Павло збирався на своє перше серйозне побачення. І йому хотілося, щоб воно пройшло на висоті.
Його нова знайома Катя, студентка, була красивою дівчиною, якщо не сказати витонченою.
А Павло простий сільський хлопець, теж студент, високий, симпатичний. Але, як казав його сусід по кімнаті в гуртожитку – «Трохи в себе на думці».
Він ретельно спостерігав за зборами та давав поради: у джинсах не йти, треба одягнути костюм та сорочку з краваткою.
Квіти – обов’язковий атрибут першого побачення. І повести дівчину треба у кафе, а не в кіно на останній ряд. Це вульгарно і навряд чи сподобається витонченій дівчині, яка вчиться музиці.
Павло слухав поради друга, але краватки в нього не було, а про кафе він взагалі мало, що знав. Окрім студентської їдальні інших місць громадського харчування він не відвідував.
– Ідіть у «Ромашку», там не так дорого і хороша музика. І на танець запроси обов’язково. Це зближує.
Павло зажурився, танцювати він не вмів, а танці у сільському клубі не беруться до уваги.
Це не танці, навряд чи Каті це сподобається. Він поділився своїми міркуваннями з цього приводу з товаришем, і той дав слушну пораду:
– Ну і що? Так і скажи, танцювати, мовляв, не вмію. Дівчатам подобається вчити, це як би їх інвестиція у майбутні стосунки. А краватка? – спитав він, оглянувши Павла.
Дізнавшись, що друг не має і цього атрибуту чоловічої привабливості, запропонував свою синю у білу смужку. До сірого костюма не дуже, але краще, аніж із відкритим коміром сорочки.
Павло вийшов на вулицю за годину до наміченого часу. Знайшов “Ромашку”, прицінився до меню, почепленого перед входом і замовив столик на двох біля вікна. Офіціант люб’язно поцікавився, чи замовлятиме він щось зі спецменю від кухаря.
Павло глянув на ціни і зрозумів, що йому не потягнути. Стипендії, навіть із урахуванням заначки не вистачило б. А ще й квіти купувати.
– Я не зараз замовлятиму. Ми пізніше з дівчиною прийдемо, і нам щось простіше…
Офіціант щось написав у своєму блокноті, а Павло вийшов із кафе і попрямував у квітковий магазин. Але й тут він розгубився. Троянди на довгих ніжках своєю ціною могли задовольнити хіба що якогось олігарха.
Продавчиня пильно вдивлялася в його розчароване обличчя і нарешті сказала:
– Ромашки купіть, юначе. Дивіться який букет. Квіти свіжі, вашій дівчині сподобаються.
– А чому б і ні? – подумав Павло і придбав букет розкішних ромашок, прикинувши в думці, що і на скромну вечерю в «Ромашці» вистачить з лишком, якщо він навіть замовити по келиху ігристого.
Трохи заспокоївшись, він попрямував до місця зустрічі, і побачив Катю. Вона стояла, озираючись на всі боки, і, помітивши Павла, поспішила йому назустріч.
– Я раніше прийшла, не хвилюйся, – сказала дівчина і, взявши квіти, занурила в них обличчя. – Яка краса, дякую! Мої улюблені квіти.
Вони пішли вулицею у напрямку кафе, говорячи про всілякі дрібниці, але хвилювання не залишало Павла.
Катя була така гарна у своїй блакитній сукні в горошок. Її руді кучері відбивали золотисте світло дня, що минав, а попереду цілий вечір удвох! Як він пройде? Чи сподобається Каті?
Знайомий вже офіціант провів їх до столика, запропонував меню і, розуміюче глянувши на Павла, сказав:
– У нас сьогодні чудова піца! Рекомендую. Салат зі свіжих овочів, а на десерт – морозиво. А що питимете?
Павло не встиг і рота розкрити, як Катя заявила:
– Я люблю ігристе, тільки італійське. Інше не приносите. Подвійну порцію. І ще, морозиво, теж італійське, будь ласка.
Павло на мить аж оторопів від несподіванки.
Збентеження в очах офіціанта теж було помітним, але у відповідь Павло дав свою згоду легким кивком.
– Мені те саме, будьте ласкаві.
Їжа справді була чудовою, чи це Павлові так здалося. Але Катя їла з апетитом. Ромашки стояли у вазі. А у залі грала музика. Дівчина дивилася на свого кавалера, не наважуючись зробити перший крок.
– Катю, я буду щасливий запросити тебе на танець, але я не дуже добре танцюю, м’яко кажучи.
– Не біда, я навчу, – сказала вона і пурхнула зі свого місця.
Дівчина сміялася, навчала його нехитрим рухам, але виходило у неї не погано, а навпаки, дуже чудово. Павлові сподобалося…
Після чергового танцю Катя вибачилася і відлучилася на пару хвилин, щоб трохи привести себе до ладу. Павло швидко підійшов до офіціанта і сказав:
– Слухайте, у мене, мабуть, не вистачить грошей. Можна я вам годинник залишу, а завтра занесу решту.
Хлопець розуміюче підморгнув йому.
– Не турбуйся. Що я, не розумію, чи що. А хочеш завтра прийти тару допомогти розвантажити? У нас вантажник заслаб. От і відпрацюєш.
Павло відразу погодився і повернувся до столика. Дівчина вже сиділа на місці і дивилася на нього з цікавістю. Нарешті вечеря добігла кінця. Молоді люди вийшли на вулицю. Вечір був теплим та приємним. До будинку Каті дійшли пішки і попрощалися.
Павлові було сумно. До цієї рудої красуні він відчував найніжніші почуття, на які тільки був здатний. Але як йому потягти ці побачення? Як зробити її щасливою? Звідки брати гроші на всі ці розваги?
І в кіно треба зводити, і на концерти всілякі, не кажучи вже про вечері.
У гуртожитку він поділився своїми думками із товаришем. Той філософськи зауважив:
– Життя саме підказує відповіді. Іди працюй ночами. Вантажником, мити посуд в кафе, охоронці на ніч скрізь потрібні. А ти як думав? Або шукай собі щось простіше, таку ж бідненьку студенточку.
Катя, прийшовши додому, одразу потрапила під розпитування батьків та сестри Наді. Вона урочисто поставила ромашки в кришталеву вазу і сказала, що все пройшло чудово. Павло чудовий хлопець, їй пощастило.
І вже у спальні з сестрою вона поділилася потаємним.
– Ну що, такий гарний, що ти аж сяєш? – з непідробним інтересом запитала Надя. – І ці ромашки… Ти ж їх терпіти не можеш, Катю.
Дівчина задумливо подивилася у вікно і відповіла:
– Так, терпіти не можу, і краватка в нього безглузда, і танцювати він не вміє. Але ти б бачила його очі, Надя! У них стільки тепла, стільки почуттів! Він дуже хороший хлопець. І попереджаю, він мій, зрозуміла?
Надя пирхнула, згадавши, як минулого року відвела у сестри Миколку, з яким теж розлучилася за місяць. Гарненький нарцис і ловелас.
– А Павло це інше. Він справжній, відданий. Я це в його очах прочитала. І не дивись на мене так, я знаю, що говорю.
А через рік у Каті й Павла було весілля. Вся зала була у ромашках. І за цей час Катя встигла полюбити ці ніжні сонячні квіти. Вони асоціювалися у неї з першим побаченням, із початком її жіночого щастя.
Павло, доки навчався, знайшов підробіток і на весілля заробив сам. Потім він успішно закінчив інститут, знайшов гарну роботу.
Катя вчилася. А батьки з обох боків подарували їм квартиру – маленьку, сонячну, затишну…
І цілий рік на підвіконні красувалися ті самі ромашки, а в шафі солідне місце займали краватки всіх фасонів і кольорів, які Катя купувала чоловікові сама.
Вони були щасливими – дві половинки одного цілого. І про них можна з упевненістю сказати:
«Кохання – це найвигідніша інвестиція! Що більше віддаєш, то більше отримуєш у відповідь».