Іван з Ганною жили у шлюбі вже 27 років. В Івана було три сестри.
І Ганна постійно дивувалася нахабству старшої сестри чоловіка Світлани…
…Іван був єдиним і молодшим сином. Батьки йому не допомагали. Він був пізньою дитиною. На той час, як Іван прийшов зі служби, батьки вийшли на пенсію.
Іван був пізньою дитиною. Коли йому було п’ять років, у нього з’явився перший племінник.
А коли племінник трохи підріс, Іван змушений був з ним сидіти і няньчитися.
З того часу і повелося – допоможи сестрі. Одній, другій, третій.
Племінників було багато. У кожної із сестер по троє дітей.
Перепочити Іван зумів лише на службі. Там і познайомився з Ганною.
Після того одразу привіз її знайомитися з батьками та родичами.
Ганну виховувала бабуся. У неї не було сестер та братів. Батьків не стало. Великій родині Івана вона зраділа.
– Не радій так, – раптом сказав Іван. – Дивись, щоб на шию не сіли. Якщо що, одразу мені кажи.
…Почалося все після весілля.
Ганна ще солодко спала на наступний день, коли в двері її кімнати хтось наполегливо постукав.
Ганна швидко скочила з ліжка, накинула свій рожевий халатик і пішла відкривати.
На порозі стояла її новоспечена свекруха Марія Дмитрівна.
– Що, Ганно, все спиш, ніяк не виспишся? – єхидно сказала свекруха.
– Так шоста ж ранку, Маріє Дмитрівно, – ахнула Ганна.
– Пізно вже! Але я прийшла не за тим… – раптом сказала жінка. – Скільки там вам грошей вчора надарували? Ану показуй конверти! Бо в твого чоловіка не ти одна є – треба ділитися.
Ганна очі витріщила від почутого.
Свекруха прямо попросила віддати їй гроші, які їм подарували на весілля!
– Ви молоді, вам ні до чого! – продовжувала вона.
– Ми збиралися їхати до бабусі, вона на весіллі не була, здоров’я не дозволило, – тихо сказала Ганна.
– Куди вам їхати! – заявила Марія Дмитрівна. – Тільки гроші витратите! Живете у нас, значить, вкладайтеся. Усі гроші мені!
– Я Іванові скажу… – пробурмотіла Ганна. – Як він вирішить, так і буде.
– Скаже вона! – не вгавала свекруха. – Давай гроші!
Ганна її не послухала і ввечері мати насіла на Івана.
Виявилося, що його старшій сестрі терміново потрібен новий телевізор.
Такий самий, як вся родина в складчину подарувала їм на весілля.
А потім треба буде купити такий же й іншим сестрам. І все це має зробити Іван.
Світлана завжди діяла через матір. А мати мала “сказати” братові.
– Чому я маю їм допомагати? – обурився Іван. – Вони старші. У них чоловіки. У мене тепер дружина.
– Молодий ти ще так міркувати! – заявила Марія Дмитрівна.
– А допомагати так не молодий – те що треба! – махнув рукою Іван. – Хто це все вигадав.
Мати не витримала і сказала, що то Світлана. Ну, а про інших вона й сама подумала.
– Ти повинен сім’ї допомагати! – не вгавала Марія Дмитрівна.
– А мені хто допоможе?! – запитав Іван. – Я з дитинства тільки їм допомагав. З дітьми сидів, дрова їм колов, носив воду. За все навіть дякую не сказали. А тепер ще й гроші віддай! На весілля грошей ніхто з вас не дав, самі заробили і бабуся Ганні вислала. Досить! Ми їдемо!Збирай, Ганнусю, речі!
– Ти нас ще й дорікатимеш, що їли і пили на вашому весіллі?! – кричала мати.
– Телевізор собі залиште!
– Але ж у вас ще немає нікого, а в них діти! – галасувала Марія Дмитрівна.
‐ У нас теж будуть…
Ганна з Іваном поїхали того ж дня. До станції їх довіз батько Івана.
– Ви на матір не ображайтеся. Це все Світлана воду каламутить. Не може жити спокійно. Ми з матір’ю теж через неї сваримося. Спочатку вона ляпне, що Світлана скаже, а вже потім думає. Ми й раніше сварилися. Сама зрозуміє, що неправа. Ось візьміть. Назбирав трохи нишком грошенят… Мати не знає…
– Тату, не треба!
– Треба. Ви молоді…
Жити молодята стали в бабусі. Іван знайшов роботу, Ганна влаштувалася нянькою в дитячий садок.
Навчалася заочно на виховательку. Будинок бабусі був великий, але вимагав ремонту.
Чоловічих рук не було. Іван усе зробив, не дарма у селі ріс. Вміє все. А не вміє, то спитає.
Мати дзвонила, просила повернутися, але вони вже мали своє життя. Світлана теж дзвонила, навіть частіше аніж мати. Дорікала, що Іван сім’ю покинув, матір з батьком. Часто скаржилася на брак грошей. Все дорого, діти виросли, одружилися. І у всіх не вистачає грошей. Вона знала, що брат із сім’єю живуть добре. Мати розповіла.
Батьки були у них у гостях. Усе бачили на власні очі. Будинок новий збудований. Та й діти з допомогою їхньою квартири купили. Живуть багато за її мірками.
Іван з Ганною до батьків теж приїжджали. Кухню їм нову поставили. Самі купили, привезли та змонтували. Все сам Іван зробив. Ніхто з рідні не прийшов допомагати. Тільки батько у міру сил.
Сестра подивилася. Кухня їй дуже сподобалася.
– Краще б будинок батькам новий збудував! – все одно єхидно і заздрісно сказала вона.
– Ну ти, сестричко, й замахнулася! – здивувався Іван. – Будинок у них і так хороший. А ремонт ми вже зробили.
– Та що ваш ремонт! Одна назва!
– Не треба нам нічого робити. Куди воно нам вже? – втрутився батько.
– Тобі не треба, а нам треба. Іванку будинок ваш не потрібен, а нам знадобиться. Він сюди не повернеться. А нам дача буде для дітей та онуків.
– Ти хоч думай, сестро, що говориш. Батьки живі, а ти їхню хату вже під дачу призначила. Може й кухню собі потім забереш?
– Ти щось дуже розумний став!
– Життя навчило попереду тебе дивитися…
– Це не твоя хата, а батьків!
– Я не заперечую, тільки все за мій рахунок. Від тебе тут нічого.
Світлана ще довго розмовляла про новий будинок з батьками. Тільки мати вже втомилася від її розмов, а батько вже давно не сприймав її слова всерйоз.
…Рік тому матері не стало. Батько залишився сам. Справлятися стало важко. Старша дочка допомагала лише на словах. Але на пенсію батька завжди чекала.
Батько часто скаржився Іванові. Вирішили вони забрати його до себе.
Тільки у призначений день батька вдома не виявилося. У будинку був син Світлани з дітьми. Приїхали на літо.
– Де батько? – запитав з порога Іван.
– А ми його на курорт відправили! Тебе турбувати не стали.
Світлана одразу пішла. Іван зрозумів, що щось тут зовсім не те. Який курорт? Батько не любив їздити нікуди.
Додзвонилися вони йому, але адреси будинку для літніх людей, де він був, батько не знав…
Добре, що знайшлися добрі люди, та й батько зумів передзвонити. Знайшли Іван з Ганною старого й забрали.
– А ми думали він до нас назавжди. Аж надто жінка, яка його привезла, на нього сварилася.
– Ми не знали, що вона так може зробити…
Батько навіть відмовився заїжджати додому. Одразу поїхали до Івана.
Із сестрами Іван посварився. Світлана батька здала, а дві інші просто промовчали.
Могли ж самі допомагати батькові – в одному селі живуть.
Виправдання їх слухати Іван не став. Думав, як сестру провчити, але не став зв’язуватися. Просто забув. Час покаже.
Бог їй суддя…