Дмитро повільно йшов сільською стежкою. Жовтень закінчувався, майже все листя з дерев облетіло. У цю пору року ліс, без свого вбрання, виглядав зворушливо й беззахисно.
За останні п’ять місяців у житті молодика сталося багато нового – було про що подумати на самоті.
З задуми хлопця вивів далекий звук. Дмитро підняв голову, прислухався і почув голос дитини.
Голос здався знайомим, і він побіг на звук…
…Багато років тому мати Дмитра поїхала з села у райцентр.
Дівчині було п’ятнадцять років, і вона не мала жодного бажання повторювати долю своєї матері – все життя працювати на фермі, а вечорами поратися на городі.
Приїхала через десять років із худеньким семирічним хлопчиком в окулярах.
-Мамо, це Дмитро, мій син, – дитина тулилася до ніг матері. – Я тобі писала про нього.
-Слабенький який, – бабуся скептично оглянула худорляву фігурку. – Ну, влаштовуйтесь. Куди ж вас подіти?
Через два дні мати поїхала, залишивши заплаканого Дмитра під опікою бабусі на все літо. Усі наступні десять років, незважаючи на старання бабусі відгодувати онука за літні місяці, хлопчина залишався таким же худим і блідим.
Спочатку сільські хлопці намагалися подружитися з Дмитром, залучити до своїх ігор. Але вже скоро стало зрозуміло, що з хлопцем щось не так.
Поїхали кататися велосипедами у сусіднє село – у Дмитра зламався ланцюг, довелося повертатися додому.
Полізли в сусідський город по яблука – міський зачепився штанами за паркан.
Допомагав підгортати бабусі картоплю – теж щось трапилося, місяць слабий лежав.
-Та не чіпайте цього! Не в нашу породу хлопець пішов, – зітхала бабуся.
У свої шістдесят років вона легко та вправно носила два відра з водою, їздила в райцентр за десять кілометрів на велосипеді, тримала курей, корівку, брала на відгодівлю поросятко.
Дмитро перестав випробовувати долю і зайнявся тим, що йому було цікаво – читанням книжок. Добре, що у бабусі на горищі їх було безліч, залишилися від дідуся.
З ними він відчував себе відважним капітаном корабля, талановитим вченим-випробовувачем, безстрашним лицарем.
І Дмитра після школи пішов в інститут.
Після закінчення інституту молодик влаштувався на роботу в районну бібліотеку.
Колектив, що здебільшого складався з панянок бальзаківського віку, із захопленням прийняв нового співробітника.
Проте радість тривала недовго. То Дмитро забуде води в чайник налити, і він зламається, то стелаж із книгами завалить, зачепившись ногою, то чаєм заллє формуляри читачів.
-Одружився б ти,- мама з тугою дивилася на зламані скляні дверцята шафи, відсунула вбік стілець зі зламаною ніжкою. – Із хорошою жінкою і чоловік може стати людиною.
Не можна сказати, що Дмитро був негарний. Високого зросту, худорлявий, з густим волоссям та світлими очима…
Цілком приємна зовнішність. Але дівчата, подивившись у ці по-дитячому наївні очі, припиняли спілкування.
На роботі жінки, які втомилися жити в очікуванні чергової проблеми, запропонували Дмитру перевестися в іншу бібліотеку.
Останньою краплею стало те, що мати познайомилася з чоловіком. Їхні стосунки стрімко розвивалися. Мама почала говорити про те, що її Микола не проти переїхати до них у квартиру.
Нічого не тримало Дмитра у місті, і в пориві розпачу він вирішив відпочити у селі. Взяв у матері документи від хати, ключі, звільнився з роботи й поїхав…
…Дмитро знав, що бабусі не стало три роки тому, інших родичів у них на селі не було. Тим сильнішим було його здивування, коли виявилося, що у будинку явно хтось живе.
На ґанок вискочив хлопчина років семи, який тримав буханець хліба в руках і випадково наскочив на Дмитра.
-Ну ти! Чого рота роззявив? – хлопець бігцем кинувся з ґанку.
-Іванку, стій! – з будинку почувся жіночий голос. – Повернися!
На ґанок вискочила боса молода жінка у легкому рожевому халатику з розстебнутим нижнім ґудзиком.
Промені ранкового сонця відсвічували в розпатланому русявому волоссі.
Дмитро глянув на неї й заціпенів.
-Здрастуйте! – жінка пригладила волосся і обсмикнула халат. – А вам кого?
Дмитро застиг, милуючись стрункою фігуркою.
-Чоловіче, ви до кого?
-Я Дмитро. Це наш дім… Я приїхав, – прокинувшись, почав плутано пояснювати він.
-То ви онук бабусі Валі? У відпустку приїхали?
-Ні, назавжди, – сказав чоловік, сам ще не вірячи у свої слова…
-Ну ти, Дмитре, зрозумій. У Марії будинок повністю зруйнований, – колишній сільський приятель Павло, а тепер голова села, переконливо постукував по столу пальцями. – Жити їй з хлопцем нема де, вона сирота, тітка її виховувала.
У будинку тітки брат двоюрідний живе, у нього самого четверо дітлахів.
Ось я й поселив у вашу хату, вона ж усе одно пустувала. А так вона податок на землю платить, і в порядку хату та город підтримує.
-А де мені жити?
-Так будинок великий, живи поки що у залі, а Марія готуватиме. А потім щось придумаємо…
…Марія оглянула Дмитра з ніг до голови, зітхнула і принесла рушники, постільну білизну.
-Звичайно, звичайно, я розумію. У залі твої речі, книги, фотографії… Ти там, а ми тут поки що.
Дмитро влаштувався працювати завідувачем клубу.
Старенька Світлана Миколаївна, передаючи ключі, радісно сказала:
-Ось, Дмитре, діти давно в місто кличуть. Та й покупці на мій будиночок знайшлися. На старості літ поживу, як королева, у міській квартирі.
Мимохідь зайшов Павло.
-Який був ти недолугий, такий і залишився, – приятель не соромився у висловах. – Навіщо тобі цей клуб потрібний?! З твоєю освітою міг би завучем у сусідній школі влаштуватись! І гроші інші, і турбот менше… А там і до директора недалеко.
-Ні, Павлику, керувати жіночим колективом – це не моє. Тут я сам собі хазяїн!
Дмитро обстежив приміщення клубу, підбирав ключі до зачинених дверей, прикидав витрати на ремонт.
-Дивись, Дмитре, можна кімнатку відремонтувати і жити в ній, – Павло зазирнув у відчинені двері. – Взимку, правда, буде холодно. Пічки тільки в бібліотеці та музичному залі є.
-Та мене й у хаті все влаштовує.
-Так? – Павло здивовано підняв брову. – Ну добре.
Дмитру й справді в будинку все подобалося, а особливо господиня. Коли вранці Марія, розпатлана зі сну, піднімала до школи Іванка, готувала сніданок і клопотала по господарству, він уявляв, що це його дружина і син.
На душі ставало тепло й радісно…
З Іванком Дмитро швидко порозумівся. Хлопчик із задоволенням слухав перекази історій про далекі острови, відчайдушних мандрівників, сміливих полководців, дальні походи.
Марія ж не помічала або вдавала, що не помічає поглядів молодого чоловіка. З ранку встигала курей і собачку погодувати, потім бігла на автобус. Працювала вона позмінно адміністраторкою у поліклініці в райцентрі, за годину їзди від села.
У вільні від роботи дні поралася на городі або готувала їжу на кілька днів уперед…
…Справи з ремонтом клубу просувалися повільно. На словах Павло обіцяв допомогу, але завжди відмовлявся важливішими витратами.
Сільські жителі проходили повз з усмішками. Справ і на городі багато, коли їм по клубах ходити. А у вихідні можна і вдома телевізор подивитися.
-Павло, ну ти зрозумій, – Дмитро нервово знімав і одягав окуляри. – Серед хлопців є майбутні музиканти, футболісти, письменники. Треба просто допомогти їм знайти себе.
-Та не було в нас у селі ніколи музикантів та письменників!
-От і треба при клубі і футбольну команду створити, і танцювальний гурток, і хор. Не будуть тоді діти по сусідським городам лазити і шкоду тільки робити.
-Ну, я не маю грошей на твій клуб! От же ж недолугий! – роздратований Павло гримнув дверима й пішов…
…Дмитро нарешті вийшов на невелику галявину. На поваленому дереві сиділи два хлопчики – Іванко і сусідський Сергій.
-Що ви тут робите? – Дмитро ледь перевів подих.
-Дядько Дмитро! – Іван кинувся назустріч. – Тут Сергійко… У нього нога. Я хотів піти, а він плаче!
-Так, почекай. Давай ще раз і спокійно, – Дмитро сів на колоду поруч із хлопцями.
-Ми з Сергієм гуляли. Він зашпортався, тепер нога он… Спухла аж, – Іванко показав пальцем на ногу друга.
-Він іти не може, я хотів нести, але важко, – хлопець зітхнув. – А лишатися він сам не може.
-Вас там батьки, мабуть, обшукалися вже, – Дмитро спробував пригадати дорогу назад. – Іване, дорогу додому пам’ятаєш? Показуй, а я Сергія понесу…
…Новина про те, що Іванко й Сергій не прийшли ввечері додому, поширилася селом дуже швидко.
Батьки шукали їх у покинутих сараях, на березі річки, на полях. Невдовзі стало зрозуміло, що вдома немає й нового завідувача клубу.
-Що ж, він дітей повів? Недолугий! – ситуація явно ставала критичною.
Поява на краю села Дмитра з двома сплячими хлопцями на руках змусила всіх замовкнути.
-Що трапилося? Де ви були? Що з ними? – питання сипалися з усіх боків.
-Сергійко ногою зачепився, я в лісі їх знайшов, – Дмитро важко сів на ґанок свого будинку.
Розтиснути його руки, які тримали дітей ледь вдалося. Дмитро так переживав за свою дорогоцінну ношу, що руки не слухались.
Втомлені люди розходилися по будинках, потихеньку перемовляючись та обговорюючи подію.
Іванко, який прокинувся, розплакався зовсім по-дитячому, коли його спробували забрати у Дмитра.
Хлопчик обхопив свого рятівника і категорично відмовився злазити з рук. Хлопець так і заснув, сидячи на колінах.
Мати обережно переклала сина в ліжко, вийшла на ґанок і сіла поряд з Дмитром. Мабуть, уперше за весь час Марія глянула на свого мешканця таким пильним поглядом.
-У тебе добре виходить спілкуватися з дітьми…
-З ними просто, – відверто сказав він милуючись дівчиною.
Ще довго вони сиділи на ґанку, про щось тихо розмовляли і дивилися на яскраві зірки…
…У вихідні першими в клуб завітали батьки Сергія. Батько приніс набір столярних інструментів, мама – швабру, ганчірки, мило, відра.
-Ну, показуй, Дмитре, що робити треба? – чоловіки потиснули один одному руки.
-Дмитре, ми зараз із подругою воду нагріємо і вікна помиємо, – мама Сергія виявилася енергійною жінкою. – Відразу веселіше стане. Потім стелю пофарбуємо…
…Поступово клуб почав наповнюватись людьми. Приходили цілими сім’ями, швидко розподіляли роботу. Останньою прийшла Марія з великим кошиком, від якого апетитно пахло борщем та пиріжками.
Дівчина підійшла до Дмитра впритул, обережно доторкнулася до його руки.
-Дмитрику, ти б поїв гаряченького. А то все всухом’ятку…
-Мене ще ніхто Дмитриком не називав…Ти перша, – Дмитро пильно дивився в обличчя Марії, не відводячи очей. – І я певен, що єдина…