Ліда не стала чекати повернення чоловіка з чергового візиту до коханки. Вона зібрала його речі, відвезла на вокзал і віднесла їх в камеру схову. І лише після цього подзвонила йому.
– Ну, чого ти дзвониш, – сердито відповів Віктор. – Сказав же ж, відрядження на три дні. Вдома буду завтра. Не зрозуміло, чи що?
– Значить так, – відповіла Ліда. – Слухай мене уважно. У моєму домі ти більше не з’явишся!
– Що значить «не з’явишся»? Ти розумієш, що…
– Ніколи! Зрозумів?!
– Я не зрозумів. Ти взагалі, чи…
– А речі твої я відвезла на вокзал.
– Який ще вокзал? Розумієш, що говориш?
– На твій улюблений. З якого ти нібито у відрядження їздиш.
– Слухай, це не телефонна розмова. Завтра я повернуся і ми…
– Квитанцію від камери схову візьмеш у поштовій скриньці.
Віктор не розумів, що відбувається.
– Ну, гаразд, гаразд. Якщо ти наполягаєш, я можу зупинити відрядження прямо зараз і…
– І не намагайся заходити до мене. Зверни увагу, замки в дверях я змінила. Ключі можеш залишити собі на згадку.
– І що це означає?
– Це означає, що тобі більше не доведеться виправдовуватися переді мною і вигадувати всілякі нісенітниці щодо відряджень.
– Але я справді зараз у відрядженні! Ну як мені тобі це довести? Чому ти мені не віриш?
– А мені вже не цікаво, де ти. І доводити нічого не треба.
– Чому?
– Ми з тобою розлучаємося. Можеш більше не поспішати і продовжувати насолоджуватися життям там, де зараз ти знаходишся.
– А де я знаходжусь?
Питання застигло в повітрі. Ліда вимкнула телефон.
Віктор замислився.
– Та-ак… – тихо пробурмотів він. – Невдача… Ну, скажімо, сьогодні я переночую у Христини. А завтра? А наступні дні?
З ванної вийшла Христина. Вона чула, що Віктор розмовляв по телефону. Але не зрозуміла, з ким і про що.
– Хто дзвонив? – весело спитала вона.
– Дружина, – спокійно відповів Віктор.
– Що хотіла?
– Цікавиться, що приготувати завтра на вечерю.
– Он як?
– Готується до мого повернення.
– Це тому, що вона любить тебе і вірить.
– Слухай, Христино, а може, мені піти від неї? – раптом спитав Віктор. – Що скажеш?
– Якщо хочеш, іди, – байдуже відповіла Христина.
– А ти?
– Що я?
– Хочеш, щоб я пішов від Ліди?
– Мені все одно. Якщо тобі так буде краще, то, звичайно, йди.
– Піду, мабуть. Справді. Чого зволікати? Адже кохаю я тебе.
– Кохаєш мене?
– Звичайно. А ти не знала?
– Ти ніколи цього не казав.
– Он як? Ну ось тепер кажу. Я люблю тебе, Христино. Люблю більше життя. І дорожчої за тебе в мене нікого немає.
– І ти готовий заради мене покинути дружину?
– Заради тебе? Христино! Та заради тебе я й не на таке готовий!
– А чому ж ти мені цього раніше не говорив?
– Думав, ти це й так знаєш. Був упевнений, що ти все бачиш.
– Я не знала. І нічого не бачила.
– Значить, добре, що я тобі це сказав, так?
– З одного боку, добре, звісно, – трохи невпевнено відповіла Христина. – А з іншого… Все це якось… Несподівано.
– А знаєш, що я зроблю, – рішуче сказав Віктор. – А я подзвоню дружині прямо зараз. Скажу, що між нами все. Правильно?
– Я не знаю, – злякано відповіла Христина. – Чи правильно це?!
– Правильно! Так і зроблю.
Він дістав телефон та набрав номер дружини.
– Слухай мене уважно, – почав Віктор, тільки-но почув голос Ліди. – Ми розлучаємося. Так, я так вирішив. Бо я тебе не люблю. Ні. Вечерю до мого завтрашнього повернення готувати не треба. І чекати на мене не треба. Так, ти все правильно зрозуміла. Тому що ми розлучаємося. Я подаю на розлучення. Збери мої речі і відвези їх на вокзал. Ти знаєш, який вокзал. Здай їх у камеру зберігання, а квитанцію кинь у поштову скриньку.
Чому сам за речами не приїду? Бо бачити тебе більше не хочу. І ось що. Зміни замки у дверях. Навіщо?
Щоб не сподіватись на моє повернення. Раптом ти вирішиш, що я хочу повернутися. Отож знай, я не захочу. Чому?
Тому що я люблю іншу жінку. І з нею мені по-справжньому добре. Мені не треба з нею прикидатися і брехати.
А Ліда ж одразу поклала слухавку, щойно почула голос Віктора.
Та він продовжував вдавати, ніби його уважно слухають і говорив дуже довго.
– Ну, от і все, – зітхнувши полегшено, сказав він, коли втомився говорити і вимкнув телефон. – Я вільна людина. І я тепер тільки твій. Ти рада?
Христина знизала плечима і кисло посміхнулася.
– Не знаю, – злякано відповіла вона. – Мабуть.
– Не “мабуть”, а точно. Але я розумію тебе. Ти ще не отямилася від щастя. Нічого. Звикнеш. Головне мені тепер нікуди не треба поспішати. Правда, чудово?
– Мабуть, – тихо відповіла Христина.
– Знову ти за своє. Ми зараз зробимо ось що. Зараз я піду на роботу, а ввечері заберу речі з камери схову і до тебе.
– Думаєш, твоя дружина встигне за цей час зібрати всі твої речі?
– Звісно, встигне. До вечора ще багато часу. Окрім того, А що їй ще робити. Але ти маєш рацію. Про всяк випадок я подзвоню їй і покваплю. Все. Я побіг. До вечора.
Зачинивши за Віктором двері, Христина замислилась.
– Я – підла, – думала вона. – Погана жінка. Я зруйнувала сім’ю. Забрала чоловіка у люблячої жінки І немає мені прощення.
Христина була впевнена, що саме вона у всьому була винна. Вона не знала, що дружина вже виставила Віктора з хати. І тому, сварячись на себе останніми словами, вирішила все виправити.
Коли ввечері Віктор прийшов до неї з речами, двері йому ніхто не відкрив.
Христина не стала чекати на прихід Віктора. Вона швиденько зібрала свої речі, викликала таксі й поїхала на автовокзал.
Знайшла відповідний рейс в місто якнайближче до моря, купила квиток і зайшла в залу очікування.
Коли подзвонив Віктор, вона сказала йому, щоб він повертався додому.
До жінки, яка його любить і чекає. Що їй дуже соромно. Що вона просить її пробачити. Але інакше зробити вона не може. Тому що її совість змушує так зробити…
…Віктор оторопів. Він намагався щось пояснити, але Христина не стала його слухати і вимкнула телефон. Тому що якраз оголосили посадку на її рейс.
– Так… – тихо промовив Віктор. – Невдача. Ну, скажімо, сьогодні я переночую на вокзалі. І завтра також. А що ж я робитиму в наступні дні?
Він вийшов з підʼїзду, поставив сумки і сів на велику валізу. В нього несподівано почалося зовсім інше життя…