– Артеме, як думаєш, може, нам пора придбати новий холодильник? – Наталя роздратувано пройшлася ганчіркою по внутрішній стінці, але бруд і неприємний запах ніяк не зникали.
Пів дня вона його терла – результат нульовий. Навіть неприємно туди продукти класти…
Чоловік, розвалившись у кріслі, зробив ковток холодненького пінного, не відводячи погляду від телевізора, і ліниво сказав:
– Навіщо? Працює ж, нічого з ним не сталося. Ну, не блищить, як у магазині, але головне — морозить. Всі ці модні холодильники – суцільне витягування грошей.
Наталя схрестила руки на грудях і з докором подивилась на чоловіка.
– Ти взагалі себе чуєш? – сказала вона. – Які модні? Я тобі говорю про гігієну! Ти хоч уявляєш, скільки цьому холодильнику років? Його бабуся купувала, коли я до школи ходила.
Артем позіхнув і почухав потилицю.
– Цього року точно ні, наступного подивимося. Нам ще за ліжечко Сергійка заплатити, плюс у моєї Марини в листопаді день народження, а там і Новий рік не за горами. Грошей вільних немає.
– І не вільних теж, – гірко посміхнулася Наталя. – Та коли ця вічна економія закінчиться?! Таке відчуття, ніби ми застрягли у злиднях…
У цей момент задзвонив телефон. Наталя глянула на екран і закотила очі.
– Наталю, привіт, люба, – у слухавці пролунав бадьорий голос сестри чоловіка Марина. – Як справи? Як ся маєте?
– Та як завжди, – стомлено відповіла Наталя. – Вихідний, а в мене весь день прибирання, ні кінця, ні краю. Вже не розумію, чому більше радіти, вихідним чи робочим дням.
Марина засміялася.
– І не кажи, на роботі мрієш скоріше додому піти, а вдома навпаки. У нас та сама пісня. Як там племінничок?
– Нормально. Поки що. Як у тебе Ігор?
– Ой, розклад щільний. Зараз на танці пішов, потім одразу до репетитора з англійської збирається. До речі, я ж у справі дзвоню. Завтра приїжджайте до нас – похвалюся обновками. Я купила новий диван. Треба відзначити.
– Вітаю, – криво усміхнулася Наталка. – Але я маму збиралася завтра відвідати.
– Та годі тобі! – сказала Марина. – Чекаємо на вас у гості. Тільки не забудь, що я тепер живу у маминій квартирі.
Марина заливисто засміялася і поклала слухавку.
Наталя застигла, намагаючись осмислити сказане. Що значить – живе в маминій квартирі? Спадщину вже поділили? І чому Артем нічого не казав?
Жінка хотіла одразу з’ясувати все з чоловіком, але вирішила не влаштовувати сварку на порожньому місці. Можливо вона просто щось неправильно зрозуміла…
– Марина дзвонила. Завтра запрошує у гості, каже, чекатиме у маминій квартирі, – обережно сказала вона чоловікові.
– Чудово, – зрадів той. – Добре, поїдемо. У Марини торт завжди смачний. Світлана також приїде. Давно її не бачив. Вона нічого про неї не казала? Завтра побачимося…
…Коли вони зайшли в квартиру покійної Людмили Петрівни, Наталя ледве стримала здивування.
Після поминок свекрухи пройшло трохи більше року, і вона з чоловіком жодного разу тут не була.
Тоді все виглядало старим і обжитим, як і за життя господині, але тепер квартира змінилася до невпізнання!
Новий ремонт, сучасні меблі, стильна техніка.
– Не стійте на порозі, проходьте! – радісно сказала Марина.
З кімнати вибігла Світлана й обійняла брата:
– Як давно ми не бачилися! Яка тепла зустріч!
Марина була гостинною господинею. Стіл був накритий на славу, кожен отримав по невеликому подарунку.
– Сподіваюся, вам подобаються частування і мій новий диван?
– Та тут не тільки диван новий! – Світлана захоплено озирнулася. – Дитяча кімната Ігоря казкова, справжній рай для хлопчика!
Сміх і веселощі заповнили кімнату. Усі раділи, окрім Наталі. Вона дивилася на оновлену квартиру і відчувала, як у неї стискається серце.
Значить, питання зі спадщиною давно вирішене.
Її чоловікові навіть не порахували за потрібне сказати? Чи він просто промовчав?
…Коли Артем запропонував Наталі вийти за нього заміж, вона не вагалася ані секунди, її почуття до нього були щирими та глибокими. Вона мріяла збудувати з ним щасливу сім’ю, але її мати, Валентина Андріївна, не поділяла захоплення дочки. Вона вважала, що Наталя надто поспішає з таким серйозним кроком.
– Доню, не зрозумій мене неправильно, – обережно говорила вона, – я не хочу тебе відмовляти, але ти впевнена, що все добре обдумала? Як мати, я мушу сказати свою думку. Артем хороша людина. Добрий, дбайливий, але він не лідер. У ньому немає тієї сили, яка потрібна чоловікові, щоб стати надійною опорою. Ти сама поміркуй, чи зможе він забезпечувати сім’ю чи тобі доведеться тягнути все самій.
– Мамо, ну до чого тут гроші?! – Заперечувала Наталя. – Я виходжу заміж. І ми маємо свою квартиру, яку залишила мені бабуся. Так, вона маленька, але ми впораємося.
– Гаразд, головне, щоб ти була щасливою, – зітхнула Валентина Андріївна.
Рідні Артема зустріли Наталю тепло. Людмила Петрівна, його мати, одразу ж прийняла її, ласкаво називаючи донечкою. Сестри Марина й Світлана включили її до свого кола, обговорюючи всі сімейні новини. Після знайомства Наталія з полегшенням зізналася матері:
– Мамо, я так хвильовалась, що не знайду спільну мову з рідними Артема, але мені пощастило. Вони добрі й гостинні. Навіть надто. Єдине, що трохи засмучує…
– Що трапилося? – стривожилася Валентина Андріївна.
– Ні, нічого, просто у нас з Артемом немає батьків, начебто цього не вистачає.
– Доню, – ласкаво сказала Валентина Андріївна, – це сумно, але що робити, якщо життя так розпорядилося.
На весілля Валентина Андріївна подарувала дочці шикарний спальний гарнітур, а мати Артема, Людмила Петрівна – кухонний куточок. Після урочистостей молодята влаштувалися в однокімнатній квартирі Наталії.
– Знаєш, мені тут подобається, – сказав Артем, озираючись довкола. – Тихий район, багато зелені, чудове місце.
– Так, мені також подобається. Але я впевнена, що згодом ми купимо простору трикімнатну.
Однак її мрії залишилися нездійсненими.
Минуло кілька років. Артем був добрий, але зовсім не прагнув до розвитку. Він чесно ходив на роботу, отримував стабільну зарплату, але не намагався розпочати свою справу. Спершу вони відкладали гроші, але після народження дітей це було неможливо.
Розмови про нову квартиру припинилися, навіть на оновлення меблів не було зайвих коштів.
– Артеме, нам треба щось змінювати, – одного разу заявила Наталя. – Ми живемо в одній кімнаті вчотирьох. Зараз сини маленькі, але що буде, коли вони стануть підлітками?
– Ти перебільшуєш, – відповів Артем. – Вони часто залишаються у бабусь, рідко вдома бувають. Так, тісно, але ми звикли. Хіба не затишно?
– Затишно, але тісно, – обурилася Наталя. – Ти хоч раз думав про більший будинок? – Ні, ніколи, – спокійно відповів чоловік. – Не розумію, навіщо брати кредит на 20 років заради кількох додаткових квадратних метрів? Є дах над головою і цього достатньо.
Наталя втомлено видихнула. Вона знала, що його не переконати…
…Через кілька років Людмила Петрівна серйозно занедужала. Відчуваючи, що їй залишилося недовго, вона зібрала всю родину вдома.
– Рідні мої, я скоро піду… – сказала вона тихим голосом. – Але хочу, щоб ви знали – я залишаю вам квартиру, дачу й гараж. Сподіваюся, ви домовитеся між собою і справедливо все розділите. Не сваріться, залишайтеся дружною родиною…
…Ці слова дуже запамʼяталися Наталі. Вона сподівалася, що спадок чоловіка допоможе їм покращити житлові умови.
За кілька місяців Людмили Петрівни не стало.
Сім’я важко переживала втрату. Наталя вважала її майже рідною, і спочатку не замислювалася про поділ майна.
Артем теж уникав цієї теми, але час минав, а розмов про спадок не було…
Наталя кілька разів намагалася обережно з’ясувати у чоловіка, що вони вирішили з сестрами, але щоразу почувалася ніяково, ніби порушувала табу.
Вона сподівалася, що квартиру Людмили Петрівни вони зможуть використати для покращення своїх житлових умов, але помилилася…
Щойно переступивши поріг квартири свекрухи, Наталя зрозуміла, що її мрії руйнуються на очах.
Ще була слабка надія, що все не так, як їй здалося.
Може, це тимчасові зміни, чи вона неправильно зрозуміла.
Але побачивши нові меблі, свіжий ремонт і манери господині, вона ахнула!
Усі її надії зникли…
Ця квартира більше не належала їхній родині. Тож, як тільки вони з Артемом повернулися додому, Наталя вирішила не відкладати розмову на потім.
– Артеме, поясни, що відбувається, – її голос звучав напружено. – Чому Марина зробила ремонт і оселилася в квартирі вашої матері?
Чоловік обернувся до неї і, залишаючись спокійним, відповів:
– Бо тепер це її квартира, вона дісталася їй у спадок.
– Як у спадок? — здивувалася Наталя. – Я щось упустила?
– Ми з сестрами вирішили ще пів року тому, – продовжив Артем, не відчуваючи хвилювання. – Я, як єдиний брат, поступився дівчаткам квартирою й дачею, а собі залишив гараж.
Наталя застигла.
– Ти, що?.. – прошепотіла вона, недовірливо дивлячись на чоловіка.
– Так, Марина – самотня мати, їй потрібен надійний дім.
У неї є залицяльник, який їй допомагає, але хто знає, чи це надовго.
Світлана взяла дачу. Їй зручно, у неї своя трикімнатна квартира від батьків чоловіка, а дачу вони якраз хотіли купити.
Та й у нас із тобою є квартира.
– У тебе, здається, в голові пусто, – не витримала Наталя. – Ми живемо в тісноті, мріємо хоча б про двокімнатну квартиру, а ти просто відмовився?!
– Наталю, давай без сварок, я завжди казав, що сім’я важливіша за гроші.
– Тільки це не сім’я, Артеме, це твої сестри! А твоя справжня сім’я – це я й наші діти, – сказала Наталя. – Чи ти вважаєш нормальним нам тулитися в одній кімнаті?
– Якщо тобі тут тісно, то твоя мама живе в двокімнатній одна, чому б нам не помінятися?
Наталя побіліла.
– По-перше, це не наша квартира, а моя, – сказала вона. – По-друге, моя мама багато разів пропонувала обмін, але я наївно сподівалася, що життя в тісноті хоч якось змінить і повпливає на тебе. Мабуть, даремно… По-третє, я зрозуміла, що хочу розлучитися, мені не потрібен чоловік, який насамперед піклується про сестер, а не про власну родину…
…Прямо наступного дня Наталя подала на розлучення.
Артем намагався її переконати, запевняючи, що не хотів її образити, але Наталя була непохитна.
Після завершення процесу розлучення вони з матір’ю продали свої квартири, купили гарну трикімнатну квартиру і дачу.
Артем залишився ні з чим.
Марина не поспішала запрошувати брата до себе, а Світлана не горіла бажанням допомагати.
У результаті йому довелося винаймати кімнату в гуртожитку.
– Може, хоч тепер ти усвідомлюєш, що накоїв, Артеме? – казала йому колишня дружина, коли він іноді приходив до дітей…