– Все скінчено. Мені набридло це бідне життя. Я подаю на розлучення, – Вікторія вже цілу годину доводила чоловікові, що вони бідні. Їй дуже хотілося нові сережки. Вона і розлученням його просто вирішила налякати.
– Чого тобі не вистачає? У тебе все є. П’яту пару сережок за рік! Сидиш вдома, навіть дитину народити не хочеш. Тільки й знаєш – море, шопінг, ж_опінг.
– Це ти мої тренування так називаєш? А я ж для тебе стараюся, фігуру підтримую.
– Та навіщо мені твоя фігура? Я щастя хочу, сім’ю, дитину. Доброти, ласки, кохання. А ти… Для кого це все? Дім, бізнес.
– Якщо хочеш дитину, давай сурогатну маму візьмемо. А потім няньку.
– А ти тоді навіщо? Щоб сережки носити і фігуру показувати?
– Ти грубіян. Тобі треба не вести бізнес, а на фермі хвости крутити.
– Ну що ще скажеш? Все, я згоден на розлучення.
– Вітя, Вітя, я ж пожартувала. Вибач мене. Ну, я всього ж сережки хотіла. Там такі класні. Віра хоче їх купити. Вони тільки одні. А раптом не встигну.
– Ось Віра хай купить. Їй потрібніші.
– А ти звідки знаєш, що потрібніше?
– Від чоловіка її. Вона вагітна, не хочеш її випередити?
– Хочу! То ти мені даси грошей?
– Я про вагітність.
– Ну ти й…
– Не кажи зайвого. Юрист підготує документи.
– Які документи?
– Ну ти ж хотіла розлучення – отримай. Сережки всі залишаться тобі, весь одяг теж. Освіта в тебе є. Працюй.
– Вітя. Ну, Вітя. Куди мені йти.
– У тебе будинок в селі, забула. Спадщина твоєї матері.
Розвели їх швидко. Дітей немає, ділити нема чого. Шлюбний договір було підписано за день до весілля. Вікторія збирала речі: пальта, туфлі, чоботи, та й все, що належить тільки їй. Одночасно вона розмовляла телефоном зі своєю тіткою.
– Ти тільки подумай. Виставив мене, бо я йому не хочу народити. А навіщо йому діти при такій роботі? Ось. І мені не потрібні. І що я тепер робитиму? Яке село? Я ніколи не повернуся в село. Ну, якщо тільки в гості до тебе.
– Вікторія! Ну, народилася ти в селі, – умовляла її тітка Марія, – приїжджай. Навіщо тобі міські подруги? Ти одна, я сама. Адже я теж колись у місто подалася. Ну, не вийшло у мене. А ти гонор свій убав, і бажання теж, я тобі давно говорила. Ти ж не вмієш промовчати. Сама винна. Здалися тобі ці сережки.
– Сама не знаю, навіщо вони мені були потрібні, – заридала Вікторія. – я просто зараз і приїду. Ключі від маминого будинку приготуй.
– От і молодець. Все приготую, а ввечері посидимо. Я пиріг твій улюблений спекла, як знала.
Вікторія приїхала в село. Тітка Марія зустрічала її біля будинку матері. Поплакали вдвох під час зустрічі.
– Ну ось. Дочекалася. Рідненька ти моя. Нікого в нас із тобою немає. Залишай речі, підемо до мене, годуватиму тебе. Здала вся. І варто було себе так зводити.
– Та це Віра все. Ходімо туди, сюди, розпродаж, шопінг, спортзал, море. Адже я не дуже й хотіла. А вона каже, що так і треба, так модно. Фігура, одяг, золото, діаманти.
– Ну ти й не розумна. Запудрили тобі голову. Такого чоловіка упустила.
– Тітко марія, а пиріг свіжий?
– Звісно свіжий. Як інакше. А що?
– Запах, ти не відчуваєш? Ой, зле мені, – Вікторія вибігла з-за столу.
Повернулася вона вся змінена.
– Я полежу в тебе. Важко мені.
– Не в пирозі справа. Мабуть вагітна ти!
– Як вагітна? Ми ж… Хоча…
– Ну ось. Значить вагітна.
– Та що ти таке кажеш! Навіщо мені тепер це? – Вікторія знову заплакала.
– Та не плач. В твому положенні не можна. Мій Миколка виріс без батька, і твого виховаємо.
У встановлений термін народився хлопчик Роман.
– Роман Вікторович. І не знає ж тато про тебе. А як би радий був. Адже добрий чоловік, хоч і багатий, – гомоніла тітка Марія. – Може сказати йому, Віка? Аліменти не завадили б. Зараз дітям багато треба. Це зараз памперси, а потім…
– Навіщо ми йому. Він скаже, що це не його дитина.
– А хай доведе. Ти не гуляща. Аліменти не зайві.
– Віра нещодавно дзвонила. Народила дівчинку. Її чоловік виставив. Уяви. До батьків поїхала, в село. А вони гулящі. Чоловік тест зробив на батьківство. А на суд його водій прийшов, виявилося, що він і є батько, водій. Віра каже, що підлаштували все, купили. Ну, і де правда?
– Ну твоя Віра та ще штучка. Бачила я її. Будь-якому голову заморочить.
– Ні. Я сама. Виставив, отже, все. І аліментів не проситиму.
– Горда ти. А батько має знати про дитину.
– Навіщо йому моя дитина. Він напевно вже одружився. А раптом забере, він же багатий.
‐ Не забере. Ти як хочеш, а я розповім йому все.
– Ні. Тітка Марія. Не треба.
– Не плач. Я з’їжджу, хоч гляну. Якщо одружений, то й не скажу.
Тітка Марія повернулася радісна.
– Чого ти вся світишся?
– Все добре. Неодружений. Немає в нього нікого. Переживає. Сумує. Працює. А жінки нема.
– А ти звідки знаєш?
– Так хатня робітниця ваша все розповіла. А де ж я дізнаюся? Вона пам’ятає мене. І про тебе поганого нічого не розповіла. Тільки молода, каже, ще не розумна. Так це і правда. Вона обіцяла поговорити з ним.
– Господи. Тітка Марія. Навіщо всіх посвячувати в моє життя? Він і забув мене давно. Це я наївна все ще люблю його, – Вікторія знову заплакала.
– Не плач. Моду взяла сльози лити.
У вихідний до будинку Вікторії під’їхала машина. З неї вийшов Віктор із великим букетом квітів.
– Вікторія, чому ж ти не сказала? Вибач мене. Поїдемо додому.
– Я вдома.
– Ну, не дуйся. Це ж мій син. Я знаю. Ти ж не така, як Віра. Поїдемо. Я тобі куплю сережки.
– Та не потрібні мені сережки, нічого не потрібно, – Вікторія знову заплакала.
– Ось. Вона тепер завжди така. А я говорю – не можна, їй плакати. – Втрутилася тітка Марія, – ви тут поговоріть, а я з малюком погуляю.
Тітка Марія повернулася за годину.
– Ну що? Поговорили?
– Я поїду, тітка Марія.
– От і добре. І не плач більше.
– А може, і ви з нами? – Запитав Віктор.
– Ні. Маю господарство. Не можу їх лишити. А в гості заглядатиму.
– Ну, і це добре. Ми теж приїжджатимемо, якщо можна.
– Звичайно можна.
Тітка Марія дивилася слідом за машиною і витирала сльози. Слава богу у племінниці все буде гаразд.
А влітку син обіцяв приїхати із онуками. Рідкісні гості, далеко живуть.