Володимир Васильович вийшов на пенсію. В першу чергу йому захотілося з’їздити в село, в якому він виріс і не був там сорок років.
Навіщо він туди поїхав, він і сам собі не міг би пояснити. Просто захотілося…
Колись велике село, яка було недалеко від міста, зараз перетворилося в передмістя. Старих будинків майже не залишилося, а на їхньому місці виросли особняки і будинки трохи поменше.
Володимир пройшов по своїй вулиці, ледь знайшов те місце, де стояв їхній будинок… Визначив місце по невеликій церкві, яка раніше служила односельчанам бібліотекою, тепер же вона була відреставрована.
-Що він тут хотів побачити? – якось навіть засмутившись, Володимир вирішив дійти до школи. Але і тут розчарування, замість старої школи красувалася нова цегляна будівля.
Володимир Васильович присів на лавку… Нахлинули спогади…
Володі в школу йти не хотілося. Він любив, щоб його ніхто не чіпав, а хіба в школі посидиш спокійно:
-Ти в школу відпочивати прийшов, чи як? – кричала верескливим голосом Маргарита Петрівна.
Ну, не розумів він цієї математики, тому дуже відставав. Знав, що сам винен, але що він міг вдіяти?
Батьки сварилися мало не кожен день, Володя йшов деінде, щоб не чути цього. Під вечір приходив додому. Але навіть тиша була якась напружена. Яка вже в таких умовах математика…
Потім мати пішла. Володя прийшов зі школи, а матері немає.
-Поїхала, – просто сказав батько.
Володя навіть не засумував, тільки всередині щось перевернулося. Ледь ледь, Володя таки перейшов до наступного класу.
Літо пролетіло. Володя спочатку часто їздив до матері в гості. Тепер у неї була інша сім’я. Володю вона зустрічала радісно, але метушливо. Заглядала в очі і винувато примовляла:
-Володя приїхав, не забув маму. Приїхав…
Якась туга з’являлася у Володі від цих слів, і він все рідше став приїжджати до матері.
Першого вересня Володя дійшов до школи, постояв біля ґанку, розвернувся і пішов до річки. Свобода його і радувала. Він сидів біля річки, і йому було спокійно.
-Володю, ти чого в школі не був? – Люба підбігла до нього.
-Чого тобі? – насупився Володя.
-У нас нова вчителька. Маргарита на пенсію вийшла.
-Ну і що?
-Нам сподобалася. А ти що, весь день тут сидиш?
-Відчепись…
Люба знизала плечима і втекла.
-Якщо вчителька нова, значить в перший день до батька не піде скаржитися, – вирішив Володя і веселий пішов додому.
Нова вчителька була молоденька, голос її був рівний і ніжний. Володі від її голосу ставало спокійно. Але він все одно чекав, що скінчитися цей обман, і вчителька скаже:
-Чого не пишеш, нероба?
Але вона ніби не бачить Володю. Ось уже три дні вона жодного разу не звернула на нього уваги. Володі навіть стало прикро.
На одному з уроків Володя, лякаючись власної сміливості, встав, неквапливо пройшовся між рядами, забрав у Люби лінійку, дійшов до дошки, крейдою намалював коло, взяв ганчірку, кинув її на підлогу, потім також спокійно сів на своє місце.
-Володя – ти нащо таке робиш, – крикнула Люба.
А вчителька підійшла до вікна, опустивши голову, і в руках перебирала маленьку хустинку. Раптом квапливо вибігла з класу, і клас зашумів:
-Йди! Йди вибачайся!
Володя тільки щось незрозуміле мукав і встигав огризатися.
У нього в душі знову оселилося щось важке, як тоді, коли мати його залишила. Він вибіг у коридор і закричав:
-Я не буду. Я більше так не буду! – він ще підсвідомо повторював ці слова, коли вчителька, притиснувши до себе, гладила Володю по голові.
Він відчував, що прощений, на душі стало легко і просто. З того дня Володя боявся образити чимось вчительку, тому він намагався вчитися…
Через три роки вчителька вийшла заміж і поїхала. Володя на добре закінчив школу і вступив до інституту.
Останній раз він приїздив у село коли нестало батька. Це було на четвертому курсі інституту.
І ось тепер приїхав…
Володимир Васильович змахнув сльозу і попрямував до автобусної зупинки…