Почалося все два роки тому, коли Ліда й Роман одружилися. Між ними було кохання, яке допомагало згладжувати протиріччя і спочатку все було добре. А от потім стало не дуже…
Ліда була професійним кухарем. Готувала вона чудово і дуже любила свою справу. Роман отримував від цього солідні «бонуси» у вигляді ситних обідів, вечерь та ароматної свіжої випічки майже кожен день.
Це було шикарно! Він наслухався розповідей від старшого брата Бориса, дружина якого зовсім не любила готувати, та й ніколи їй було, і брат жив практично на сухомʼятці.
Іде з роботи, купить щось у магазині малоїстівне, зварить, чи посмажить, от і вечеря.
Дружина його заробляла добре, але працювала допізна, і вдома робити нічого не встигала.
От і сталося так, що всі ці справи лягли на Бориса. Прибирав він, так собі, а готував ще гірше, та й не хотілося йому.
Саме тому й купував напівфабрикати. Тільки він їх періодично пересмажував, чи засушував, але їв, а куди було подітися?
– Їжа це головне, братику, врахуй це, коли вибиратимеш собі дружину, – повчав він молодшого брата. – Моя – така вся з себе, краса, фігура, дієти різні дотримується, їсть одні салати. А я не можу. От і поневіряюся. Ніби й розумна, і красива, а життя в мене сумне з нею якесь, не ситне…
Ось Роман і вибрав Ліду. Хоча, звичайно, він не особливо вибирав, просто так пощастило йому, доля звела. І сумні слова брата він згадав, коли Ліда почала балувати його щодня смачною вечерею.
– Ех, шкода далеко один від одного живемо, – жартував Борис, після того, як дізнався, що Роману «так пощастило з дружиною». – Я б до вас вечеряти після роботи забігав і перестав нарешті харчуватися своїми пересмаженими біфштексами. Ну чому вони в мене такі несмачні виходять, га?
– Краще шукай іншу дружину! – гордовито казав Роман. – Нема чого сім’ю брата обʼїдати!
– Ні-і… Я люблю Оксанку. Не хочу іншу, – зітхав Борис. – Може її на кулінарні курси якісь записати?
Словом, жив Роман з Лідою, як сир у маслі. Їсти смачну їжу і на диван – телевізор дивитись. Або за комп’ютер. А що ще лишалося? Все приготовлено, прибрано. Робити й нема чого.
– Ох… Ну, нагодувала ти мене Лідо, дякую! Люблю тебе…
– Я теж тебе люблю, коханий, – відповідала Ліда. – Тільки там кран тече у ванній кімнаті, ти не подивишся?
– Ой… Тільки не зараз, постривай, відійду трохи, аж очі злипаються.
– А хто тобі каже стільки їсти, щоразу хочу запитати? – дивувалася Ліда.
– Так смачно! Не можу зупинитися, – заявляв Роман. – У тебе, мабуть, залізна сила волі, коли ти їси, так мало.
– Я бережу фігуру. А це, знаєш, сильна мотивація, – відповідала Ліда.
Кран так і не був полагоджений. Роман того вечора забув про нього. І другого вечора теж, і третього. А через тиждень Ліда почала вже сваритися:
– Що ти сидиш? Кран тече, чайник вмикається через раз, скільки прошу подивитися, що з ним, нуль реакції!
– Та я зроблю, зроблю, я втомився, – незмінно відповів Роман, не відволікаючись від монітора.
– Та чого ж ти втомився, га?! Я пропилососила, приготувала вечерою, ванну, он, почистила, чекала, чекала на тебе і все одно сама почистила! А ти втомився!
– Та це я за тебе втомився, – усміхався Роман. – Ми ж із тобою половинки!
Ліда гірко зітхала і бралася за чергову справу. Вдома справ було багато завжди. Квартиру вони винаймали, своєї не було, але потихеньку гроші відкладали. Щоправда, зарплати були не дуже, і не було що особливо відкладати…
…– Лідо, я пішов. Махнув рукою і пішов від них, звільнився! – заявив якось Роман.
– Як?! – ахнула Ліда і впустила черпак для борщу на підлогу.
– Так. Взяв і пішов. І вже відпрацював, скільки треба. Все. Із завтрашнього дня я там не працюю.
– Ти навіть не сказав! – образилася Ліда.
– Та я цей… Знав, що ти не схвалиш. Думаю, вмовляти почнеш, а я поведусь і передумаю. От і вирішив так піти, мовчки.
– Ах, ти вирішив! А на що будемо жити? Мою зарплату ти знаєш! – обурилася Ліда.
– Я знайду кращу роботу! Ось побачиш. Не хвилюйся, скоро заживемо, як у казці! – підморгнув Ліді чоловік і обійняв її за талію.
– За квартиру треба платити якраз… – згадала Ліда, відсторонюючись від Романа.
– Ти заплати, а наступного разу вже з інших грошей платитимемо, от побачиш! Вір у мене!
– Я вірю… Тільки треба було спочатку знайти іншу роботу, а потім іти, – пробурчала Ліда.
Робота все не знаходилася. Місяць минув, два… Дійшло до того, що на оренду квартири Ліда позичила грошей у своїх батьків.
Дзвонила свекруха. Мама Романа іноді цікавилася про те, як у них справи, і Ліда поскаржилася на відсутність грошей. Олена Петрівна запропонувала пожити поки що у неї:
– Переїжджайте до мене! Кімната в мене зайва є, Борис із дружиною далеко живуть, і мені веселіше буде. Як покращиться ваше становище, так і переїжджайте!
– Ой, дякую вам, Олено Петрівно! – сказала Ліда. – У моїх батьків тісно, там ще дві мої сестрички ростуть. Ми б давно переїхали, якби було куди… Нам зовсім нічим за оренду платити…
– А що там з роботою Романа? Він мені не казав, хитрюга. Хоча ми з ним два місяці не спілкувалися, тільки з тобою…
Ліда коротко розповіла свекрусі ситуацію і, чесно кажучи, готова була до того, що та, коли вони переїдуть, бігатиме навколо «синочка» і здуватиме з нього порошинки.
Швидше за все, вона його пошкодує і підтримає. Хоча б те, що за оренду платити не треба буде, вже тішило.
Та як же ж Ліда помилилась щодо свекрухи!
У будинку матері Роман забув про те, що існує диван. А також комп’ютер і телевізор. Навіть телефон мати у нього з рук забрала і відправляла на чергове «завдання».
– У ванній мийка засмітилася, мабуть, почисти! Що сидиш?
Роман важко зітхав і йшов…
– Поличку причепи! Ось сюди. Так. Ні, постривай, правіше! Ось так. Ага, мама керувала сином і зовсім не давала йому посидіти.
– Втомився?! – щиро дивувалася вона. – Від чого? Ти ж нічого не робив! Ми з Лідою з роботи прийшли, де вечеря? Ану бігом на кухню, звари вареників хоч, ми їх щойно купили, я як знала! Ти роботу шукаєш?
– Ну цей…
– Чого мнешся, відповідай нормально.
– Мамо, ну чого ти?! – образився син.
– Що я?! Що я? – обурилася Олена Петрівна.
А потім тихо сказала:
– Як тебе тільки Ліда терпить! Запевняю тебе, її терпець не безкінечний! Бігом на кухню, я сказала! А з завтрашнього дня мені детально звітуватимеш про результати пошуку роботи. Куди дзвонив, куди ходив і що тобі відповіли! Зрозумів?!
– Та зрозумів, зрозумів, – пробурмотів Роман. – Зовсім життя немає!
…Ліда в будинку свекрухи вже не готувала своїх пиріжків та борщів. Олена Петрівна одразу заявила, що обов’язки у сім’ї треба розподіляти раціонально. Якщо Роман поки не працює і сидить вдома, то він і повинен готувати.
– Ех, братику, – бубонів собі під ніс Роман, намагаючись розімʼяти картоплю для пюре. – От і я на твоєму місці опинився! І рідна мати! Що з нею сталося, раніше вона така не була! Даремно ми сюди приїхали, ох, даремно…
Робота знайшлася досить швидко. Роман летів додому, як на крилах, бажаючи скоріше повідомити матері й Ліді цю новину.
Однак від домашньої роботи його це не позбавило. Свекруха оголосила, що обов’язки з прибирання та приготування потрібно розподіляти порівну на всіх. Тоді буде чесно.
– Ми ж тепер усі працюємо, однаково. Чому ми повинні тебе, здорового мужика, обслуговувати?
Знову Роману на дивані лежати ніколи не було…
– Мамо, ми переїжджаємо, напевно… – оголосив Роман через два місяці. – Навіщо тобі заважати? Гроші у нас тепер є, зніматимемо квартиру.
– Може… Може, якраз назбирали б на перший внесок, живучи в мами, – несміливо сказала Ліда, нишком стежачи за реакцією свекрухи.
Вона, справді, була б рада пожити тут ще, адже все йшло якнайкраще. Свекруха керувала всім дуже ефективно.
Вона займалася закупівлями продуктів, знала всі ціни, знижки й магазини, навіть сама їздила їх купувати.
Діловита жінка. Ліда нею захоплювалася. А на квартиру треба було збирати. І ось якраз би…
– Ні, Лідо! Мені незручно перед мамою. Їй відпочити треба після роботи, а тут ми, – посміхнувся Роман.
…Щойно вони почали знову винаймати квартиру і жити окремо, Роман взявся за старе. Приблизно з тиждень він, за інерцією, ще щось робив по хазяйству, але потім…
– Романе, я ж просила тебе почистити унітаз! Ну що, складно, чи що? Я не встигаю! І готую, і прибираю. Мама твоя хоч продукти купувала і привозила, а я поки після роботи по магазинах пробіжусь, поки те, се…
– Почищу. Потім обов’язково почищу, ось тільки відпочину, – незворушно відповідав Роман.
– Знову втомився? – примружилася Ліда. – Може, до мами поїдемо назад?
– Ну що ти прямо так одразу! – обурився чоловік і неохоче вирушив у ванну, щоб взяти засіб для чищення.
Та поїхати до мами все ж таки довелося! І Ліда була вдячна свекрусі за те, що та не почала виказувати їм за те, що вони знову з’явилися.
Ліді було соромно.
– Дорослі ж люди! А поводимося, як діти. Через Романа! У самих скоро дитина народиться… Боже, що я робитиму?! – скрушно думала Ліда.
Вони не планували дітей, але попри всі застереження Ліда завагітніла. Так буває.
І що робити з Романом? Нормальний же ж чоловік, і що з ним трапляється, коли матері немає поруч?
На роботі у нього виникли проблеми, зарплату скоротили, треба було знову шукати щось інше, та ще й збирати на майбутнього малюка. Роман же ж зовсім не ворушився…
Мама знову «спрацювала». Роман терміново знайшов іншу роботу з досить хорошою зарплатою. Він знову активно допомагав по хазяйству, а Ліда важко переносила вагітність. Свекруха турбувалась про неї і казала сину рухатися ще більше.
А Роман терпів.
– Ти чоловік, – казала йому мати. – Мусить бути відповідальність за дружину, за дітей. Час дорослішати, синку. Хто, як не ти? Подумай про це…
– Живіть поки що в мене, – заявила якось Олена Петрівна. – Нема чого з малюком по орендованих квартирах мотатися. А потім якраз назбираєте на своє житло і переїдете, якщо захочете.
Ліда подивилася на свекруху з вдячністю.
Будучи у її будинку, вона була спокійна за своє майбутнє.
З такою мамою не страшні були жодні труднощі!