Зіна піднімалася у ліфті на восьмий поверх. Ліфт їхав якось повільно, раз у раз долинав підозрілий скрегіт. Не застряг би, подумала жінка, адже в сумці у неї морозиво, цілий кілограм. Вони з чоловіком люблять, влаштувавшись на дивані перед телевізором, їсти його з медом чи варенням. Зіна одразу згадала молодість, кафе, морозиво у вазочках. Який гарний час був, молодість.
Ліфт доїхав благополучно, але коли Зіна входила до квартири, почувся якийсь шум з боку ліфта. Вона навіть обернулася, все було, як завжди, тільки якась луна від шуму.
Зіна взялася за вечерю. Незабаром повернеться Петро. Чомусь їй було тривожно. Вона зателефонувала йому, хотіла попередити, щоб піднімався сходами, але телефон не відповідав.
У звичайний час він не повернувся. Зіна хвилювалася все сильніше. Раптом у двері подзвонили. То була сусідка знизу.
– Зіна, там твоєму Петру на сходах зле стало. Ми вже швидку викликали. Зіні й самій не добре стало від почутого.
– Господи! Йому й сорока нема.
– Жінко, ви заспокойтеся, бо нам доведеться й вас забрати. Просто зберіть речі, документи та приїжджайте до другої.
– Якої другу? Чому другої?
– Лікарні, міської лікарні. Вона недалеко.
– Та знає вона, просто розгубилася. Я їй поможу. Зараз і приїдемо. – Відповіла за неї сусідка. – Зіно, у тебе щось на плиті? Вже запах чути! Давай я сама подивлюсь. Котлети не встигла зняти. Ну та гаразд. Зараз це не головне.
Після недуги Павло довго відновлювався. Дітей у них не було, якось не вийшло із цим.
Якось на порозі їхньої квартири з’явилася молода дівчина з дитиною.
– Ну, привіт, тату, – раптом сказала незнайомка.
– Вибачте, ми не маємо дітей, – здивувався Петро.
Павло хотів уже зачинити двері, але дівчина поставила ногу. На шум вийшла Зіна.
– Тату, це дуже добре, що ти маєш дружину. Адже це дружина?
Зіна нічого не розуміла, як утім і Петро. Дітей у нього не повинно бути. Він жодного разу не зрадив Зіні, хоча багато хто добивався його уваги. Зіна теж була в цьому певна. А дівчина тим часом просочилась у квартиру. Видно було, що дівчина полюбляє погульбанити.
– Це твій онук. Ти дідусь. Мати виставила мене, коли я з ним приїхала. Не потрібний він їй. Вона й сама молода, їй гуляти теж треба. А тут дитина. Її годувати, одягати треба, а мені… – дівчина замовкла, але не чекаючи питань, поспішила продовжити, – не готова я. Забирайте. Ось документи, одяг та суміш на перший час. Грошей у мене немає. Можете позбавляти мене прав. Справа ваша. Він мені потрібен.
Дівчина вискочило з квартири, не давши схаменутися господарям. Павло так і лишився стояти з дитиною на руках.
– Поясниш?
– Ні. Я нічого не розумію.
– Думаю, що твоя дочка народилася ще до нашого весілля. Просто згадай. Я не з претензії, просто з цікавості. Все, що було до мене, минуле. Може це й справді твій онук.
– Не може бути. Я знав би, але не може бути. Щось я повторююсь. Із цим треба щось робити.
– Пізно вже. Завтра розберемося. Скільки йому?
– Звідки мені знати, може рік, півроку.
– Рік та півроку діти дуже відрізняються. Давай дитину сюди, а сам подивися документи.
– Майже вгадав, середина, дев’ять місяців.
– Чого ти радієш?
– Так онук може, але не може бути.
– Дивно ти говориш, може, не може бути. Прямо перли видаєш. Як звати його?
– А вона не сказала.
– Документи у тебе в руках.
– А… Іван.
Тим часом малюк прокинувся.
Вранці довелося піти в поліцію і зафіксувати цей факт, щоб згодом не було проблем. Бо хто знає цих молодих матусь. За законом дитину треба було забрати до з’ясування всіх обставин, але оскільки Павло і знайомих, то хлопчика залишили їм. Почали шукати матір.
– Петро, тест здай. Якщо ти справді дід, то тобі простіше опіку буде оформити. Хоча й так можна. – підказали знайомі.
– Точно, тест. Як ми не здогадалися.
Поки шукали матір та позбавляли її батьківських прав, Зіна та Петро прив’язалися до хлопчика.
– А він схожий на тебе. Дивись, такі очі, – казала Зіна.
– Не вигадуй. Не схожі очі, ось ніс схожий.
– Значить, твій. Оформлятимемо опіку. Тільки хто він нам буде, син чи онук?
– Начебто і онук, а буде напевно син, ми ж молоді ще.
– Я дивлюся, у тебе і здоров’я налагодилося. На користь дитина тобі пішла. Час і нам оформляти документи.
– Зіна, мені тобі сказати треба дещо.
– Згадав про матір, вірніше про бабусю Івана?
– Ні. Не було нікого, я ж знав, що не було. Не дід я йому, ось результати прийшли.
– А що тоді це було? Вона просто нас розвела? А раптом вона повернеться. А що тепер із Іваном робити?
– Не повернеться. А що ти хочеш із Іваном робити? До дитбудинку. Тепер він наш.
– Наш. Я думала, ти не захочеш, раз не твій. – З полегшенням видихнула Зіна. – А я вже звикла до нього. А давай переїдемо з ним, щоб надійніше було. Та й набрид мені цей ліфт, коли його ще відремонтують. А з дитиною гуляти треба.
– Я згоден поїхати. Можу в район перевестися, там спокійніше.
Петро та Зіна продали квартиру. Сім’я, вже із трьох людей, поїхала на нове місце. Справжня мати ніколи так і не оголошувалась. Що це було? Помилка квартирою? Чи мати дівчини дала неправдиву інформацію про батька? А може, просто сама дівчина вирішила так вчинити? Як би воно не було, але закінчилося все добре.