Останній місяць залишався до пологів Валентини. Пізні пологи в неї, їй був уже сорок один рік, Іван був проти третьої дитини:
– У нас і так дві дочки, їх би вивчити, й весілля зіграти, а тут ще на старості років поповнення.
Валентину дуже засмучували слова чоловіка:
– Іванку, я все одно народжуватиму, гріх від своєї дитини відмовлятися. Божу кару ніхто не скасовував, тож гріх це, не хотіти своєї дитини.
Старша дочка Тетяна та молодша Люба шепотілися, особливо Тетяна не хотіла поповнення в сім’ї. Вони чули розмову батьків, але Тетяна ні в яку Божу кару не вірила, та й взагалі ні в що не вірила. Жила собі і все, за характером була як батько, жорстка, не жалісна.
Люба була на боці матері, заспокоювала матір і казала, що допомагатиме, коли народиться дитина.
Народилася донька, Іван навіть повеселішав, але спочатку побурчав:
– Знову дівка, одні дівки у мене вдома.
Але ім’я дівчинці вибрав сам – Ганнуся. Усі намагалися допомогти матері, а Валентина після пологів була слабка, ніяк не могла оговтатися. Всі чекали, коли вона прийде до тями, але їй стало гірше, її забрали у лікарню в район. Ганнуся була голодна, галасувала на весь дім.
– Тетяно, сходи до сусідки Ганни, вона теж недавно народила, може й нашу нагодує.
Ганна не відмовилася, й пообіцяла годувати дівчинку, поки її мати в лікарні.
А наступного дня Іван поїхав у лікарню, дізнатися, що та як, йому повідомили, що пів години тому дружини його не стало…
Виявилося, що до вагітності вона була слаба, але у лікарню не зверталася, а потім організм ослаб.
Іван їхав додому з камʼяним обличчям, як сказати донькам про матір. Та ще й Ганнуся…
Коли сказав, всі плакали біля ліжечка молодшої. Село гуло від розмов, люди шепотілися, що тепер буде з малечею. А деякі навіть докоряли покійній Валентині, навіщо вона в такому віці зважилася народити.
Поминки пройшли важко. Тетяна з Любою плакали, а Іван стояв темніший за ніч, немов скам’янілий. Ганна доглядала Ганнусю, поки в них були поминки. Після того як розійшлися люди, Тетяна зібралася до сусідки по молодшу.
– Тетяно, не ходи туди, – раптом сказав батько.
Тетяна дивилася на батька, не розуміючи, що відбувається.
– Бачити її не можу, вона Валентину мою згубила, – але подумавши додав: – Може Ганна залишить її у себе, поки в дитбудинок не влаштовуй, поговори з нею.
Дівчата дивилися на батька:
– Тату, ти що, Ганнуся тут до чого, вона в чому винна?
– У всьому, не зʼявлялася б, все було б гаразд.
– Тобі лікар сказав, що вона давно слаба, у неї до пологів були проблеми зі здоров’ям. Не хотіла звертатися.
Тетяна пішла до сусідки й зі сльозами пояснювала, що сказав батько. Та гладила її по голові:
– Не хвилюйся, я залишу Ганнусю поки в себе, мені не важко. А батька не суди, горе в нього. Нехай сестричка побуде в мене, поки батько прийде до тями…
Минув місяць, а Іван не приходив до тями, бачив, що дівчата бігають до Ганни, няньчаться там із сестрою і одного разу сказала:
– Забирайте Ганнусю додому, годі чужим людям набридати. Зіпхнули на Ганну дитину, не добре це.
Найбільше зраділа Люба, притягла Ганнусю додому. Увечері заколисала її й сказала сестрі:
– Не любить батько Ганнусю, – на що Тетяна сказала:
– Думаєш, я її люблю? Вона мені нагадує, що наша мати пішла в засвіти.
– Та що ти таке говориш, причому тут дитина?! – у Люби на очах з’явилися сльози.
Сестрі шкода стало її, обійняла:
– Не хвилюйся, Любо, звикнемо ми з батьком до неї. Куди ж її подіти?
Іван так і не підходив до доньки. Так і росла Ганнуся під наглядом Ганни та Люби. Вранці вони відносили її до сусідки, а після школи забирали додому, батько пропадав на роботі. Тетяна закінчувала школу, Люба була у восьмому класі.
Коли Ганнусі було близько року, батько покликав дочок на розмову і посадив навпроти:
– Вашу матір я любив, самі знаєте, але її не повернути. Тепер я маю іншу жінку. З нею я й житиму. На Ганнусю дивитися не можу. Покликав я бабу Зіну, будете з нею жити.
– Бабуся приїде, – зраділа Люба, а Тетяна спитала злісно:
– І хто вона така? Мені вступати в інститут через місяць.
– Так навчайся, Тетяно. Бабуся з Любою доглянуть молодшу. Жінку ту Ніна звуть, у їдальні працює. Бездітна, самотня, тож у вас нічого не забере.
Люба зрозуміла, що батько йде до іншої, Тетяна збирається вчитися і поїде у місто, кидають її й Ганнусю. Їй стало сумно.
Баба Зіна – мати батька, невістку свою Валентину любила, щиро шкодувала, вона з дитбудинку, а син її Іван не завжди був ласкавий із дружиною, жорсткий у нього характер. Хотілося, щоб жили всі разом, але Іванові закортіло поїхати сюди в село. Збудував будинок, руки у нього на місці, не гульбанив, але й дружину особливо не шкодував, господарство, обидва працювали не покладаючи рук.
Люба розуміла, що сестрі не потрібна Ганнуся, вона поспішала втекти в місто, не любила вона няньчитися з молодшою. Ну та гаразд, вони з бабусею впораються. Люба стояла над ліжечком Ганнусі, поклала її спати, поправила ковдру і тихо говорила:
– Не бійся маленька. ми тебе з бабусею не кинемо. Нехай твій тато їде до своєї кухарки. А баба Зіна добра. На тата й на Тетяну не ображайся, вони люблять тебе.
Вона розвернулася вийти з кімнати, а в дверях стояв батько.Він підійшов ближче:
– Розумію дочко, я щось не те роблю. Але сам не знаю, як жити далі…
– Нічого, тату, все налагодиться, – по-дорослому відповіла Люба.
Батько перебрався до Ніни, а Тетяна поїхала в місто вчитися, влаштувалася в гуртожитку інституту. Баба Зіна з Любою залишилися з Ганнусею. З бабусею Любі полегшало, вона варила сестричці кашу і супчик, а та щосили наминала. Люба вставала рано, треба було наносити води й дров принести у грубку, а потім бігла до школи. Бабуся залишалася з Ганнусею, готувала, але іноді та їй не давала, неспокійною була дівчинкою.
Ганнуся вже тупала своїми ніжками, за нею око й око потрібне, лізла скрізь. Без нагляду не можна залишити. Люба після школи швидко вчила уроки й допомагала з сестричкою, розуміла, що бабуся теж втомлюється, вже старіє.
Тетяна приїжджала на канікули, гралася з Ганнусею, але її вистачало ненадовго.
– Ох і втомлює Ганнуся, скрізь лізе, все їй щось треба, – але до сестрички потепліла.
Батько, як пішов, так і не приїжджав додому. Мати його часто думала, але вголос не виказувала:
– Кинув дівчат на мене і все. За те, що дружину нову знайшов, я його не докоряю, бо ж мужик, але ось дочок покинув, цього я зрозуміти не можу. Почекаю ще трохи, а потім по-іншому розмовлятимемо.
Їй шкода було Любу, дівчинці з хлопцями бігати на побачення, а вона сидить із дитиною. Злилася на сина.
Якось не витримала і поїхала до сина. Невістка зустріла її сама, Іван був на роботі. Ніна заметушилась, розуміла, що мати Івана не просто так у гості приїхала, а з розмовою. Вона знала про покинутих доньок. Поставила на стіл пиріг, поставила чайник і запросила за стіл бабу Зіну.
– Та не метушись ти, сядь краще.
Ніна тихо сіла на табуретку.
– Ось ти скажи мені, як ви далі з Іваном збираєтесь жити? Не переживаєте, що там дівчата, а я вже стара, слаба. Що так і робитимете вигляд, що все нормально? Люба з молодшою в няньках, їй по вулиці з дівчатами й хлопцями настав час гуляти, їй вчитися треба, заміж потім виходити, а вона повинна за сестрою дивитися. А я не довго ще проживу, і що потім у дитбудинок чи що Ганнусю віддавати?
Ніна дивилася зі сльозами в очах:
– Я багато разів казала Іванку, щоб він Ганнусю до нас привіз. У мене немає своїх дітей, а вона наша буде, мені теж радість. Але він сказав, щоб я більше не поверталася до цієї розмови.
– А ти менше слухай його. У сина мого розуму не дуже багато, він більше характером живе. Йому тільки працювати, й грошей заробити. Я тобі ось що скажу, ти маєш Івана тримати в покорі, а не слухатися його беззастережно.
Май своє слово, інакше потім замучишся. Я знаю свого сина. Бог же ж він все бачить, як би не відгукнулося, тут на все Божа воля. Але якщо дозволиш Іванові так з дітьми обійтися, тобі теж відгукнеться. Краще навіть зараз виставити його, якщо він не прислухається до тебе, я бачу ти жінка хороша.
Почула Ніна свекруху. Прийшов Іван із речами назад додому, а мати зустріла:
– Що випроводили тебе додому синку?
– Не лізь, мамо! А де Люба?
– Люба пішла погуляти із подружками, і так весь час у няньках. Тобі що, кинув і пішов, і не показуєшся.
Через деякий час прийшла Люба.
– Батько? А ти чого, у нас все гаразд. Чого це ти прийшов?
– А що мені не можна додому прийти? – грізно спитав він, але мати на нього так глянула, що той одразу й обмяк.
– Ти чого до дівчини галасуєш?
Але тут розплакалася Ганнуся, Люба ніяк не могла її заспокоїти.
– Чого це вона? – спитав Іван.
– А того, що злякалася чужого дядька, – відповіла мати.
– Чого це я чужий?
– А який же ж? Дитина тебе й не знає.
Всю ніч не міг заснути Іван, як це його рідна донька, його ж злякалася? Неприємно було йому на душі. Ніяк не очікував він цього.
Увечері після роботи він на кухні сказав Любі:
– Доню, ти не проти будеш, якщо Ніна прийде до нас? Я хочу її в наш дім привести, вона не має своїх дітей, їй погано від цього. Вона виставила мене з дому й сказала, що я їй без дітей не потрібен. Не подобається їй, що я кинув вас тут.
– Нехай приїжджає, там побачимо, – відповіла Люба
Наступного дня була субота, якраз приїхала Тетяна на канікули, Іван поїхав по Ніну. Накрили на стіл.
– Бабусю, я переживаю за Ганнусю, знову розплачеться ж, побачивши чужу тітку, – засмучено сказав Люба.
– Нічого Люба, нічого, Бог допоможе, все буде гаразд, – заспокоїла її баба Зіна.
Ніна була вся на голках, нервувала, коли заходила на подвір’я, навіть встигла прочитати коротку молитву Богородиці. Переступила через поріг і привіталася. Всі стояли і дивилися на неї, а вона бачила перед собою лише великі дитячі очі. Ганнуся виглядала з-за Люби, тримаючись за її коліна.
– Привіт, Ганнусю.
У хаті запала тиша. Ніна розгубилася теж, але Ганнуся відпустила Любу і простягла ручки до Ніни:
– Мама…
Ніна остовпіла, коліна тремтіли, але вона підняла Ганнусю на руки, а та ще й повторила: – Мамо, – і погладила її по волоссю.
Щастя оселилося у будинку Івана, Люба вступила на навчання, баба Зіна так і залишилася доживати тут віку.
Ганнуся дуже любила свою маму, Іван теж постійно усміхався і піднімав доньку на руки. Ніна стала хорошою матір’ю для Ганнусі, а дорослим дівчатам другом.
А мудра баба Зіна не втручалася, жила просто й допомагала з онучкою…