Олена відчинила хвіртку і, притримавши її ногою, втиснулася з сумками у двір.
– Я приїхала. Мамочка! – гукнула дівчина.
Мама сиділа за столом і, задумавшись, дивилася у вікно.
– Мамо, що сталося? – запереживала Олена, побачивши маму.
Ганна Андріївна, немов прокинулася, подивилася на неї.
– Пробач, доню, цілий день ходжу сама не своя, – сказала мама.
Поставивши сумки на лаву, дочка підійшла до матері, обняла і поцілувала її в щоку.
– Ну? Розповідай, що сталося.
– Вночі уві сні бачила бабусю твою. Просила у мене вибачення, – раптом сказала мама.
– За що? – здивувалася Олена.
– Сама не зрозумію. А я, як ти сказала, почала кімнатку звільняти. Старі шпалери здерла. Ліжко звільнило, ковдру на сонці вивісило. З шафи весь одяг винесла. Тільки ось на ньому там валізи лежать старі, бабусині, я й на стільці не дістануся. Доведеться тобі, дочко.
– Зараз перекусимо трохи, а потім я все зроблю, не хвилюйся.
Олена жила на сусідній вулиці. Вона мала трьох дітей, але вона знаходила час відвідати матір, допомогти їй по господарству. Після того, як не стало бабусі минуло п’ять років. Мама до її кімнати практично не заглядала. Але нещодавно запропонувала навести там лад, оновити шпалери, повісити інші фіранки. Онуки підростають. Раптом хтось із хлопчаків захоче одружитися, а тут і кімнатка готова. Все одно цей будинок дістанеться потім їм. Крім Олени, у Анни дітей більше не було.
Пообідавши та попивши чаю, мати з донькою увійшли до кімнати, яка раніше належала бабусі. Забравшись на табурет, Олена почала знімати старі валізи. Поклавши одну на ліжко, Анна відчинила її. Там були акуратно складені сукні та хустки. Зітхнувши, Ганна провела по них долонею. Її мама була ще тією модницею.
Олена підтягла до себе другу валізу.
– Ой яка важка.
Не встигла вона сказати це, як валіза раптом вислизнула з її рук і полетіла вниз. Вміст розсипався на підлогу
– От халепа, – вигукнула Олена.
На підлозі опинилися фотоальбоми, якісь грамоти, і віялом розлетівся тоненький стос листів.
– Що це за листи? І чого бабуся їх берегла? – здивувалася Олена.
Піднявши з підлоги кілька конвертів, Ганна прочитала ім’я адресата і раптом застигла.
– О Боже, – сказала в голос Ганна.
– Мамо, що сталося? – занепокоїлася донька.
Опустившись на ліжко, вона взяла зібрані дочкою листи. Оглянувши конверти, побачила, що вони були розкриті. Адресатом була вона сама.
Вже стало темніти. Олена пішла додому. Взявши окуляри, Анна почала читати листи, які не змогла прочитати тридцять років тому.
Розвиднілося.
Анна все ще сиділа за столом, а перед нею акуратно лежали всі прочитані листи.
Мама Анни, Ніна Іванівна, у десятому класі була закохана у свого однокласника Віктора. Вони зустрічалися, будували плани на майбутнє. На випускному молодь потай від вчителів , «пригубила», щоб підняти собі настрій. Якось Ніна помітила, що її подруга Віра та Віктор надовго кудись зникли. Відчувши недобре, Ніна вирушила на їхні пошуки. Підходячи до свого класу, вона почула дивні звуки, відчинивши двері, побачила свого хлопця і подругу разом..
– Як ви можете? Ви ж зрадили мене, найближчі люди. А я вам так вірила.
Віра, анітрохи не зніяковівши, промовила:
– Я Віктора ще з восьмого класу люблю.
Віктор, запинаючись, почав виправдовуватися.
– Ніно, вибач, зробив помилку. Ми трохи перебрали. Вибач.
Не слухаючи його, Ніна вискочила в коридор.
– Ніно, вибач. Я тільки тебе люблю, – мчало їй услід.
Не залишившись до кінця вечора пішла додому. Віктора та Віру вона викреслила зі свого життя.
Минули роки. Особисте життя Ніни не склалося. Вийшовши заміж, вона незабаром розлучилася. Чоловік гуляв. Та й любові до нього вона не мала. Залишилась із п’ятирічною донькою, яку виростила сама. І ось, коли Ані було шістнадцять років, Ніна дізналася, що її дочка зустрічається з Дмитром, сином її колишньої подруги Віри. Вона не знала, що робити, щоб дочка не пов’язала своє життя із сином, того хто її зрадив.
Коли Дмитра забрали на службу, Ніна почала перехоплювати усі його листи до дочки, домовившись із сусідкою, яка працювала на пошті. Ніна бачила, як переживає її дочка, але вважала, що робить все правильно. Невідомо, що очікувати від сина розлучниці. Та й не дасть вона її дочці життя. Але все вийшло гірше, ніж вона думала. Виявилось, що Ганна вагітна. “Добрі люди” пустили чутку, що вона з кимось загуляла. Пізніше Ніна дізналася, що це витівки Віри.
Дмитро, дізнавшись, що Ганна чекає від когось дитини, додому з служби не повернувся. Влаштувався в Житомирі. Його особисте життя теж не склалося. Він так і не зміг забути Ганну.
– Привіт, Антоніно.
Ганна зайшла до сусідки, яка жила від неї за п’ять будинків. Сидячи на подвір’ї за столом, та перебирала яблука.
– Привіт, Ганно. Проходь. Чого така засмучена?
– Мені потрібен адрес Дмитра. Хочу лист йому написати.
Двоюрідна сестра Дмитра дуже здивувалася. З таким проханням Анна звернулася до неї вперше за стільки років. Вона знала про їхнє юнацьке кохання.
– А навіщо писати? Ти можеш поговорити з ним. Він приїхав днями.
– Ти серйозно?
Ганна розгубилася.
– Каже, що мати сниться щоночі, ображається, що не приїжджає на могилку, забув її зовсім. Вони з Павлом моїм пішли з ранку відвідати її. Огорожу пофарбувати та порядок навести. Вчора він сам ходив.
– Уявляєш, мені моя мама приснилася теж. Вибачення у мене просила.
– Охо-хо. Неспокійно їм обом там. Відчувають свою провину. Чоловіки скоро повернутися повинні. Давай ми з тобою чайю поп’ємо.
Не минуло й півгодини, як у двір увійшли Павло та Дмитро.
– Привіт, сусідко, – привітався Павло.
Дмитро, який не очікував побачити тут Ганну, застиг.
Павло зайшов до будинку і покликав звідти дружину. Вони вирішили не заважати зустрічі.
Анна встала зі стільця і підійшла до Дмитра. Спочатку вони мовчки розглядали одне одного.
– Привіт, Дмитре.
– Доброго дня, Аня. Як поживаєш?
– Донедавна я думала, що живу добре. Але я помилялася.
– Що сталося, люба?
– Я хотіла б поговорити з тобою. Тільки не зараз. Побачивши тебе, я забула про все, що хотіла тобі сказати.
– Добре. Може тоді завтра? На нашому старому місці?
– Тільки ти обов’язково приходь.
– Жартуєш? Я, може, цього все життя чекав.
Ліс навколо села вже одягнувся у жовте святкове вбрання, де-не-де укутавшись у пурпурового кольору шарфик. Накинувши на плечі кофтинку, Ганна йшла, милуючись цією красою, а серце її хвилювалося, як перед першою зустріччю. Дмитра побачила вона ще здалеку.
– Доброго дня, Ання. Не зміг всидіти вдома, давно вже прийшов.
– Привіт, Діма.
Анна простягла йому перев’язані стрічкою листи.
– Що це? Це… це мої листи?
– Так, Діма. Я розбирала речі мами та знайшла їх. Прочитала я їх тільки зараз.
Не кваплячись, Ганна розповіла йому все, що сталося 30 років тому.
– Ось так, Діма. Чекала від тебе листів, переживала, плакала ночами. Адже адреси твоєї я не знала. Вирішила дізнатися у твоєї мами. Набралася сміливості, підійшла до неї в магазині, доки не було нікого, спитала про тебе. Вона подивилася на мій помітний животик і розсміялася мені в обличчя. Не було в мене нікого, окрім тебе, Діма. Олена твоя дочка.
– Ганнусю, що ти кажеш? Це правда?
– Так, Дмитре. Я давно доньці розповіла все про нас. Показала твоє фото.
– Виходить, що наші матері поквиталися один одному, зіпсувавши нам життя.
– Гануся, люба, я все життя любив тільки тебе. Намагався пов’язати своє життя з іншими жінками, але так і не зміг. Давай хоч зараз решту днів проведемо разом.
– Ой, як же…
– Ти не слухай нікого. Слухай лише своє серце. Що воно тобі скаже, так і роби.
На подвір’ї Ганни було галасливо. За накритим довгим столом сиділи гості. На чолі столу сиділи Ганна і Дмитро, які втратили будь-яку надію дочекатися цього дня тридцять років тому.