Валя і Ніна були рідними сестрами. Пенсіонерки давно жили своїм життям у різних містах.
Роз’їхалися ще змолоду. Старша Валя була заміжня, але дітей вони з чоловіком так і не народили.
Це засмучувало і Валю, і її Сергія.
Тепер, коли чоловіка Валі не стало, а Валентина Степанівна була на заслуженому відпочинку, вона сумувала без рідних. Тому часто кликала до себе в гості свою сестру Ніну.
Ніна приїжджала й раніше по кілька разів на рік. Спочатку привозила доньку, а останніми роками їздила з онукою Наталкою.
Саме Наталка й зігрівала серце бабусі Валі найбільше.
Валя дуже любила внучату племінницю, і навіть ображалася, якщо дівчинка не могла приїжджати частіше.
В останні роки Наталя приїжджала й одна. Вона вже вчилася у випускному класі.
– Вчитися до мене приїжджай! – наполягала баба Валя. – Тут і роботу знайдеш, і заміж тебе видамо за місцевого хлопця.
– Переманюєш внучку? – усміхалася сестра Ніна. – От тільки невідомо, де вона ще собі чоловіка знайде. Доля це…
На зимові канікули Наталка приїхала до баби Валі сама.
Вона вже добре знала місто, бо кожен приїзд десь гуляла.
Цього разу Наталя купила якусь екскурсію на автобусі.
Поруч із нею сів хлопчина, мабуть, теж школяр або навіть студент.
Спочатку Наталка мовчала і дивилася у вікно, слухаючи розповідь екскурсовода, а потім слово за слово і познайомилася зі своїм супутником.
Як виявилося, Ігор був із маленького містечка в області.
Він теж любив приїжджати сюди, особливо на канікули.
Наталя й Ігор були ровесниками, і всю дорогу вони вже тихо говорили про своє. Їм було весело.
На екскурсії вони теж ходили разом, наче були друзями.
Часом відставали навіть від гурту, розповідаючи один одному про себе.
– Агов, парочко! – не раз кликала їх екскурсовод. – Не відставайте!
А їм так було добре разом, немов вони знали один одного давним-давно.
Не дивно, що після закінчення екскурсії вони домовилися зустрітися завтра і погуляти містом.
Ігор жив у цей час у приятеля, і Наталя призначила йому побачення неподалік від бабусиного будинку.
Весь наступний день вони гуляли містом.
– І де ти весь день була? – по доброму сварилася до внучки баба Валя. – Я вже хвилюватися почала… Не шкодуєш ти мене, а мені вже восьмий десяток…
Довелося Наталці розповісти про свого нового знайомого. Але що більше дівчина розповідала бабусі про Ігоря, то більше хвилювалася Валентина Степанівна.
– Ти його майже не знаєш, всього два дні як знайомі, а вже стільки захоплення! Наталя, це навіть не порядно. Треба стримувати свої емоції і тим більше не показувати їх хлопчикові. А то він зазнається, і навряд чи поважатиме тебе, – наставляла її Валентина Степанівна.
– Так я це тільки тобі говорю, і нікому більше. А він і справді, гарний, бабусю. Бо ж це одразу по людині видно. Якби ти сама була з нами, то зрозуміла б, який би він – ввічливий, розумний і симпатичний…
– Боже мій, та ти закохалася! Теж мені. Дивися мені, щоб раніше додому приходила, а краще дзвони, я завжди біля телефону, – сказала старенька.
Молоді гуляли разом усі канікули. Наталя раділа побаченням. Бо ж це було вперше в її житті, та й Ігор теж так серйоно зацікавився дівчиною вперше.
Вони були далеко від дому, відчували себе вільними, і, напевно, тому закохалися так легко, відчувши спорідненість душ і характерів.
Тиждень пролетів швидко. Розлучалися Ігор і Наталя, зітхаючи, і тримаючись за руки на вокзалі.
Першою поїхала Наталка. Ігор обіцяв дзвонити їй. Звичайно, вони хотіли знову зустрітися, і якнайшвидше, але це було можливо тільки в наступні канікули.
– Тобі розповіла Наталя, що вона познайомилася з хлопцем? – дзвонила сестрі Валя. – Як я не дивилася, не дбала про неї, все одно вони гуляли з ранку до вечора… От біда.
– Ну чому ж біда? – заспокоювала сестру Ніна. – Вік у неї такий. Не треба хвилюватися передчасно.
Вона розповіла мені. Їм обом ще вчитися і вчитися, а хороший знайомий у місті ніколи не зайвий.
До кінця навчального року Наталя й Ігор переписувалися, дзвонили один одному, дивуючи своєю наполегливістю батьків.
– Ну от. Вони вже домовились, що будуть студентами в тому місті! – сміялася мати Наталки.
– Нічого смішного, – відповіла Наталя. – Зате разом.
– У тебе тільки починається молодість, і ти зустрінеш ще у своєму житті багато-багато людей. Цікавих, красивих, розумних. Не поспішай, будь ласка. Навчання на першому місці! – попереджала мати. – Без освіти залишатися ніяк не можна у наш час. Це і погано, і соромно.
– Так я й кажу: ми будемо вчитися в одному місті! Правда в різних місцях.
Як уже Наталя й Ігор постаралися, але обидва вступили. Вони і влітку часто бачилися після того, як були зараховані студентами, а коли почалося навчання, то баба Валя шепотілася з Ніною, яка приїхала до неї:
– Тепер наші Ромео і Джульєтта точно не зможуть так часто гуляти. По-перше, втомлюватимуться від навчання, по-друге, з’являться в них й інші знайомі. Може, й стихне це палке кохання… Як ти думаєш?
– Подивимося. Аби це почуття не завадило їм вчитися. А так – нехай любляться! Це й непогано. У наші часи такі почуття не часто зустрінеш, – знову заспокоювала Валю молодша сестра.
А Наталя й Ігор доводили всім своєю відданістю один одному, що кохання таки є на світі. Вони встигали і в навчанні, і зустрічалися кілька разів на тиждень, особливо на вихідні, радіючи так, ніби рік були в розлуці.
Ігор уже був частим гостем у баби Валі та Наталі. Він заходив на чай, приносив гостинця до столу, і бабуся Валя незабаром розтанула.
Вона полюбила хлопця, як свого внука за його уважність, доброту і турботу про Наталю.
– А, мабуть, ти й маєш рацію, – дзвонила Валя Ніні. – Швидше за все нашій Наталі пощастило з другом. Аби все в них склалося. Хороша пара!
Час минав. Наталя закінчила навчання і влаштувалася на роботу. Баба Валя раділа, що улюблена внучка поруч, допомагає їй, і сестра Ніна почала частіше приїжджати.
Ігор все ще вчився в інституті, але не забував Наталю. Навпаки, вони вже не уявляли життя один без одного, ніби вже знали з першої їхньої зустрічі, що вони обов’язково мають бути разом.
Їхні батьки й бабусі звикли до того, що вони люблять один одного. Молоді вже були кілька разів у гостях один в одного, і познайомилася з батьками.
Коли Ігор закінчував останній курс, вони розписалися із Наталею. Батьки приїжджали, щоб відзначити радісну подію.
Баба Валя дала внучці найкращу кімнату у своїй двокімнатній квартирі, щоб молода родина була поряд.
– Може, я тобі ще й згоджуся, Наталко. Хоч і не молода я, а все ж таки зможу придивитися за вашим малюком, – шепотіла Валентина Степанівна. – Мені Бог не дав побавити своїх діточок, так на твоє щастя під старість помилуюся…
Декілька разів хотіли молоді переїхати на приватну квартиру, але баба Валя не відпускала їх.
– Хіба я вам заважаю? Тихенько у своїй кімнаті живу. Часом, цілими днями й не виходжу, коли не дуже добре почуваюся… – зі сльозами на очах говорила баба Валя.
– Так ми тому й хотіли поїхати, щоб не бути тобі тягарем, бабусю… – говорила Наталя. – А так нам з тобою дуже добре.
Коли Наталя завагітніла, то питання про переїзд взагалі відпало.
– Нікуди не поїдете. Живіть, керуйте. А за мною і самій теж око й око потрібно. І продукти мені хоч принесете, і склянку води подасте, коли занедужаю. А квартира вам моя залишиться, коли піду в засвіти. Живіть, діти мої… – баба Валя усміхалася.
Наталя народила сина Олексія. З появою малюка баба Валя відразу підбадьорилася, почала більше стежити за собою, постійно прибирала квартиру: щось мила і чистила то на кухні, то у ванній.
– Не старайся, бабусю, бережи себе, – просила Наталя, – твоя допомога приємна, але твоє здоров’я для нас цінніше. Живи й радуйся, ми й самі приберемо.
– Я ж ніби помолодшала, Наталко… Яке щастя – діти… Яке щастя!
Вона з гордістю сиділа на лавці біля під’їзду злегка хитаючи візочок з Олексієм. Сусіди, які проходили повз, давно знали Валентину Степанівну, кивали їй і тихо питали про самопочуття.
– Яке там самопочуття? – сміялася баба Валя. – Ніг під собою не чую. Ніколи хворіти. Ось треба допомагати внучці. Поки вона там готує і прибирає, я тут – на варті.
Наталка постійно виглядала з вікна другого поверху, перевіряючи як там бабуся з сином.
На що Валентина Степанівна бадьоро відповідала:
– Все добре, ти б прилягла, поки ми гуляємо, Наталочко…
Так і жили вони дружно, а через три роки Наталка народила і доньку.
Ігор отримав підвищення, сім’я нічого не потребувала.
Навіть відкладали на покупку свого житла, тільки бабусі про це нічого не говорили. І щороку виділяли їй кошти на путівку до санаторію, куди обидві сестри їхали разом.
– Ніно, знову Наталка з Ігорем нас сплавляють у санаторій. Їдемо, чи що? – дзвонила Валя сестрі. – Без тебе я не зможу, і так щороку їду як останній раз…
– Їдемо обов’язково, Валечко, – твердо відповіла Ніна. – Які наші роки? Ми маємо бути здорові. Так що збирай валізу, я виїжджаю!
Ігор проводжав сестер, віз машиною до самого санаторію, і привозив після лікування назад.
Тільки в останній рік життя Валю взяла до себе молодша сестра Ніна.
Вона вмовила її приїхати і заразом полікуватися у знайомого лікаря.
Бабусі були знову разом, як у дитинстві. Багато згадували, розмовляли, дивилися фотографії в старому альбомі, і навіть співали пісні своєї юності…
Тепер Наталя з Ігорем і дітьми відвідували бабусь. Галаслива компанія приїжджала з гостинцями.
Всі щоразу дивувалися як швидко ростуть діти, як гарнішає з кожним роком Наталка, і мужніє Ігор.
– Молодці! – казали щоразу бабусі. – Не згубили своє кохання. Не згубили своє щастя…