Валерій дуже любив своїх дідуся й бабусю. Дід був спокійний і не дуже товариський.
Він по-своєму любив онука, але займався все більше у своїй домашній майстерні, щось майстрував, стругав, пиляв.
Дід міг годинами звідти не виходити.
Він коли зрозумів, що його заняття онукові не подобається, то наполягати і змушувати не став. Правда, зрідка, коли він мав вільний час і настрій, міг розповісти онукові, якусь цікаву історію.
Діда й не стало там, у його майстерні тихо, нікого не напружуючи. Валерій дуже плакав, йому було дуже шкода дідуся, хоч він і не приймав і не поділяв його любові до дерева.
Йому змалку більше подобалося малювати. А найбільше він любив слухати розповіді про стародавніх людей та різні країни, про подорожі, печери та таємничі місця. Ставши трохи старшим, він захопився серйозно історією.
Бабуся була для нього тихим куточком, де він відпочивав і душею, й тілом. І для Ганни Василівни, дорожчої за людину, аніж її улюблений онук Валерій, не було на цьому світі.
Вона теж дуже любила історію і могла годинами розповідати все, що дізналася за своє довге життя. Валерій слухав розповіді, відкривши рота, йому дуже це подобалося, тому часто й пропадав у неї.
Він уже виріс, але продовжував часто відвідувати її, що дуже тішило стареньку. Але, роки йдуть, настав і час, коли Господь кличе тебе.
Напередодні, Валерій прийшов до неї в гості, сказати, що в нього завтра останній іспит, а потім і каже:
-Бабусю, ти знаєш, а мені сьогодні дід наснився. Наче сидить у своїй майстерні, тримає в руках якусь ляльку дерев’яну зі світлим волоссям, і каже мені – все, досить тобі з бабусею бути, я теж сумую за нею, тому її і заберу скоро до себе.
А тобі ляльку залишу, щоб не нудно було, вона тобі сподобається, її Світлана звуть. Смішний сон, так, бабусю?!
Бабуся сумно посміхнулася і відповіла:
-І мені він снився днями, так кличе, сумує, вже й дім для нас там змайстрував, водив мене по ньому, показував, як він там все облаштував і правда, гарний і затишний… Та й пора вже мені до нього, – зітхнула старенька.
-Бабусю, ну ось що ти нісенітниці кажеш, як маленька дитина, слово честі.
До речі, мама сказала, щойно здам іспити, ми з тобою на море поїдемо. Пам’ятаєш, коли я в шостому класі був, ми були на морі і там з тобою стільки цікавого побачили. Чудово було, мені так сподобалося, – він обійняв її.
Бабуся, яка все розуміла, вирішила не засмучувати поки онука й сказала:
-Справді, це мене не туди понесло. Ходімо мій любий, я тобі твоїх улюблених пиріжків з капустою напекла. Та й ще в мене сил та настрою на котлетки з картоплею вистачило!
Наступного дня Валерій дуже добре здав іспит і з цією радісною новиною побіг до бабусі.
Біля її під’їзду стояли якісь люди, машини… Валерій не розумів, що відбувається.
Він швидко підбіг ближче і несподівано побачив заплакану маму. Він глянув на неї і раптом усе зрозумів.
-О, Господи! Цього просто не може бути… – тільки й подумав він.
Він згадав свій сон.
-Діду, ну навіщо ти забрав її у мене! – закричав в розпачі Валерій.
Потім він вступив в університет на курс історії. У їхній групі він звернув увагу на одну дівчину з русою косою, а коли вони знайомилися, то вона представилася:
-Світлана.
Валерій аж стрепенувся, вона була схожа на ту ляльку, що уві сні залишив йому дід.
Так і вийшло, Світлана любила історію, їй подобалося практично все, що подобалося Валерію.
І з розряду – просто друзі, потихеньку вони стали чудовою парою на курсі, а потім і в житті.
Онук часто подумки дякував діду, що він ніби помʼякшив йому відхід бабусі, появою у його житті Світлани…