Оленка з Ігорем гуляли у парку, як раптом донька підбігла до нього, тримаючи щось у руці. – Тату! Дивись, що я знайшла! – Дай гляну, – сказав Ігор. Це був телефон. – Де знайшла? – Там, – Оленка показала кудись убік. – Тату, можна я собі його візьму? Бо в мене старенький телефон. – Сядь. Я маю тобі дещо сказати, – раптом відповів Ігор

-Тату, дивись, що я знайшла! – Оленка підбігла до батька.

Вони вдвох гуляли у парку.

-Дай подивитись, – Ігор узяв у дочки з рук телефон, покрутив у руках.

Екран цілий, але, мабуть, сіла батарея.

-Де знайшла?

-Там, – Оленка повернулася і охоче показала рукою кудись убік. – Думала, що це таке блищить, підійшла, а це телефон. Цілий, – очі Оленки радісно блищали. – Зарядку підібрати тільки треба. У класі у багатьох такі. Тату, можна я собі його візьму? Бо в мене старенький телефон.

-Припустимо, не такий уже й старий. А телефон цей хтось, напевно, шукає, засмучується, – розглядаючи мобільник, сказав Ігор.

-Він на видному місці лежав. Не підібрали, отже, загубили недавно. Щось я не бачу, щоби хтось його шукав, – щічки Оленки були червоні від образи.

Ігор озирнувся. Парком прогулювалися пари. Але ніхто нічого не шукав.

-Треба написати оголошення і почепити у парку, і на зупинці. Може, людина поки що не помітила, що загубила. Всяке буває.

-Або спеціально хтось викинув, – остаточно засмутившись, пробубоніла Оленка.

Ігор замислився.

Він помітив, що Оленка ображено відстовбурчила нижню губу.

-Чуже брати не можна. Треба спробувати знайти господаря. Наврядчи просто так викинули. Телефон недешевий… А ти не думала, що хтось сидить зараз і оплакує свою втрату? Може, він не знає, де загубив, тож не зміг знайти, – повчально сказав Ігор.

-А якщо не знайдемо господаря, можна я його візьму? – запитала Оленка.

Вона вже без радощів поглядала на мобільник у руках батька.

-Сядь. Я розповім тобі один випадок, – Ігор поплескав по лавці поряд із собою.

І коли Оленка знехотя сіла, він почав розповідати.

-Мені тоді було приблизно стільки ж, скільки тобі зараз, може, трохи більше. Ми з другом сіли у трамвай. Народу у вагоні було мало, тільки кілька людей. Вихідний день. І сиділи всі на самому початку вагона, ближче до кабіни водія. Ми показали квитки і пішли в кінець вагона.

Оленка не проявляла інтересу до розповіді. Дивилася кудись, відвернувшись від батька.

-Раптом Микола смикнув мене за рукав. Вагон гуркотів так, що можна було не шепотіти, всерівно ніхто не почув би, тим більше поблизу ніхто не сидів. Але Микола присунувся до мене.

-Дивись, – прошепотів він мені на вухо.

Я глянув куди він показував. Не одразу зрозумів, на що він показує. А потім побачив під одним із сидінь щось загорнуте в газету. Досить велике.

Поки я думав, що в ньому могло б бути, Микола нахилився, підняв згорток і сів на сидінні, як ні в чому не бувало. Я підійшов і сів поруч.

-Важкий, – тихо сказав Микола.

-Давай водієві віддамо краще, – не відводячи очей від згортка, сказав я.

Замість відповіді Микола зашурхотів газетою.

Всередині лежало кілька пачок грошей. Я ніколи не бачив стільки.

Трамвай підʼїхав до зупинки, і Микола швидко загорнув гроші в газету, відстовбуртив комір і засунув знахідку під футболку.
Далі ми їхали мовчки. Кожен думав про те саме: віддамо все водієві, а він присвоїть.

То чому б не взяти його самим? Тільки коли ми вийшли на нашій зупинці, і вагон поїхав, ми зітхнули вільніше. Ішли й мріяли, що купити за ці гроші.

Що хтось їх загубив, шукатиме, переживатиме, ми не думали. Та й хто добровільно віддав би таку суму, якби знайшов? Ми підійшли до будинку Миколи. Він відвернувся, дістав згорток і віддав його мені.

-Сховай у себе. У мене батько знайде. Нехай у тебе полежать. Тільки сховай краще. Подумати треба, що робити з ними.

Брати знайдені гроші мені не хотілося. Я йшов через двір, а самому здавалося, що всі знають, що я ховаю під сорочкою.

Вдома я засунув згорток у самий низ шафи, за білизну.

Мати готувала на кухні, а батько був на роботі у лікарні.

Коли ми вечеряли, мати все запитувала мене, чому я розсіяний і задумливий такий.

Я щось відповідав. А сам усе про пачки грошей думав. Ледве дочекався, коли вона спати ляже. Дістав згорток і дивився на гроші. Коли я ще побачу стільки.

А потім стало страшно. Аж раптом хтось бачив, знає, що вони в мене.

Вирішив, що завтра віддам їх Миколі. Нехай робить із ними що хоче, якщо він їх знайшов. Але вранці вже було не так страшно. Гроші залишились у мене.

Оленка вже уважно слухала батька, дивлячись то на нього, то на телефон. Вона починала розуміти, до чого він хилить.

-Що ви з грошима зробили? – запитала вона.

-Не поспішай. Зараз все дізнаєшся.

-А ввечері у понеділок до нас прийшла мамина подруга. Вони з батьком та матір’ю сиділи на кухні. Тітка Люба плакала, щось розповідала про Іванку, свою доньку.

Та дуже заслабла і потрібні були гроші. Багато грошей.

Ось тітка Люба і ходить по знайомих, просить грошей, хто скільки дасть.

Чув, як батько сказав, що якби ми мали, він, не роздумуючи, віддав би їй усе. Що завтра спробує зібрати на роботі в колег.

Я зайшов на кухню і сказав, що ми з Миколою знайшли вчора гроші. Приніс згорток.

Треба було бачити обличчя батьків. Мати охала, батько сварився, чому я не віддав їх кудись. Мати з батьком сперечалися, що не можна розпоряджатися чужими грошима.

А тітка Люба дивилася на пачки, не відводячи погляду.

Гроші їй таки віддали…

Батько потім прийшов до мене в кімнату. Говорив, що неправильно вчинили ми з Миколою. Але й він теж.

Та Іванку шкода, безвихідь…

І ще сказав, що якщо дізнається, що хтось шукає гроші, він все одно віддасть їх. Кредит візьме або із зарплати віддаватиме.

Микола наступного дня образився на мене і не розмовляв зі мною довго.

Ніхто згорток не шукав, ну або ми не чули про це. Іванка видужала.

-І все? – Оленка розчаровано глянула на батька.

-Коли я навчався в інституті, то познайомився із твоєю мамою.

Вона жила за чотири станції від міста. На вихідні їздила до батьків. Я часто проводжав її.

Якось я їхав додому електричкою. У вагоні повно народу, багато хто з дач повертався.

Я сів на місце, що звільнилося, і почув за спиною цікаву розмову двох чоловіків.

Один розповідав іншому, чому так і не перебрався до міста, хоч і збирався.

Він позичив у друзів гроші, яких не вистачало, для покупки квартири. Будинок в селі він продавати не хотів, вирішив залишити як дачу.

Гроші він загорнув в газету і поклав у сумку. Діставав гаманець, щоб за проїзд заплатити. Ось тоді, мабуть, і виклав згорток, поклав на сидіння поряд.

Настрій був хороший, він розговорився з кимось.

Відвернувся, а згорток забув покласти назад в сумку.

Так розповідав чоловік. Я зрозумів, що років йому під п’ятдесят.

Потім він вийшов швидко з вагона на вокзалі – поспішав.

“А гроші сумкою скинув на підлогу, де ми їх і знайшли”, – подумав я тоді.

Ось і довелося йому повертати борг, яким він навіть не скористався замість покупки квартири.

Він почав пояснювати, навіщо він їде до міста на ніч, але я його вже не слухав.

Адже виходить, що його гроші ми з Миколою знайшли у трамваї.

Коли ми приїхали на вокзал, я пішов по того чоловіка. Сам не знаю, навіщо.

Всі роки я не забував про знайдені гроші. Спочатку вважав, що вони пішли на хороше діло, а коли став старшим, совість прокинулася.

Згадував слова, які батько мені сказав, що коли щось то поверне гроші.

Чоловік помітив, що я йду за ним. Зупинився і запитав, що мені треба. І я все розповів.

-А що він? – Оленка вже ловила кожне слово, з цікавістю слухала та не звертала уваги на телефон у руках батька.

-Чоловік поплескав мене по плечу. Сказав, що він би так само зробив, дав би гроші на лікування. Борг він віддав, квартиру не купив.

А за містом на пенсії жити краще. Ми з ним іноді зустрічалися на станції, коли я проводжав маму. Він усміхався мені, як старому знайомому. І я заспокоївся, більше не переймався своїм вчинком.

-А Микола? Ви помирилися з ним?

-А ми й не сварилися. Довго дувся на мене. А потім… Ми й досі дружимо. Ну що, підемо писати оголошення про знахідку?

-Ага.

Але Ігор бачив, що згода нелегко далася дочці. Дуже вона хотіла такий телефон.

Через день після того, як вони дали оголошення, до них прийшла дівчина. Вона принесла із собою зарядний пристрій.

Коли підключила та розблокувала телефон, то показала своє фото. Інших доказів не потрібно. Ігор віддав їй мобільник.

А Оленці подарував дорогий телефон на її чотирнадцятиліття.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *