Микола швидко вискочив з машини і побіг відкривати дверцята своїй нареченій Людмилі.
Щаслива дівчина подала руку нареченому і вони весело сміючись зайшли в ЗАГС.
Пара пройшла в кабінет, де приймають заяви на реєстрацію шлюбу і працівниці, які там були, раптом застигли і якось дивно заусміхалися.
-Ну, здрастуйте, Миколо Васильовичу! – привіталася з нареченим найстарша зі співробітниць. – Вітаю вас з новою пасією!
Людмила з подивом подивилася на Миколу, на що той спокійно сказав:
-Не хвилюйся, кохана. Мабуть, вони мене з кимось переплутали. Буває ж таке!
Потім він, намагаючись зберігати гідність, діловито сказав:
-Дівчатка, прийміть нашу заяву! Ось!
І він простягнув жіночці, яка сиділа за комп’ютером, заповнений бланк.
-Так-так, звичайно, – кивнула та. – Сподіваюся, ви все правильно заповнили. Адже ви вже у цій справі справжній професіонал.
-Не ваше діло, Інно Львівно! – вигукнув Микола. – Я, між іншим, нічого не порушую!
-Любий, а звідки ти знаєш, як звати цю жінку? – ахнула Людмила.
Вона не розуміла, що відбувається.
-Ой, та я не пам’ятаю… – швидко відповів той. – Ми з нею пару разів десь бачились… З різних справ.
-Пару разі? – у Інни Львівни на обличчі засяяла загадкова усмішка. – Що це у вас з пам’яттю сталося, Миколо Васильовичу? Мені здається, ми бачилися з вами вже разів з десять, або навіть і більше.
-Десять-десять! – засміялися інші співробітниці. – Навіть ми пам’ятаємо! Але у чоловіків, мабуть, пам’ять коротка.
Микола озирнувся на них і обдарував похмурим поглядом.
-А це, між іншим, розголошення особистої таємниці! – невдоволено сказав він. – Ви краще помовчте. І роботою своєю займайтеся. А інакше я скаржитимуся вашому керівництву!
-Ой, як страшно! – з іронією сказала жіночка біля комп’ютера, і нарешті взяла бланк, який простягав їй Микола. – Ось наша директорка зрадіє, коли вас знову побачить. Ну, гаразд, давайте спробуємо вас одружити ще раз…
-Миколо, я не розумію… – почала говорити Людмила, але той її швидко зупинив.
-Я тобі потім все поясню, люба. А зараз не слухай їх, благаю!
-Що значить – потім?! – обурилася дівчина. -Микольцю, поясни негайно, звідки тебе знають ці жінки? І чому вони розмовляють з тобою таким тоном?
-Яким тоном? – хмикнула співробітниця, яка все ще крутила заяву в руках. – Звичайним тоном я говорю, дівчино, навіть, можна сказати, ввічливим. А те, що ваш Миколка, як ви його називаєте, подає заяву на реєстрацію шлюбу вже вдесяте – це факт! І чому він подає ці заяви постійно в наш відділ? Хоч би місце змінив, чи що…
-В десятий?! – Людмила злякано дивилася на свого Миколку.
-Не здумай їм вірити! – нервово вигукнув Микола. – Вони тут всі безбожно брешуть.
-Ох, Миколо, як вам не соромно? – засміялися співробітниці. – Ви хоча б дівчину свою попередили, чи що. Розповіли б їй, який ви велелюбний.
-Ви не маєте права! – вигукнув майбутній наречений. – І взагалі, це особиста справа кожного, скільки разів йому одружуватися!
-Але ж я його паспорт бачила… – майбутня наречена побіліла. – Там жодних дружин не відмічено…
-Так-так, все правильно, – кивнула співробітниця. – Він тільки заяву подавав, а потім… То він занедужає, то наречена втече в інше місто – ну це все, звісно, за його легендами.
А говорить він ого-го як! Бреше й оком не поведе! Бо чесний дуже. Як справжній чоловік – одразу робить пропозицію. Адже головне це заяву подати в ЗАГС, а далі, не важливо, як воно складеться…
Поки жінка говорила, Микола мовчав і роздував ніздрі.
-Ти чого мовчиш? – гнівно подивилась на нього Людмила. – Ти можеш пояснити мені, що це все означає?!
-А що таке? – Микола раптом нахабно подивився на свою пасію. – Я своє слово дотримав? Дотримав. Заяву подав? Подав. А далі все залежить від них, і він показав рукою на дівчат у кабінеті. – Бачиш, вони нашу заяву саботують. Я в цьому не винен.
-Ах, ти не винен? – Людмила несподівано забрала з рук співробітниці заяву і почала її рвати. – Ось тобі весілля! Ось тобі подорож на Мальдіви! А я думаю, чому він саме до весілля хоче туди їхати?! І все на мої гроші! Тому що у нього в банку рахунки, бачте, заблокували!
Погляд у Миколи Васильовича одразу поник, він невдоволено подивився на всіх присутніх у кабінеті і прошипів:
-Ух, підлі які…
Коли він квапливо вискочив з кабінету, співробітниці швидко заметушилися, шукаючи щось, щоб заспокоїти дівчину, яка так і не стала нареченою…