Валентина та Люда колись у юності дружили по-сусідськи. Жінки, бувало, розмовляли у дворі, сидячи на лавці у вихідний день, або зупинялися побалакати, коли розвішували випрані речі на мотузки.
Валентина була одружена. Чоловік її, Андрій, мав м’який характер, слухняно слідував за дружиною на ринок у вихідні, гуляв із собачкою і стояв у черзі на пошті, щоб заплатити комунальні послуги. Син їх закінчував навчання у коледжі та збирався йти на службу.
Люда в юності була заміжня недовго. Але дітей із чоловіком вони не нажили. Жінка працювала бібліотекарем у клубі та знала майже всіх мешканців свого району, любителів книг. У тому числі постійно ходив до бібліотеки і Андрій. Він симпатизував Люді, і вони зазвичай розмовляли про улюблених авторів, нові книги або просто про погоду та новини міста.
Хто вже сказав, що Андрій не байдужий до бібліотекарки, незрозуміло. Проте Валентина почала ревнувати. Вона спочатку жартома дорікала Андрія частими походами до бібліотеки, натякаючи на «неземну» красу Люди, а потім почала ображатися на чоловіка.
Андрій ніяк не реагував на закиди дружини. Тільки й казав:
– Ну, що ти, Валю… я люблю книги.
– Книги? – не витримувала Валя. – Так бери книги і йди додому. Чого там по годині стоїш, розмовляєш з нею?
Чоловік йшов, не кажучи більше жодного слова. Йому було приємно ходити до бібліотеки, він розглядав там альбоми з живопису, читав свіжі газети в читальній залі, а випуски численних журналів чекав з нетерпінням.
– Щось Людмила цвіте, обновки накупила, – єхидно говорила Валя. – Чи не через тебе бува? Аматор читання…
Андрій не відповів. Він спокійно йшов працювати і чекав, поки дружина «відійде» і змінить тему, воліючи не сваритися.
Валентина деякий час стежила за чоловіком, а згодом перестала відкрито ревнувати. У її душі залишилася тільки образа до милої сусідки, яку вона раніше вважала гарною приятелькою. Валя замкнулася, крізь зуби віталася з Людою під час зустрічі.
А Люда розуміла, що відбувається. Їй теж подобався начитаний і розважливий Андрій. З ним було цікаво говорити про літературу. І Люда не розуміла, як такі дві різні людини можуть уживатися разом. Меркантильна, розважлива Валя та витончений знавець літератури Андрій.
Звісно, Валя не могла не помітити, що Андрію вона подобається. Вона була для нього віддушиною, тією співрозмовницею, з якою хотілося поділитися враженнями про прочитане. Андрій відвідував усі заходи бібліотеки. І на Новий рік допомагав прикрашати читальний зал.
– Ти б свій будинок прикрасив, – докоряла чоловіка Валя. – Тільки їй догоджаєш. Юнак теж мені, забігав довкола цієї Люди!
– Не я один допомагав. Там і інші були… Що ти, Валю…
Ревнощі дружини відобразилися на житті сім’ї. Валя часто була не в настрої, перестала надавати чоловікові увагу та турботу. Вона «віддячувала» чоловіку дрібними витівками, втираючи сльози і зітхаючи про свою нещасну долю – бути некоханою. То вечерю не приготує, сказавши, що занедужала, то поїде до матері на весь вихідний.
Але Андрія це мало турбувало. Він ішов гуляти набережною, читав свої улюблені книги чи дивився фільми.
Напередодні жіночого дня Андрій зайшов до бібліотеки, щоби привітати Люду. Він, соромлячись, вийняв із пакета згорток, загорнутий у газету. Звідти з обережністю вийняв гілочку мімози.
– Це вам, Людочко, зі святом! Дякую за вашу працю та турботу про нас, читачів.
Андрій вручив їй квіти та поцілував руку, нахилившись. Люда розплакалася і погладила його по голові.
– Дякую, Андрію Миколайовичу. Так приємно…
Він випростався, від лагідної долоні Люди пішло тепло по всьому тілу.
– Ви незвичайна, Людочко. Спасибі вам за все.
Андрій кивнув головою і вийшов. А за тиждень занедужав. Серйозно занедужав.
За рік Андрія не стало. Невтішна вдова не знаходила собі місця. Вона докоряла себе в байдужості до чоловіка останній рік, шкодувала його і себе, їхнє недовге сімейне життя і майбутню її самотню старість.
Час минав, потроху Валя заспокоїлася, вона справно ходила до могилки чоловіка, садила там весною квіти і зітхала:
– Ех, Андрію, Андрію… Як рано ти пішов. Міг би ще й пожити.
Якось, прийшовши відвідати чоловіка, вона побачила там біля могилки свого чоловіка Людмилу. Та стояла біля огорожі та дивилася на фотографію на пам’ятнику.
Валя здивувалася, але привіталася. Жінки помовчали, а потім Люда сказала:
– І моя мама тут, недалеко. Он, там блакитна огорожа…
– Так… – відповіла Валя. – Всі ми будемо тут… Кожному свій термін.
– Гарною людиною був Андрій Миколайович. Світла йому пам’ять. Хороший батько та чоловік. Тільки добром можна згадувати.
Люда розвернулась і пішла до зупинки. А Валя підібгала губи. Тепер її ревнощі здавались такими дріб’язковими і смішними, абсолютно непотрібними на той час і безглуздими.
– Просто я його любила … Тому і ревнувала …, – уклала вона собі виправдання. Потім зітхнула і теж пішла стежкою до автобуса.
З того часу відносини Валі та Люди стали теплішими. Вони помалу почали спілкуватися, як колись. Подейкували, зустрічаючись біля під’їзду, або йшли разом із магазину, обговорюючи ціни та нові товари. І ніколи не говорили про Андрія. Навіщо старе ворушити? Тим більше що нічого й не було. А тепер вже й людини на світі немає…