Марина мовчки дивилася на свого чоловіка, який поспішаючи вдягав сорочку.
– Бачу, коханий, ти вже розпакував свій подарунок, – думала жінка.
Поруч вдягала піджак незнайома їй білявка.
– Мариночко, ти все не так зрозуміла, – бурмотів Григорій. – Це все підготовка до корпоративу.
– Ага, бачу конкурси будуть цікавими. Ви тут, мабуть, гримували один одного до свята! – сказала Марина. – Що ж, можете продовжувати…
Вона вискочила з кабінету і гримнула дверима, сварячись подумки на свою запізнілу романтику.
Ну з чого Марина взяла, що може просто так прийти в офіс до чоловіка, у його кабінет, зі своїм домашнім імбирним печивом і пляшкою ігристого?!
А все це подруга Ліза. Вона як минулого року вийшла заміж у свої п’ятдесят два, так і почала діставати Марину своїми порадами.
Ось і сьогодні вранці Ліза їй подзвонила й спитала:
– Ти як плануєш свого вітати?
– Кого? – не зрозуміла Марина. – Діти давно дорослі, син навряд чи шукатиме подарунок під ялинкою.
– Звісно ж, чоловіка! – засміялася Ліза. – Я ось своєму приготувала костюм Бетмена. Мене «рятуватиме» з лап лиходія!
– Мій Григорій навряд чи оцінить такий перформанс, – пробурмотіла із сумнівом Марина. – Він дуже практичний, сама знаєш. Навіть яскраві сорочки й краватки не носить, а вже костюм…
– Ну тоді влаштуй йому сюрприз, прийди на роботу з пляшкою ігристого і чимось смачненьким, – запропонувала Ліза. – Ніщо так не освіжає почуття, як зміна ситуації.
– Та у них корпоратив сьогодні, я явно буду зайва зі своїми дивацтвами, – сказала Марина, яка вже подумки придумала гарний образ для візиту до чоловіка.
– Нічого страшного, начальство не спізнюється, а затримується. Ось і ви дозволите собі невелику затримку, – засміялася Ліза, явно уявивши причину цієї затримки.
Марина почервоніла, а потім вирішила, що це не така вже й погана ідея.
З того часу, як виріс син Сергій, вони з чоловіком помітно один від одного віддалилися. Сімейному життю точно не завадив би новий виток пристрасті.
Виклавши в паперовий пакет недавно спечене імбирне печиво і поклавши в сумку ігристе, вона приміряла вбрання.
Вийшло непогано – срібляста сукні пасувала до русявого волосся, яке розсипалося по плечах.
Вбрання Марина доповнила білою шубкою. Вона викликала таксі і досить швидко доїхала до офісу чоловіка.
Радісно посміхаючись, Марина забігла всередину і попросила охоронця не попереджати чоловіка про її візит.
Той, все розуміючи, підморгнув. Марина зайшла в кабінет коханого й застигла на порозі від побаченого…
Її чоловік був без сорочки, а поряд з ним – незнайома блондинка у блузці, на якій не завадило б застебнути пару ґудзиків.
Її піджак лежав на підлозі…
Сцена була настільки недвозначною, що ні про які виправдання і не йшлося!
Крапаючи сльозами на біле хутро шуби і залишаючи на ній сліди туші, Марина вибігла з офісу.
Незважаючи на те, що часу пройшло мало, на місто вже спускалися сутінки.
Марина витягла телефон, щоб викликати таксі, але той був майже розряджений, а вільні машини, за словами диспетчерів, були відсутні.
Дочекавшись, коли телефон відключиться, Марина жбурнула його в сумку.
Офісний центр знаходився в такому районі, що знайти тут таксі було майже неможливо, та ще й дороги замело.
А її білі замшеві чобітки мало підходили для прогулянок по сніговій каші.
Сварячись сама до себе за свою безтурботність, бо ж могла б взяти й машину, Марина брела по узбіччю.
Розчистити тротуари звісно ж ніхто не здогадався. Повз неї пролетіло п’ять чи шість машин, але жодна з них не зупинилася.
Руки змерзли, ноги теж, на вулиці значно похолоднішало. І раптом ззаду почувся звук сигналу, і поряд з нею загальмував зовсім неймовірний автомобіль – якась стара антикварна машина, яка ніби потрапила сюди з минулого.
Водій опустив скло механічною ручкою і поцікавився:
– Дівчино, тут мінус двадцять майже. Не найкраща погода для прогулянок. Сідайте, підвезу…
– Дякую, – стукаючи зубами, пробурмотіла Марина і залізла в теплий салон автівки. – А що, правда, мінус двадцять?
– Щойно машину з гаража забирав, то передали по радіо, – усміхнувся її співрозмовник. – Давайте знайомитись. Я – Валерій. Трохи чарівник!
– Це точно, – все ще тремтячи, прошепотіла його пасажирка. – А я – Марина.
– Ви взагалі звідки взялися? – поцікавився водій. – І погода он яка, і кучугури до пояса.
– Приїхала чоловіка привітати сюрпризом на роботу, але невдало! – Марина пирхнула від обурення.– Його вже привітала до мене якась білявка. І тепер на Новий рік у мене була чудова нагода мерзнути на вулиці. Таксі сюди не приїжджають.
– Значить, у Новий рік ідете вільною жінкою? – усміхнувся її співрозмовник. – Правильно, все погане залишимо в минулому…
Марина з цікавістю розглядала свого рятівника і його незвичайну машину.
В салоні пахло мандаринами й корицею. Тут було тепло й просторо, а сам Валерій теж виглядав досить охайно – років п’ятдесяти п’яти, у яскравому новорічному светрі й блакитних джинсах.
Тільки легка неголеність видавала, що чепуритися йому було ніколи.
– Ну що, красуне, поїхали кататися? – поцікавився у неї Валерій. – Якщо не поспішаєте додому, пропоную влаштувати новорічний круїз найкрасивішими бульварами і парками нашого міста. Повертатимемо новорічний настрій.
– Я навіть і не знаю, – зітхнула Марина. – Шуба зіпсована, я замурзана, он, туш потекла…
– Це ми легко виправимо, – усміхнувся Валерій і простягнув пасажирці пачку вологих серветок. – А макіяж такій гарній жінці і зовсім не потрібний. Ви ж як Снігова королева, вся в білому і срібному. До речі, тримайте цукерку.
– Ой, марципан! – ахнула від несподіванки Марина. – Це мої найулюбленіші цукерки. А я вам печива дам, сама пекла.
Обмінявшись символічними подарунками, вони купили по склянці кави із собою на заправці і продовжили поїздку.
Валерій вручив Марині пакет із подарунками – милими дрібничками для дітей.
По дорозі вони роздавали їх зустрітим перехожим, ті дивувалися, отримавши копійчаний новорічний сувенір – магнітик, цукерку, хлопавку, ялинкову кульку чи просто імбирне печиво.
А потім їхні обличчя осяювали щирі усмішки.
За годину в машині Валерія знайшовся сріблястий жіночий костюм, а сам він приміряв шапку і бороду Миколая. Машину вони припаркували в центрі площі міста.
– За кермо я, звісно, так не сяду, – пояснив Валерій. – Знаєте, на фото в правах ні бороди, ні вусів, ні білих брів немає.
– Нічого, дідусю, – засміялася Марина.
А Валерій несподівано дістав із кишені старий фотоапарат на плівці і запропонував:
– Ставай до ялинки і посміхайся. Влаштуємо справжню фотосесію. Знаєш, у кадрах з плівки є своя магія. А ще фотоапарат це не телефон, на морозі все працює як слід.
– Валерію, тебе як із минулого сюди закинули, – сміялася Марина. – І машина ретро, і фотоапарат.
– Більше того, сам я теж створений в минулому столітті, – підтримав її жарт водій.
– Ну? Як я виглядаю? – запитала Марина, відчуваючи себе зіркою справжньої фотосесії.
– Як є! Справжня фея і просто красуня. На місці вашого чоловіка я б себе дуже картав від досади, – відповів впевнено Валерій. – Роздрукую фотографії і тобі їх потім віддам.
– Куди далі? – поцікавилася в нього Марина.
Атмосфера свята, що була в повітрі, їй дуже подобалася.
– Давай у парк, пам’ятаєш, там колись був танцювальний майданчик? – хитро примружившись запитав її Валерій.
– Точно, – згадала Марина. – Так його сто років тому закрили.
– Нічого, просто прогуляємось, – весело запропонував її супутник.
Вони пішли по доріжці подалі від вогнів і веселої святкової метушні. Тут повільно ішов сніг, підсвітка була не скрізь, а з гучномовців зненацька почулася гарна мелодія.
– Жінки запрошують кавалерів! – вигукнула Марина. – Білий танець.
– Із задоволенням, – весело підтримав її Валерій.
Він підхопив Марину, і вони почали танцювати серед ліхтарів. На сусідній доріжці двірники зупинили прибирання й зааплодували.
Марина відчула себе справжньою королевою цього дивовижного балу.
А чоловік з його незграбними виправданнями і тією блондинкою здавався зовсім далеким і неважливим.
Наче все, що було до цього вечора, вкрилося пеленою снігу…
Дотанцювавши, вони повернулися в машину. Валерій попередив, що має ще один сюрприз, але їм потрібно встигнути до півночі. Марина довірливо кивнула.
Вони перейшли на «ти», здавалося, що чоловік знайомий з нею все життя. За вікном машини пролітали міські вулиці, і Марина нарешті зрозуміла, де зустріне Новий рік.
Машина зупинилася, недалеко була річка, на тому березі сяяли вогні міста.
Валерій закутав свою супутницю в теплий картатий плед, дістав із салону термос і дві кружки, розлив по келихах тепле ігристе.
– Чому ти зі мною отак проводиш цей вечір? – раптом запитала Марина. – Хіба це правильно – святкувати Новий рік у компанії незнайомців?
– Знаєш, п’ять років тому я й сам був у такій ситуації, – відповів Валерій. – Дружина напередодні Нового року вирішила піти, заявивши, що виходила заміж за якогось бізнесмена, а таксист – це не професія. Мовляв, соромно розповідати, що чоловік так заробляє. Вона з вищою освітою, хизується цим. Я ж взагалі-то завжди хотів стати водієм, а батьки наполягли на інституті.
– І що сталося п’ять років тому? – поцікавилася Марина.
– Теж зустрів хорошу людину, поки ходив один. І зрозумів, що на Новий рік можна просто бути чарівником для інших. Тепер кожного тридцять першого грудня я ввечері заводжу мою машину в гаражі, саме цю, ще дідову, і катаюся по місту, – посміхнувся їй Валерій. – Підбираю тих, хто спізнюється до коханих і близьких. Втішаю, тих хто сумує.
– Яка класна традиція! – ахнула Марина.
Валерій у відповідь дістав щось із багажника авто, чиркнув сірниками.
Бенгальські вогники розфарбували новорічну ніч яскравими фарбами.
Марина захоплено ахнула і взяла Валерія за руку. А він не став забирати її…
– Пане чарівник, а відвезіть-но мене тепер додому, – попросила Марина після.
– Легко! З тебе адреса, – погодився з нею Валерій.
– До речі, а в тебе є плани на решту новорічної ночі? – поцікавилася Марина, обережно посміхаючись. – Як щодо більш теплої обстановки? Щоправда, з їжі я маю тільки печиво, і те ми роздали. Але можна щось приготувати нашвидкуруч.
– Не сумніваюся, – відповів Валерій. – Звичайно, їдемо. Я не проти затриматись у твоєму житті. І не тільки цього вечора…
Вони поїхали до квартири Марини. Вона була впевнена в тому, що чоловік звідти давно пішов. Так і вийшло. До їхнього приїзду Григорій встиг навіть звільнити всі вішалки в шафі від своїх костюмів.
Він давно поїхав. Марина подумала правильно. Найбільше у світі її чоловік не любив емоції і з’ясування стосунків…
Дивлячись на Валерія, який хвацько відкриває ігристе, Марина посміхалася.
Їй не треба було бути якоюсь серозною перед цим чоловіком, з ним було просто тепло і добре…
– Якщо ти не проти, то наступного Нового року я буду помічницею на нашому маршруті порятунку розбитих сердець, – запропонувала Марина Валерію.
– Буду радий, – посміхнувся він. – Моєму екіпажу у ці п’ять років дуже не вистачало найкрасивішої помічниці.
Після новорічних свят Марина подала на розлучення.
Вони з Валерієм бачилися майже щодня.
Подруга Ліза вже завалила Марину фотографіями з актуальними фасонами весільних суконь.
Колишній чоловік не наполягав на збереженні стосунків, він взагалі більше нічого не означав у житті Марини…
…Отак буває, що навіть зіпсоване свято й поганий настрій, легко може врятувати всього лише одне новорічне диво…