Повернувшись у квартиру після медового місяця, молоді Петро й Галина застали там… Матір нареченого!
– Ой, а я вам тут поприбирала, обід приготувала! – як нічого й не сталося сказала Олена Василівна.
Петро й Галина винаймали цю квартиру ще до весілля. Щойно подали заяву, так і вирішили жити разом.
Мати Петра довго опиралася, а сваха взагалі була проти.
– Нехай живуть у нас, чи у вас. І в різних кімнатах! – казала мати Галини.
– У нас, тільки у нас, я не відпущу сина! – казала мати Петра.
Вони довго сперечалися при знайомстві батьків на цю тему. Молоді тільки дивувалися з їхньої поведінки.
Матері так нічого й не вирішили, вірніше вирішили, але хто ж їх слухатиме?
Петро й Галина винайняли квартиру і стали жити разом. Матері прямо місця собі не знаходили. Єдине чадо пішло з дому. Сестер та братів у них не було. Петро єдиний, і Галя також. Щоправда, мама Галі нічого їм сама не говорила. Все передавала мати Петра.
– Я не очікував такої реакції від мами.
– І моя теж дивує. Вона взагалі не така. Що з нею сталося?
Молоді посміялася, а мами наче й заспокоїлися…
Весілля відгуляли весело, грошей подарували молодим пристойно.
Родичі, друзі, колеги святом залишилися задоволені.
Молодята вирушили у весільну подорож. Завітали до всіх і потроху: місто, село, друзі, родичі, ліс, риболовля і просто відпочинок біля моря.
Різноманітна відпустка вийшла. Відпочили і втомилися одночасно. Відпочинок хороший, і приємна втома.
І ось вони, відкривши двері в свою квартиру, побачили маму Петра!
– А ти що тут робиш, мамо? – ахнув той. – Як ти сюди потрапила?
Молоді дивились на жінку і не розуміли, що відбувається.
– А я в сусідки дізналася номер вашої квартири, – сказала Олена Василівна. – Попросила додатковий ключ, мені ж треба вас зустріти? Вона мене зрозуміла, я навіть паспорт їй показувала.
Галя розгубилася. Добре, що її мами ще немає…
– Ви роздягайтесь, мийте руки і за стіл! А я поки що ваші валізи розберу…
– Ні-ні! Я сама! – ахнула Галя. – Ми самі…
– Що там у вас таке? – здивувалася Олена Василівна.
– Це наші особисті речі, і…
– Я що одягу брудного не бачила?
– Не треба! – твердо сказала Галя.
– Це ти матері своїй скажи. А зараз я й пралку вам поставлю. Не бійся, все розсортую!
– Мамо! Дякую за обід, але валізи чіпати не треба. Ми самі, – втрутився вже Петро. – Вибач, але тобі пора, ми відпочиватимемо. Дуже хочеться спати. Завтра ми прийдемо в гості і принесемо невеличкі подарунки. Розберемо валізи і до вас.
– А ви спіть собі. Я зроблю все й піду.
– Мама. Ти підеш, а потім ми спатимемо.
– Виставляєш значить матір?
– Просто прошу піти.
Нарешті вони залишилися самі.
– Це тепер так завжди буде? – запитала Галя.
– От же ж! Я забув забрати у неї ключі… Так… Піду подивлюсь замки. Тут є клямка. Зовні її не відкрити…
– Ну, хоч це тішить…
Година ще була не пізня. Те, що вони, мовляв, хотіли спати, було тільки приводом для того, щоб пішла Олена Василівна.
Галя почала розбирати валізи. Заодно і все по полицях розкласти ж треба. Тільки ось на полицях все лежало не так – свекруха прибрала! Звичайно не критично, але Галя все зробила по-своєму, як їй зручно.
На кухні, звикнувши до свого порядку, вона довго шукала цукор. Їй він не був потрібен, а ось Петро без цукру не може, вона ж замість цукру використовує мед.
Але й він зник. Мед був у холодильнику, а цукор у верхній шафці, далеко біля стінки. Там були й цукерки.
– Мама раніше від мене цукерки ховала, ось і зараз вирішила, що можна сховати, – посміявся Петро.
О десятій вечора, коли молоді люди лежали і дивилися фільм, пролунав звук ключа в замку. Але двері не відкрилися – дякувати клямці. Одразу було зрозуміло, що то мама. Їй не відкрили, а стукати вона не стала…
Це повторювалося ще кілька днів, але потім мати не витримала.
– Чому у вас двері не відкриваються, я приходила? – запитала Олена Василівна сина.
– Так ніхто ж наче й не стукав, – відповів той.
– А що треба стукати?! Я мати! Прийти я маю право у будь-який час. Повз ішла – от і зайшла. За вами ще треба приглядати!
– Це вже перебір, мамо! Я виріс вже давно. Приглядати за нами не треба.
Мама образилася й пішла. Вона звичайно приходила, але все це було не так нав’язливо.
Молодим треба було виходити на роботу. Ну, а мамі роздолля – приходь собі. Хазяйка замки міняти не захотіла, навіть за їх рахунок. Довелося терміново шукати нове житло і переїжджати.
Коли вони переїжджали і віддали ключі власниці квартири, то довідалися про маму. Це вона просила не міняти замки та навіть заплатила за це грошей…
Мамі про переїзд вони не сказали. Стали спокійно жити й працювати.
Але через два тижні Олена Василівна не витримала. Вона зателефонувала о третій годині ночі.
– Петре! Ви де?!
– Мамо, ми спимо. Ти на годину дивилася? Нам працювати. Щось трапилося?
– Трапилося! Ви де?!
– Ми спимо.
– Де?! За якою адресою?!
– А, ти про це… Ми змінили квартиру. Поговоримо завтра…
– Ви мене зганьбили!
– Мамо, ти про що? Ніч надворі. Хороших снів…
Син поклав слухавку. Що трапилося Петро не міг і припустити. Галя міцно спала і не чула їхньої розмови…
…Все з’ясувалося наступного дня. Петро запропонував мамі зустрітися в кафе.
Вона була звичайно незадоволена, тому що син не запропонував їй прийти до них на нову квартиру, але погодилася на зустріч.
Олена Василівна сіла й почала розповідати, що ж в неї трапилося.
Виявляється вона о 12-й ночі, щоб вже напевно всі спали, вирішила перевірити, як живе її синок. І, о, диво! Двері в стару квартиру були відкриті.
Обійшовши з ліхтариком кухню, вона залишилася дуже незадоволена невісткою. Брудний посуд у мийці, у холодильнику якась сумнівна їжа.
Ванна їй також не сподобалася. Немає чистоти, і одягу брудного повно.
Вона тихо зачинила двері в кімнату, де спали молоді, вимила посуд, підчистила холодильник – викинула майже все. Винесла за собою сміття й пішла так само тихо, як і прийшла.
Як напевно, здивувалася молоді вранці.
Олена Василівна вирішила доробити свою справу. Наступної ночі вона знову пішла до молодих. Адже перша ніч пройшла так вдало.
Брудний посуд був знову в мийці, а на столі, о, Боже, ігристе… Її син ніколи не гульбанив, а тут таке, хоч і небагато. І в холодильнику ще є.
– Ось до чого доводить сімейне життя! – подумала жінка. – Ну зараз вони в мене отримають…
Олена Василівна кинулася в спальню.
Вона почала будити сина, як вона думала, за плече. Але чоловік, який нічого не розумів, скочив і почав галасувати.
Тут же скочила його дружина, чи подруга…
Була шалена сварка. Викликали господиню квартири. І навіть хотіли писати заяву.
Нові мешканці, дізнавшись усю історію, сміялися до сліз.
Не смішно було лише мамі Петра. Її пошкодували та навіть провели додому.
Виявилося, що мама ще й ключі зробила запасні, про всяк випадок. Хотіла матері Галі дати, але та відмовилася. Господині ключі вона повернула, а копії залишилися…
– Мамо! Ти сама винна. Так не роблять. Якби ти не була такою нав’язливою, то нічого б не сталося. Ми раді бачити тебе в гостях, але тільки в гостях. Не треба нам вказувати, вчити, робити щось для нас. Адже мати Галі до нас так не ходить.
– Я пропонувала їй по черзі, вона не погодилася. Навіть ключі давала…
– Ох, мамо!
– Де ви живете?
– Мамо, якщо ти так напиратимеш, то ми поїдемо далеко, і не скажемо куди. А поки що зустрічатимемося тільки у тебе й на нейтральній території. Сподіваюся, ти мене зрозуміла.
Мама ще намагається лізти в їхню родину, але її спроби всі були припинені.
Чи змирилася вона? Скоріш за все ні…