– Невже вона посміє так з нами вчинити? – сумно запитала Таня у своєї мами. – Це ж несправедливо!
Марина Петрівна стомлено подивилася на дочку, обвела поглядом рідну кімнату і тихо відповіла:
– Софія має на це повне право. Будинок тепер належить їй і ми не можемо нічого зробити, окрім як зібрати речі і виїхати.
Таня закрила обличчя руками і нічого не відповіла. Вона знала, що її мама каже правду, але не хотіла вірити в те, що відбувається. Їй здавалося що це просто поганий сон.
Прибравши руки дівчина подивилася на сумне обличчя мами і їй стало її шкода, до сліз.
– Мама! Навіщо дідусь взагалі написав заповіт? – Не вгамовувалася Таня.
– Полиш це, дочка! Немає сенсу шукати пояснення його вчинку … – зітхнула Марина Петрівна, піднімаючись з дивану. – Тепер вже нічого не виправиш. Треба збиратися.
Вона взяла зі столу пачку документів і почала їх акуратно складати, щоб не пом’ялися при переїзді.
***
Марина народилася в невеликому селі, де всі один одного знали і завжди віталися при зустрічі. З дитинства вона була дуже боязкою і тихою дівчинкою, яка завжди слухалася батьків. По-іншому і бути не могло, адже її маму, Тамару Миколаївну, побоювався навіть її власний чоловік, Петро.
На відміну від своєї старшої сестри Софії, Марина завжди робила те, що говорила мама. Навіть вчитися пішла туди, куди направила її Тамара. Софія ж була старша на п’ять років, вдачею була схожа на матір і тому часто з нею сварилася. Вискочивши заміж відразу після закінчення школи, старша сестра, втекла з рідного дому аби бути подалі від Тамари Миколаївни.
Марина ж, навпаки, залишилася жити в рідній домівці: вийшла заміж за Віктора, якого не любила і народила йому дочку, яку мама вирішила назвати Тетяною. Тільки сімейне життя ніяк не складалося – Віктора часто свариться з тещею і врешті-решт пішов з дому.
– Наплачешся ти зі своєю матір’ю! Вона тобі життя зламає, згадаєш моє слово. – сказав Віктора, коли збирав речі, щоб піти з життя Марини назавжди.
Дівчина сумувала за чоловіком і не хотіла бути матір’ю-одиначкою, але робити нічого – піти від батьків з маленькою донькою було просто нікуди. З того дня, як Віктора поїхав, Тамара Миколаївна взяла доньку в оборот. Вона не давала Марині проходу, говорила, що у неї немає розуму щось зробити і руки ростуть не звідки потрібно, лізла зі своїми порадами.
Коли Тані виповнилося дев’ять років, її бабусі, Тамари, нестало. І як би це не було жахливо, але Марина зітхнула з полегшенням. Петро по своїй дружині теж довго не сумував – через пару місяців він знайшов собі спокійну жінку в селі і переїхав до неї, залишивши Марину і Таню жити в своєму будинку.
А через два роки Петро серйозно заслаб. Чого тільки не робили його дочки, Марина і Софія, щоб допомогти батькові – все виявилося марно. Дуже скоро його не стало. Марина дуже важко переживала втрату і навіть не уявляла, що всі переживання ще попереду.
Коли прийшов час вступати в спадок, жінка дізналася, жахливу новину – Петро склав заповіт і був він не в її користь. Він залишив будинок, в якому Марина провела все своє життя, своїй старшій дочці Софії. А Марину навіть не згадав, ніби її й не існувало. Жінка була вражена, вона не представляла чому батько так повівся з нею і з Таньою. В один момент вони залишилися без даху над головою
***
Після того як оголосили заповіт, Марина вирішила поговорити з Софією. Вона приїхала в сусіднє село, де жила сестра, і зіткнулася з нею на зупинці. Виявилося, що в цей день, Софія зібралася їхати у справах до міста. Трохи повагавшись, Марина почала важка розмова …
– Софія, я не розумію чому батько залишив будинок повністю тобі. Може він помилився? – обережно запитала Марина.
– З чого це? Я старша дочка, а значить будинок повинен бути мій! – вигукнула сестра.
– Але, батьки побудували для твоєї сім’ї новий будинок, а мені пообіцяли залишити наш, старий. Хіба ти забула?
Софія скривилася і сердито подивилася на сестру.
– Ти жартуєш? Вони тобі нічого не були винні! Раз батько заповідав будинок мені, значить так треба. – процідила Софія. – Ти давай, речі збирай, я будинок планую продати!
Марина не знала що відповісти. Такого, від рідної сестри, вона ніяк не очікувала.
– Але куди я піду? У мене немає грошей, дочка ще школу не закінчила навіть … – зі сльозами на очах сказала вона.
– Це не мої проблеми! – відмахнулася Софія. – У тебе своя сім’я, а у мене своя. Між іншим, гроші мені потрібні не менше твого. – вигукнула вона і додала: – А до мене за милостинею не ходи, не подам … Ось і мій автобус!
Софія розвернулася, ступила на сходинку автобуса і зникла в салоні. В обличчя Марині повіяв холодний вітер, автобус неспішно їхав. Вона зіщулилася і зрозуміла, що сестри у неї більше немає.
Жінці нічого не залишалося, крім як розповісти про те, що трапилося Тані і почати збирати речі.
– Мам, але куди ми поїдемо? – плакала дівчинка. – У мене тут друзі …
– Не плач, люба! – заспокоювала її Марина. – До мене сьогодні підійшла Наталя Іванівна, наш фельдшер, і покликала нас до себе. Вона живе одна і не справляється з господарством. Грошей за проживання не візьме, просила лише допомогти з городом і худобою.
***
Минуло два тижні після того як Марина з дочкою покинули рідний будинок і влаштувалися у Наталі Іванівни. Жінка була до них дуже добра і багато розпитувала Марину про батька. В один з вечорів, коли Таня пішла в гості до подружки, Наталя завела дивну розмову.
- Мені треба поговорити з тобою про твої батьків. – сказала вона відклавши в сторону в’язання.
Марина дуже здивувалася і сіла поруч. Вона й гадки не мала, що через пів години її життя зміниться назавжди.
– Твій батько, Петро, тобі не рідний, – почала Наталя, уважно спостерігаючи за реакцією Марини. – Тамара, будучи заміжньою, зв’язалася з одруженим чоловіком і завагітніла. Коли Петро дізнався про це, він мало не пішов з сім’ї, але потім пошкодував Софію і вирішив прийняти дитину як рідну. Тобто тебе …
Марина схопилася на ноги і вигукнула:
– Наталя! Ти що несеш !?
– Це правда. І Софія про це знає.
Марина завмерла на місці. Тепер їй все стало ясно. Ось чому сестрі було наплювати на її долю. Ось чому батько залишив її без спадку!
– Господи … Але хто ж мій рідний батько? Ти знаєш? – вигукнула ошелешена новиною Марина.
– Микитенко Іван, царство йому небесне. Мій батько.
Жінка схопилася було за серце і важко дихаючи подивилася на Наталю. Вона не могла зрозуміти, правда це чи якась злий жарт. В цей час Наталія Іванівна дістала з шухляди комода старий конверт і простягла його Марині.
- Ось, прочитай. Цей лист від Тамари, твоєї мами, моєму батьку, Написаний в той час, коли вона була вагітна, тобою …
Марина взяла тремтячими руками конверт і дістала старий лист. Це було прощальне послання для Івана, в якому Тамара просила забути про неї назавжди. Вона твердила, що Петро прийме дитину як свою, тому їм краще більше не зустрічатися.
Відірвавшись від листа Марина в усі очі подивилася жінку, що сиділа поруч, ніби бачила її вперше. Наталя була старша Марини на двадцять років, але на диво схожа на неї. Як же вона раніше цього не помічала.
– Коли Тамара закрутила роман з моїм батьком, їй було тридцять, а йому сорок п’ять. Мені ж в той рік виповнилося дев’ятнадцять. – сказала Наталія ніби прочитавши її думки і додала. – Я твоя сестра.
– Але чому ти мовчала стільки років?
– Як я могла сказати? Тоді ти дізналася б що живеш з не рідним батьком! – вигукнула вона. – Та й тато просив мене зберігати все в таємниці. Я не хотіла нічого говорити, але дізнавшись як вчинила з вами Софія, більше не могла мовчати! Живіть у мене – ви для мене найближчі люди. – посміхнулася Наталя.
Марина заплакала і обняла сестру. Вони з Таньою залишилися жити у неї і доглядали за Наталею, коли та заслабла і не змогла більше вставати з ліжка. Після того як сестри не стало, Марина знайшла прощальний лист, в якому Наталя просила вибачення і говорила що заповіла їм свій будинок.
“Ви скрасили мої останні роки і я хочу, щоб, в цьому будинку і далі не вщухав сміх. Я дуже рада, що можу вам хоч чимось допомогти і шалено люблю тебе і Таню!” – писала Наталія в листі.
Марина читала ці рядки і плакала. Вона встигла прив’язатися до Наталі всім серцем, ніби вони все життя були разом …