Марія сиділа навпроти Віктора і не знала, що робити.
Чому вона дала йому другий шанс? Чому? Адже одразу було зрозуміло, що їм не по дорозі. Так ні ж – умовив. І ось, будь ласка, друге побачення у розпалі, а розмова не клеїться, та й взагалі, ну не подобається він їй.
-Я відійду в дамську кімнату, – порушила мовчання, що затяглося, Марія.
Віктор кивнув головою.
Маша підвелася, взяла сумку і повільно рушила через зал кафе. По дорозі вона оглядала відвідувачів і гарячково вигадувала як їй закінчити це побачення так, щоб не образити Віктора. Хлопець-то він непоганий, та тільки не на її смак. Але чесно сказати йому це Марія не могла. На її думку, це було непристойно.
“Ну що ж робити?” – Гарячково думала Марія. -“Може сказати, що зустріла знайому чи знайомого?»
Марія ще раз обвела зал очима, але всі сиділи парочками, окрім одного молодика в окулярах. Але чи підтримає цей юнак її гру?
“Ех, була не була!” – Зважилася Марія.
Вона повернулася до Віктора і заявила:
-Вітя я тут випадково зустріла колегу з роботи і в нього до мене є кілька питань щодо проекту. Вибач, давай перенесемо нашу зустріч на другий день.
Напевно, всі слова Марії були дивними, але нічого розумнішого вона не придумала.
-Добре. Давай, – Віктор був здивований. Вони покликали офіціантку, Марія хотіла заплатити за себе, але Віктор не дав їй це зробити. А потім вона сказала Віктору:
-Ну бувай.
Чмокнула його в щоку і попрямувала до молодого чоловіка, що самотньо сидів.
……………….
Діма сидів у кафе та пив чай. Один. Іноді він любив посидіти ніби серед людей, але на самоті, і подумати про те, що його хвилювало в цей момент. Сьогодні, наприклад, він думав про проект, який ніяк не може закінчити. Тому коли навпроти нього сіла дівчина і посміхнулася, він взагалі не зрозумів, що сталося.
-Привіт, – сказала дівчина.
-Привіт, – промовив Діма.
Він дивився на дівчину, яка з’явилася “як сніг на його голову”, і не знав що сказати.
-Це справді твій колега?
До їхнього столу підійшов якийсь хлопець.
-Правда, – сказала дівчина і кинула на Дмитра благаючий погляд.
Якимось шостим почуттям Діма зрозумів, що дівчина просить його підіграти.
-Правда, правда, – закивав Діма. Він узяв свою сумку і, як фокусник, вийняв з неї купу аркушів, списаних його бездоганним почерком. – Ось дивись, ось тут у мене щось нічого не виходить. Як добре, що я зустрів тебе! Разом ми швидко придумаємо, що робити.
-Треба ж … Виявляється ви дійсно колеги. Марія, я подзвоню. Бувай.
Молодий чоловік попрямував у бік виходу з кафе, а дівчина, що підсіла до Діми, стурбовано стежила за ним очима і, коли той вийшов, розслабилася.
-Ух, дякую вам! – Дівчина подарувала Дмитру чарівну посмішку.
-Так, було б за що. Я так зрозумів це невдале побачення?
Марія кивнула головою.
-А Можна я посиджу поряд з вами хвилин п’ятнадцять, а потім піду.
-Марія, так звичайно. Що вам замовити?
-А Звідки ви знаєте ….., – Почала говорити Марія, з потім згадала, що Віктор назвав її на ім’я. – А ну так. Дякую, але я нічого не хочу. А як вас звуть?
-Мене Діма. І я пропоную перейти на «ти».
Так вони познайомилися і одразу знайшли багато тем для обговорення. Тому Марія пробула за столиком Діми не п’ятнадцять хвилин, а набагато більше. Та й потім не одна йшла додому, а з Дімою, який наполіг на тому, що проводить її.
……………..
Марія йшла на роботу та посміхалася. Вона посміхалася сонячним променям, які іноді з’являлися з-за хмар. Вона посміхалася до вітру. Вона посміхалася всім людям, яких зустрічала на своєму шляху. І що найцікавіше, вони теж починали їй усміхатися у відповідь. І люди, і вітер, пориви якого ставали сильнішими і він так і норовив заплутатися в її волоссі, і сонячне проміння, яке починало світити яскравіше, розганяючи хмари.
Чи чули, що сьогодні обіцяли дощик? Ні, не чули!
Який такий дощик, коли Марія йде вулицею. Може він і буде звичайно, але тільки в іншому районі міста, а не там, де знаходиться вона.
І все-таки чудово коли ти закоханий. Адже в такі моменти в тебе все гаразд. Все дуже добре. Ні, не так, все чудово!
-Як справи, Марія? – поцікавилася одна колега на роботі, спіймавши її в коридорі.
-Прекрасно. Просто чудово! – заспівала Марія.
-Ех, молодість, кохання…, – Колега мрійливо заплющила очі. – А ви скільки вже разом?
-Вже 4 місяці, – Марія теж мрійливо посміхнулася.
-І які у вас плани? Він тобі пропозицію вже робив? А з батьками вже познайомив?
Від цих найпростіших питань Маша розгубилася. Та які плани? Не будували вони жодних планів. Яка пропозиція? Адже вони так недовго ще зустрічаються. А знайомство із батьками? Про це Марія навіть не думала.
Марія дивилася на колегу і кліпала очима.
-Ні, ну а що? – Почала виправдовуватися колега. – Ти можеш мене вважати меркантильною чи розважливою чи холодною, але я перед початком стосунків завжди оцінюю хлопця і якщо у нього немає машини і, якщо він не думає про купівлю квартири, і якщо він не хоче одружуватися та заводити дітей, то я навіть не дивлюсь на таких. Навіщо мені гаяти свій час?Хіба ти так не робиш?
Марія заперечливо похитала головою.
-Ні. Я вибираю серцем. Якщо мені людина подобається, то все інше додасться. Добре, я піду. Мені треба працювати.
Марія повільно попленталася на робоче місце. Вона йшла і дивувалася: невже справді хлопців треба оцінювати за їхнім фінансовим становищем? За їхнім уявленням про життя – так, а за фінансами? Адже цілком можливо, що зараз у нього немає грошей, та й машини тієї самої теж немає, а потім буде.
“Як все складно, – подумала Марія, сідаючи за комп’ютер. – Я подумаю про це потім,” – вирішила вона і поринула в роботу.
…………………
Дмитро стояв біля роботи Марії і чекав на неї. Він був щасливий і вдячний долі за те, що вона зіштовхнула його з нею. Важко подумати, якби тоді вона не підсіла до нього за столик і якби він тоді не підіграв би їй, то вони просто пройшли б повз один одного.
А скільки людей кожну секунду проходять повз свої половинки і навіть не помічають цього. Як же здорово, що вони зустрілися!
А потім вийшла Марія і вони пішли гуляти вулицями, і зайшли і в кафе.
Дмитро дивився на неї, на ці очі, що сміються й іскристі, на це, що стало вже рідним, обличчя і раптом зрозумів, що хоче щодня бути з нею. Щодня бути поряд. Щодня зустрічати світанки та проводжати заходи сонця.
-Марія, а переїжджай до мене! – Ось так просто сказав він.
-Як до тебе? – Марія розгубилася.
-А Ось так… Роблю тобі офіційну пропозицію руки і серця. Поки що без кільця, бо ось щойно зрозумів, що хочу бути з тобою.
-Правда? – Марія зніяковіла.
-Ну, звичайно, правда!
-Я згодна.
А потім вони обговорили своє подальше життя і кожен розповів, як він його бачить. Їхні видіння зійшлися і тому Марії ніщо не завадило одразу переїхати до Діми.
………………..
Ішов час. Марія та Діма подали документи до ЗАГСу та готувалися до скромного весілля.
-Дмитро, а ти не хочеш познайомити мене зі своїми батьками і запросити їх на весілля? – якось спитала Марія.
-З батьками?
-Ну звичайно, ми ж скоро одружимося, а з батьками твоїми я не знайома.
Дмитро зітхнув.
-Слухай, Марія… Я навіть не знаю… Одним словом я хвилююся тебе знайомити з моєю мамою. Батько у мене нормальний, але мати …. Мені здається, що вона не хоче, щоб я заводив стосунки. У мене вже був один досвід знайомства її зі своєю колишньою дівчиною, і дівчина після цього відразу розлучилася зі мною. А ми з тобою взагалі скоро одружуємося. Ось повір, наречена, що втекла з весілля, мені зовсім не потрібна.
Марія засміялася.
-Так нікуди я не втечу. Правда. Я впевнена, що нічого поганого вона мені не зробить. Але ж не на весіллі нам знайомитися? До речі, а раптом вона на весіллі щось викине?
-Знаєш …., – Діма став серйозним. – Я теж про це думав, поговорив із батьком і ми вирішили, що вони на наше весілля не прийдуть.
Марія здивовано дивилася на Дмитра.
-Як це? Вони ж батьки!
-Розумієш, я тебе люблю і не хочу, щоб такий день був зіпсований. Але якщо ти вважаєш, що я маю познайомити тебе зі своїми батьками, то я готовий. Давай у вихідні з’їздимо до них.
…………………..
Дмитро з Марією стояли біля дверей квартири батьків Діми.
-Ну що, готова? – спитав він.
-Ну начебто так.
-Повторюю ще раз. Я не знаю, що тобі скаже моя мати, але я тебе люблю і хочу бути поруч. Якщо щось не так, просто скажи мені, що нам час додому і ми відразу підемо. Гаразд?
-Та гаразд, гаразд, – закивала Марія.
Діма потягнувся до дверного дзвінка, але не встиг подзвонити – двері відчинилися і Марія побачила мініатюрну, дуже симпатичну жінку.
-Ой, Діма, – защебетала вона. – Я відчувала, що ти вже прийшов. Заходь.
Вона взяла його за руку і провела в квартиру і спробувала зачинити двері перед носом Марії, але Діма не дав їй це зробити.
-Мамо, це моя Марія, – з гордістю сказав він. – Знайомся. Марія, це мама, Людмила Олександрівна.
-Здрастуйте, – Марія привітно посміхнулася. – Приємно познайомитися.
Людмила Олександрівна кинула чіпкий, оцінюючий погляд на Марію і сказала:
-А я думала, що ви кур’єр. Принесли нам щось. Просто ми нічого не замовляли, тож і хотіла двері зачинити.
-Мамо, нам що, відразу піти? – похмуро запитав Діма.
-Ні ні! Я ж так скучила. Проходьте.
Марія простягла квіти мамі Дмитра, а Діма торт.
-Ой дякую. Діма, підійти одразу до тата. У нього там проблеми із комп’ютером.
-Людочко, давай по обіді, – почав було говорити тато Діми, але Людмила Олександрівна зупинила його.
-Ні, краще до. Відразу розберемося з усіма питаннями, бо забудемо.
Діма пішов у сусідню кімнату з батьком, а Людмила Олександрівна повернулася до Марії, знову оглянула її і сказала:
-Ти мені не подобаєшся. Ти зовсім не підходиш моєму синові. І навіть не думай, він на тобі ніколи не одружується. Зрозуміла мене? Ні-коли! Повір мені, я можу так зробити.
Марія посміхнулася. Як то кажуть: ніколи не говори ніколи. Але цей тон і ці слова їй не сподобалися. Їй стало прикро.
-Цікаво, – сказала вона. – А чому ви вирішили, що я не підходжу вашому синові? Ви ж мене зовсім не знаєте.
-Добре. Скажи мені, скільки тобі років?
-27.
-27! А Дімочці 25. Навіщо йому стара? А квартиру маєш? Своя?
-Ні.
-А машина?
-Ні.
-А працюєш ти ким?
-Аналітиком.
-Та все шито білими нитками. Ти бідна. Отож і поклала око на мого сина. Тож я зроблю все, щоб ви розлучилися, – єхидно сказала Людмила Олександрівна.
Марії стало ніяково, але так відразу піти вона посоромилася.
Потім повернулися Діма з батьком, Людмила Олександрівна покликала їх обідати і випадково, нібито не навмисне, облила Марію супом. Ну так …. щось типу такого після її слів про Марію вона і чекала. Марія сумно дивилася, як всі почали метушитися навколо неї, намагаючись відтерти плями на блузці та штанах. Вона подивилася на Людмилу Олександрівну і побачила, що та посміхається, але так непомітно одними куточками губ.
“Так, – подумала Марія. – Діма має рацію. Його батьки на нашому весіллі – це зайве»
-Ну що, ходімо додому? – тихенько спитав Діма, але Марія заперечливо похитала головою.
Нарешті одяг Марії був упорядкований і обід продовжився.
-Який смачний у вас супчик! -Несподівано сказала Марія. – Не поділіться рецептом?
Марія сміливо дивилася у вічі майбутньої свекрухи.
-Звичайно поділюся. Адже, напевно, ти не вмієш готувати, – сухо відповіла Людмила Олександрівна.
Потім Марія похвалила гуляш, який подали на друге і теж попросила рецепт, потім висловилася про чудовий ремонт у квартирі та її чистоту, а також помітила, як чудово підібрані речі та аксесуари на Людмилі Олександрівні.
А Людмила Олександрівна тільки підсміхувалася з Марії, а Марія тільки хвалила і хвалила її у відповідь. І це абсолютно не подобалося мамі Дмитра.
Нарешті обід був закінчений і Діма з Марією вийшли із квартири батьків.
-Марія, а ти не така проста, як здається, – сказав Діма після цього знайомства.
Марія посміхнулася.
-Я тебе розчарувала і ти передумав на мені одружитися? – Запитала Марія.
-Ні. Навпаки. Ти поводилася коректно і дала зрозуміти, що не даси себе в образу, – відповів Діма. А потім зітхнув і додав. – Тільки своїми діями ти дала початок вашому протистояню один одному.