Максим прокинувся від чийогось гучного вигуку. Він швидко встав з ліжка і побіг на кухню.
-Мамо, ти чого плачеш? – здивовано запитав він.
-Ой, Максим! Холодильник не працює. Продукти всі зіпсувалися, – плакала Наталя. – Як ми тепер без холодильника?
У Наталі не було чоловіка – вона одна виховувала сина. Те що зіпсувалася їжа було великою проблемою для них, а те що холодильник не працював – ще більшою.
На свої шість тисяч зарплати, хіба можна новий купити?
-Добре, мамо, щось придумаємо, – Максим обійняв матір. – Обіцяю!
Син швидко вдягнувся:
-Мамо, я на навчання.
Пообіцяв Максим мамі не просто так. Він навчався на третьому курсі, на програміста.
А тут виявилося, що місцеве відділення однієї великої фірми набирало із третьокурсників собі співробітників.
Робота, переважно полягала, ходити у вільний час і налаштовувати компʼютери, телевізори, проводити інтернет тощо.
Місяць – випробувальний термін.
Потім здебільшого платили трохи більше мінімалки і розходилися. Роботодавцям це було вигідно.
Але з деякими студентами укладали договір. Максим відчував, що він один із найкращих і дуже сподівався, що і з ним укладуть договір. А це п’ятсот доларів на місяць зарплати!
І йшов він зараз не в технікум, а на свою роботу, сподіваючись, що та стане постійною.
Він зайшов до кабінету свого керівника. Стас був старший за Максима всього років на п’ять.
-Заходь, Максим! Сідай!
-Привіт!
-Ось що, Максиме! Наш регіональний директор, попросив знайти хлопця, який добре розуміється, для якоїсь нової роботи.
Вибрали тебе. Працювати доведеться після навчання у твоєму технікумі, тобто завжди у другу зміну.
Один вихідний на тиждень. Договір складено заднім числом. Поки що пʼятнадцять тисяч на місяць. Після технікуму, я впевнений, що твоє грошове забезпечення різко збільшиться.
-Це ви серйозно? – Максим у це навіть повірити не міг.
-Розписуйся у трьох примірниках. Завтра директор буде у нашому місті. Зранку зайдеш до нього!
-Спасибі! – Максим швидко розписався, встигнувши окинути поглядом текст.
-Все! Берись до роботи! Зараз зателефоную до бухгалтерії, тобі гроші за перший місяць на картку перерахують.
Наталя повернулася до своєї двокімнатної квартири і знесилено опустилася на стілець. Вона заплакала.
Сьогодні магазин, де вона працювала закрився. Їй дали розрахунок, дві тисячі.
-Як жити? Родичів – нема, чоловіка – також. Вже п’ятнадцять років, як нема. Яка я нерозумна була! Робота його, бачите, не сподобалася мені, бо постійно у відрядження їздив.
Чому на аліменти не подала? Навіщо прізвище назад на дівоче змінило? Що тепер про це казати?
Синові вже вісімнадцять. Максим останнім часом трохи заробляти став на ремонті комп’ютерів. Але, – сльози пішли з її очей. – Холодильника – нема. А попереду літо…
Такою засмученою і застав її син.
-Мамо, ти знову плачеш?
-Максиме, я тепер без роботи…
-Ну і чудово!
-Синку, ти що смієшся? Як ми тепер будемо жити?
-Мамо, ти забула, що твоєму синові вже вісімнадцять. А це означає…
-Максиме, чого ти такий радісний? – Наталя здивовано подивилася на сина.
-А це означає, що ти більше не тягатимеш мішки з цукром у приватників. Збирайся, мамо! Ідемо проблеми вирішувати. А то з завтрашнього дня я буду зайнятий з ранку до вечора.
-Синку, якимись ти загадками говориш.
-Мамо, мені дуже хорошу роботу запропонували.
Точніше, я вже місяць числюся на цій роботі. Сьогодні першу зарплатню одержав.
-Максиме, це що правда? – цікавість пересилила зневіру. – А скільки?
-Достатньо, щоб сьогодні купити хороший холодильник.
Олег працював регіональним представником компанії. Тому за все, що торкалося компанії в цьому регіоні, відповідав він. От і мотався цілими днями по містам на своїй машині.
З цією областю, куди він зараз прямував, його пов’язували не лише службові стосунки. Була в нього в обласному центрі своя двокімнатна холостяцька квартира. І в цій області жила його колишня дружина та син.
Розлучилися із дружиною вони через роботу. Тоді Олегу здавалося, що винна у всьому дружина.
Гроші він тоді добрі заробляв. І не розумів, чому дружина не любила його відрядження.
Зараз гроші заробляє дуже великі. Ось тільки сім’ї нема. І все частіше і частіше спадає на думку – може і права була його колишня.
Ну, не клеяться в нього більше стосунків із жінками. А вже сорок два.
Він недавно зі знайомою говорив. Говорить: у тебе є дружина дитина. Інших у тебе не буде.
Подумав він, вже у своїй машині знайшов у телефоні фото, де він стояв зі своєю колишньою дружиною та дворічним сином. І довго дивився на нього не відводячи погляд.
У місцевому офісі компанії була гостьова кімната, де він і зупинявся, раз на квартал заїжджаючи сюди. Приїхав він туди вночі.
Поспавши пару годин, він поголився, помився і зайнявся звичайною роботою.
Спочатку зустрівся зі Стасом, місцевим начальником. Вислухав його доповідь. Все йшло своєю чергою, зауважень у нього ніяких не було.
-Так, Станіславе, ти обіцяв мені хлопця знайти.
-Ось, звуть – Максим, – поклав він на стіл листочок. – Сам він сидить у коридорі.
-Давай, запрошуй його. З ним я сам розберуся. Скажи секретарці, щоб кава принесла.
Каву принесли тут же, наче ця сама секретарка за дверима з тацею стояла. Не встиг він зробити і пару ковтків, як двері відчинилися і зайшов хлопець.
-Дозвольте?
-Заходь, сідай? – Олег зробив черговий ковток кави та весело запитав. – До дуже складної роботи готовий?
-Готовий.
-Так от, що я хочу тобі запропонувати, Максиме, – він глянув у листок. – Іванчук…
Погляд чоловіка застиг на прізвищі, пройшло пару хвилин перш, ніж Олег щось сказав. Він винно глянув на хлопця, ніби чекаючи, що це проста випадковість і тремтячим голосом запитав:
-Твою маму, як звати?
-Наталя, – хлопець здивовано глянув на головного начальника.
А той ніби забув про все на світі і дивився на нього, якимось дивним поглядом. Не витримавши, Максим запитав:
-Що з вами?
Той витяг телефон, знайшов той старий знімок і поклав телефон перед хлопцем.
Олег здивовано глянув на фото. Замелькали думки:
-У мами точно така фотографія… А звідки вона у цього начальника? А чоловік поруч із мамою схожий на нього… Що?!
-Ви… Мій… Батько?
-Я дуже винен перед тобою… І перед твоєю мамою… Тоді я був трохи старшим за тебе…
Чоловік почав квапливо розповідати, що сталося п’ятнадцять років тому. А Максим слухав.
Він не міг уявити себе на місці мами, не міг уявити, які почуття у неї були, тоді п’ятнадцять років тому.
Але він чудово уявляв себе на місці цього чоловіка.
Він твердо знав, що ніхто й щось не змусить його залишити улюблену роботу. І в голові майнула зовсім дивовижна думка:
-Я – в нього пішов, якщо ми навіть мислимо однаково.
-Ти пробач мені, сину!
-А чому ти ніколи не прийшов до нас? – Максим згадав своє дитинство. – Я так чекав на тебе.
-Нерозумний я був. Все якось поспішно вийшло. Спочатку чекав, що Наталя схаменеться. Через рік сам одумався, але дізнався, чи вона з кимось зустрічається.
-Не знаю, може мама з кимось і зустрічалася за ці п’ятнадцять років. Але я навіть про це не знав.
-Ти хочеш сказати, – чоловік якось здивовано глянув на нього. – Що Наталя так і не вийшла заміж?
-Тату, а ти не хочеш поговорити з нею про це?
Наталя цілий день не виходила з кухні. Готувала та милувалася новим холодильником. Продуктів вони із сином учора закупили принаймні на тиждень.
-Подумати тільки. Мій синок виріс! Сам став заробляти. Адже він стопами свого батька пішов. Для того теж робота завжди була головною справою у житті. І Максим – такий самий. Цікаво б подивитись, яким Олег став.
У коридорі пролунав шум відкритих дверей.
-Максиме! – радісна жінка вибігла з кухні.
Що це? На неї з усмішкою дивився син, а поруч чоловік, такий схожий на її сина. Ні це син схожий на чоловіка.
-Олег?!
-Мамо, я піду на кухню, приготую чай, а ви поки що поговоріть, – запропонував син. – Думаю, що тему для розмови ви знайдете.
Готував чай Максим дуже довго. Лише за півгодини він гукнув:
-Мамо, тату, йдіть чай пити! – у його голосі звучали щасливі нотки.
Вони зайшли. В обох на обличчях були радісні посмішки.
-Який Максим хороший хлопець, – захоплено вимовив Олег. – І на роботі найкращий.
-Весь у тебе! – очі Наталі сяяли справжнім щастям…