“Що ж він так дивиться”, – думала Віра, – може неправильно щось роблю, – її руху сповільнилися, пакет не виходило відкрити. А чоловік все дивився на неї, не відриваючись.
Вона опустила очі і намагалася зосередитися на звичних діях. Хоч і нещодавно продавцем працює, а помилок намагається не допускати, уважність властива їй. І все ж знову довелося поглянути на нього, зустрітися з теплотою карих очей. Синя куртка “аляска” була розстебнута, капюшон відкинутий назад, волосся русяве, а може навіть з сивиною, – вона не зрозуміла.
– З вас тридцять дві гривні.
Він немов прокинувся, злегка провів рукою по своїх кишенях, намацуючи гроші, вийняв п’ятдесятигривневу купюру і подав продавцеві.
Вона стала відраховувати решту, як раптом почула зовсім несподіване для їх маленького сільського магазину, та ще в такій глушині, куди міських не часто заносить. А цей кароокий, явно міський, – так вирішила Віра. І тому, що немає таких в селищі і по одязі виглядає як з міста. Хоча, може, і з району.
Віра не встигла отямитися, як була відповідь: – Решти не треба, – сказав покупець з посмішкою. Посміхався він якось скромно, ледь вловимо, але Вірі здалося по-доброму.
– Як це не треба? – Жінка розгублено дивилася на незнайомця. – Ось ваша решта, візьміть.
– Ні, що ви, не треба, – він знову повторив також з посмішкою.
– Чому ж не треба? Не годиться так, ми ж не в ресторані … та й взагалі, не треба мені …
Тепер він зрозумів її збентеження і відмову, очима пробігся по продуктових полицях. Сільський магазин забезпечувався непогано, але зі солодощами було скромно, в основному карамельки. Але якимось дивом, напередодні, завезли коробки цукерок “Пташине молоко” – небачена рідкість для цих місць. Він зраділо вказав на них: цукерок ось цих, шоколадних.
– Скільки?
– Коробку. – Він вже взяв покладену йому решту, так як Віра категорично відмовилася її брати.
– Сімдесят гривень.
Чоловік додав до здачі ще суму і віддав продавчині. А потім підсунув до неї пакет з коробкою цукерок і сказав: – Це вам.
– Віра зніяковіла ще більше. Цукерки, ось так, в магазині, їй ніхто не дарував, до того ж такі. Вона і сама хотіла, з наступної зарплати, купити синові, та й сама любила ці цукерки.
– Беріть, беріть! Це вам! – Він вже пропонував наполегливо. Пакет залишився на прилавку, а чоловік вийшов. Магазин здався абсолютно порожнім без нього. Вона дивилася на пакет, не знаючи, що думати. Не могла зрозуміти, чим заслужила такий подарунок.
Зайшла тітка Зоя, бухгалтер з місцевої контори. – Привіт, Віра. Мені б цукру, сірників і хліба три булки.
Віра швидко прибрала пакет з цукерками під прилавок, чомусь засоромилася.
– Є-є, тітко Зоя, хліб свіжий, вранці привезли.
Віра поверталася спритно, між справою розмовляючи з клієнткою.
****
Увечері вона захопила цукерки і, закривши магазин, пішла додому. Назустріч йшла Тамара – напарниця. Хороша вона, балакуча, добра … з Вірою майже подружки.
Насамперед Віра сказала про товар, який надійшов. І тут Віра не втрималася і розповіла про дивного покупця.
– Що, так і сказав: “решти не треба”?
– Так і сказав. А потім купив на ці гроші, і ще додав, цукерки і залишив мені. Не знаю, що думати.
– А хто він? З наших?
– Ні, перший раз його тут бачу, видно у відрядження кудись заїжджав, може в контору, може повз.
– Ех, Віра, випитати треба було, а ти змовчала, – Тамара навіть розсердилася, вже так цікавість заграла.
****
На зміні Тамара завжди яскраво нафарбована, красиво одягнена, з хорношою зачіскою. Віра проти неї майже непомітна. Темно-русяве волосся природного кольору прибране назад, приємні риси обличчя, але без косметики, – звикла якось до свого вигляду. Красунею себе не вважала, та ще й після розлучення і зовсім настрій не дуже. Єдина радість – десятирічний син Віталік, якому і вирішила присвятити все життя. Хлопчисько славний, тільки не вистачало йому батька. Рідний батько негідником виявився.
Тамара плавно рухалася за прилавком, не поспішаючи подавала продукти, – до обіду в магазині стало порожньо. Вона присіла на стілець і, спершись об прилавок, з нудьгуючим виглядом стала дивитися у вікно.
Вона відразу зрозуміла, що це той самий незнайомець в куртці- “Аляска”, – на вулиці майже зима, одягнений по погоді. Згадала, як Віра розповіла про нього і вже не сумнівалася, що це той самий щедрий покупець. Вона піднялася, “розкланялася посмішкою” – так іноді тітка Зоя говорила. Випросталася як струна.
Незнайомець застиг біля дверей, не наважуючись пройти. Але зайшов і попрямував до прилавка. Взяв декілька дрібниць, простягнув стогривневу купюру. Тамара усміхнено подала товар і так само з посмішкою дивилася на нього. Покупець теж мовчки дивився на неї, на обличчі з’явилася легка усмішка.
Тамара грайливо поправила зачіску. – Може ще щось бажаєте? – Запитала вона, помітивши, що незнайомець не йде.
– Ні дякую. – Він продовжував стояти. Потім тактовно кашлянув, ніби голос злегка застуджений і обережно нагадав: – А решту?
Посмішка у Тамари зникла. Вона відрахувала решту і подала покупцеві. Коли двері за ним зачинилися, захвилювалася, невже помилилася.
****
– Так, це він, – сказала Віра, коли Тамара описала зустріч з незнайомцем, який приходив в магазин. Тільки Тамара промовчала, що хотіла решту притримати, та покупець нагадав їй.
– Ти ось решту взяла, – почала Тамара.
– Не брала, – злякано відповіла Віра.
– Ну не решту, а цукерки, – продовжувала Тамара, – а це може бути інстпектор, який зайшов з перевіркою і підловив тебе на слабкість характеру.
Віру кинуло жаром від припущення. – Не може такого бути. Інспектор.. А що у мене перевіряти.. Я ж нічого не порушила.
– Ну а чому тоді він решти не взяв.
– Взяв! Просто цукерок на неї купив.
– Ну значить ти цукерками взяла.
– Та не брала я, сам віддав, залишив на прилавку і пішов, сказав, подарунок мені.
****
Додому Віра прийшла засмучена, – вся ця історія була незрозумілою, хвилюючою і навіть трохи лякала її. Вона так само ходила на роботу, але серед покупців незнайомець більше не з’являвся.
Тижнів через два він з’явився в магазині. Зайняв чергу і дивився на Віру, намагаючись приховати посмішку. На його щастя в черзі він був останнім. – Доброго ранку, Віра! Велику помилку зробив минулого разу, не познайомився … зате тепер надолужимо.
– Так що ж це таке? – Не витримала жінка. – Як з’являєтеся, так одні загадки.
– Ну вибачте, треба було відразу сказати.
– Приїжджав в контору на роботу влаштовуватися, покликали мене сюди, а мені що, я тепер людина вільна. Так-то я майстер, ось і подумав, чому б ні. Природу в селі люблю…
– Ох і заплутали ви мене тоді, прямо загадка була: то решту не бере, то цукерки купує, – що хочеш, те й думай.
– Так і я весь цей час думав. Думав, може заміжня, може в принципі не вільна … Ні, ти не думай, я не в жарт, я серйозно … час тепер буде, дізнатися про мене.
– А про мене? – Віра зустрілася з ним поглядом.
– Так вас я саме так і уявляв, але не зустрічав раніше.
– Як вас звати?
– Володя. Володимир.
– А я Віра, живу з сином, десять років йому.
– А моєму дванадцять, хороший хлопець росте, з сином щось я, як то кажуть, не розлучався …
Віра посміхнулася: – Ну а купувати щось будете, Володя?
– “Пташине молоко” є?
– Ні, ці цукерки відразу розібрали.
Він подивився на полиці, побачив коробку печива. – Дайте мені її. – Розрахувавшись, відразу подав їй.
– Ну що ж це, знову подарунок …
– Беріть, беріть, я з наміром дарую: від мене печиво, від вас – чай.
– Гаразд, коли-небудь покличу на чай.
– Ні, я не нав’язую … і все ж …
– Покличу, обов’язково покличу.
Через рік Віра з Володею, приїхавши у справах до міста, завантажившись покупками, згадали, що не забрали решту, незначну суму. Вже сіли в машину, переглянулися і обидва розсміялися, сказавши одночасно: – Решти не треба!
Відразу згадали знайомство, збентеження і незручність, хоч і були цілком дорослими людьми. І з таким же веселим настроєм вирушили додому.