим дихати, і серце щось почало поколювати.
Гуляв, значить, від неї. А вона й не помічала. Все гаразд було в них, як у людей.
Одружувалися з кохання, клятви давали, жили дружно, а тепер видав усе, що думав. Погана дружина, виявляється. І як жити після цього словесного потоку образ?
А просив же її заміж вийти, на коліна ставав. Вона любила його все життя, догоджала, і він любив, хоч і давно не говорив добрих слів. Але до образ не опускався…
Невже правда з Тамарою було і з Валею… Як він міг? Рая ніколи близько до себе нікого не підпускала, хоча були спроби колеги, і друг дитинства з’явився, коли їй було тридцять п’ять. Люблю, каже, не можу, ще зі школи. Іди до мене від чоловіка, з дитиною прийму. Ох, і влаштувала вона йому! Таке заміжній пропонувати!
І готувала завжди смачно, наминали син із чоловіком її оладки, пиріжки, борщі і запіканки. Як це розуміти? На старості років правду відкрив… Микольцю, Микольцю, я ж усе для тебе робила…
Раїса йшла по вулиці, відганяючи сумні думки в голові. Потай витирала солоні сльози зі щік. Як же ж сильно образили її слова чоловіка… Зрадник, ошуканець…
А Микола тим часом дивився телевізор і з апетитом їв сирники зі сметаною, бутерброди, запиваючи гарячим чаєм. Настрій був поганий. Сон приснився поганий, ніби Рая поїхала потягом, покинула його, і сміялася слідом. Ох, і розлютився він. І засмутився.
Після пробудження вирішив всю злість виплеснути. І голова ще турбує, пінного перебрав учора із мужиками. Михайлович ще й біленької підливав у склянку для кращого ефекту. Ось і злість пішла зранку. Не з тієї ноги встав, як дружина і сказала.
Раптом пролунав гучний стукіт у вікно. Він скочив з-за столу і побіг відчиняти двері. На порозі стояла сусідка Діана.
– Микольцю, там… Там Рая… Біжи швидше!
– Що Рая?! – ахнув він. – Що з нею?!
– Бігом давай, я покажу дорогу… – сказала жінка.
Він накинув сорочку і побіг за сусідкою, не зачинивши вхідні двері.
– Діано, що трапилося? Не мовчи…
– Сам побачиш…
Діана швидким кроком вела його у невеликий парк недалеко від будинку.
Микола здалеку побачив машину швидкої.
– Що трапилося?! Щось із Раєю?! – захекавшись, спитав він у лікарки.
Микола не розумів, що відбувається.
– Ви чоловік цієї жінки? На жаль, її не стало. Був виклик у швидку, коли ми приїхали, вже було пізно. Так на лавці і… Вона була слаба?
– Як не стало? Моєї Раї? Та вона нещодавно вийшла з дому… Як це… Серце у неї слабе було, все життя…
– Може стрес якийсь зазнала сьогодні, що могло спровокувати? Як вона себе відчувала? Скарги були?
– Та добре вона себе почувала…
– Ми її заберемо. Залишіть свій телефон, щоб зв’язатися з вами.
Отямився Микола вдома. Він не пам’ятав, як дійшов, не пам’ятав, що казала сусідка… Його Раї більше нема… І він винен!
Навіщо наговорив стільки образливих слів? Навіщо? Адже не було в нього жодних жінок, у житті не дивився ні на кого…
Все життя любив лише її одну. Повненьку, сиву, зі зморшками, у квітчастому фартуху. Таку теплу й рідну… Любив, але не говорив…
Як він буде тепер один? Адже це все неправда, Раю! І їжа в тебе найсмачніша, і син чудовий виріс, і жили добре. Як же сталося, що він своїми словами отаке зробив? Адже знав, що серце слабке, але не думав, що таке можливе.
Бо ж жіноче серце дуже чуйне і вразливе. Коли він востаннє казав їй добрі слова? Не пам’ятає… Зате вона завжди посміхається, підбадьорить, їжу приготує, одяг свіжий, дбала завжди, щоб у нього все було.
Що ж він накоїв своїми злими словами? І сон цей безглуздий… Все одне до одного… Що він скаже синові, онукам? Як жити тепер? Язик поганий довів до чого…
Микола кидався по хаті не знаючи, що робити. Але нічого вже не можна змінити… Раї не стало. Його Раєчка, голубонька… Вона так мріяла поїхати на відпочинок за кордон, ніколи не були. Мріяла поплавати на кораблі… Мріяла погуляти на весіллі онуків… І тепер це ніколи не справдиться, з його вини…
Він гірко заплакав і ліг на ліжко і заснув…
…– Микольцю, годі спати! Обід уже, а ти все спиш!
Микола розплющив очі. Над ним стояла… Раїса! Він ретельно протер очі. Не зникла…
– Раю, це ти?
– Ну, а хто ж іще? Микольцю, що з тобою?
– Ти жива?
– А яка ж іще? Миколо, ти зовсім чи що? От говорила я тобі, щоб не гульбанив ти з цим своїм другом! Знаю я, що біленьку підливати любить, а від цього стаєш зовсім вже недолугим! Он і спиш тепер до обіду, де ж це такебачено? Сирники охолонули вже… Борщ настав час гріти, а ти все спиш!
– Раю, пробач мені за все! Не було в мене нічого ні з Валькою, ні з Тамарою! Не потрібен мені ніхто! Тільки ти одна, моя рідненька!
Микола кинувся до дружини, став обіймати і цілувати її.
– Микольцю, ти чого? Яка ще Тамарка? Наснилося чи що? Що ти верзеш?
– Та я тобі наговорив всякого, сам не знаю навіщо. А ти пішла з дому і на лавці… Тебе знайшли… Діана сказала. Я бачив швидку, тебе не бачив, накрили простирадлом… Я від горя не знав що робити… Наснилося значить це все, слава Богу!
Слухай, я зараз все скажу… Ти найкраща! Люблю я тебе дуже, моя красуне, моя голубонько! Обіцяю, що ніколи і слова поганого не скажу, і сирники твої найкращі, і фігура, і волосся! А ще, я продам човен, снасті, і поїдемо на відпочинок! Будемо на кораблі кататись!
Раїса посміхнулася і міцно обійняла чоловіка у відповідь.
– От і чудово, Микольцю! Я теж тебе люблю! Ходімо обідати, я сметанки свіжою купила до борщу, цибульку зелену…
Для Миколи це був найкращий день у житті. Рая жива, посміхається… А гульбанити він більше не буде. А то другої такої події він не переживе…
– Алло, Діно, все вийшло! Дякую тобі велике за допомогу, і сестрі своїй передай велике спасибі, що погодилася підіграти. Як вдало вони кіно знімали у парку, й ідею підкинули, як провчити чоловіка.
Він як шовковий тепер, думає, наснилося. Вибачення просив. Це від біленької у нього почалися… Наговорив всякого, у мене аж серце прихопило. А потім злість взяла. Ах, ти такий-сякий, я тобі влаштую… Дякую, сусідко!
– Правильно, Павлівно, так їм і треба, цим мужикам. Бо зовсім вже! Якщо що звертайся! Сестра моя підіграє завжди!
– Та сподіваюсь більше не знадобиться… Все, піду, а то ще почує, що я розмовляю по телефону з тобою…. Іду, іду я Микольцю! Пігулки брала свої…