– Мамо, поїхали з нами в село… там свіже повітря!
– Не поїду! Що ти причепилася до мене! – мати роздратовано глянула на Зою.
– Ну що ти сидітимеш у місті? Спека така!
– Мене Вірочка обіцяла у парк відвезти. На відміну від вас з Мишком, вона для мене готова їхати з іншого кінця міста. Абсолютно безкоштовно.
– Так і ми з тебе за проїзд не візьмемо… – спробувала пожартувати Зоя, але тільки роздратувала матір.
Вона почала сваритися так, що дочці залишилося лише одне – швидко піти з дому.
…Тетяна Василівна була жінкою твердою. Вона виховувала дочку одна, і часто натякала на те, що Зоя зіпсувала їй життя. Батько Зої пішов від Тетяни, коли дізнався, що та вагітна.
– Народжуй, доню, не бери на душу гріх! – сказала тоді мати Тетяни Василівни. – І тато, дивишся, побачить доню і повернеться.
Тетяна послухала матір, народила, дитину горе–батькові показала, але той думки своєї не змінив, навпаки.
З іншими чоловіками їй також не щастило.
– Зоя мені заважає будувати стосунки, дарма ти тоді мені сказала її лишити! – якось сказала Тетяна Василівна матері.
І правда, як часом буває в житті, нелюбі діти дуже прив’язані до батьків. Так було і з Зоєю.
Вона тяглася до мами, чекала від неї тепла, але отримувала лише повчання та закиди.
– Чому 4–ка? Он, Вірочка, молодець, на одні п’ятірки вчиться! – часто говорила дочці Тетяна Василівна, навіть не глянувши на її оцінки.
– Мамо, я вже давно не приносила 4–ки. Мені сьогодні з біології 5 поставили. А ще…
– Пф… З біології? – Тетяна Василівна засміялася. – Багато розуму не треба. Ти б краще, як Вірочка на олімпіаду з географії поїхала. Вона он яка молодець, третє місце в школі посіла.
– Мамо, – Зоя зітхнула. – Вже районна олімпіада була. Минулої п’ятниці. Я ж тобі казала.
– Що, Вірочка і там перемогла?
– Ні. Її не взяли. Від нашої школи я пішла туди. У мене було перше місце.
– Брешеш? Просто заздриш таланту двоюрідної сестри, – скривилася Тетяна Василівна.
– Я не брешу! Мамо, ну чому ти мені не віриш? – Зої було так прикро, що вона мало не розплакалася.
Мало того, що мати зовсім не цікавилася її успіхами, так ще й вважала брехухою.
Дочекавшись нагородження та вручення дипломів переможцям, Зоя принесла матері свій диплом. Але та тільки трохи глянула і поклала його кудись у далеку скриньку. Навіть не похвалила.
З того часу Зоя більше не хвалилася перед мамою своїми успіхами. Та й Вірі вкотре не говорила, щоб не викликати негатив.
Між двоюрідними сестрами була дружба. Віра була хвалько і завжди намагалася показатися перед тітонькою в кращому світлі, під схвальні погляди своєї матері.
А Зоя, хоч і була в усьому краща – і красивіша, і стрункіша, і розумніша, завжди залишалася в тіні.
Так і виросла вона, наче при матері, але без материнської любові. Може, тому вона довго не наважувалася на материнство. Боялася, що повторить долю й помилку Тетяни Василівни.
Віра ж, навпаки, народила у 18 років, вискочивши заміж за першого зустрічного і віддаючи перевагу домогосподарству навчанню та кар’єрі.
– Я зараз ще двох чоловікові народжу, щоб він від мене не пішов і житиму приспівуючи! – Заявила вона, притримуючи великий живіт.
– Правильно, Вірочко. Все правильно, – кивнула Тетяна Василівна, докірливо глянувши на Зою. У неї в голові було навчання, а не вдале заміжжя.
– Хоч би й на цю хтось клюнув, – тихо сказала вона.
– Та кому така заучка потрібна, тітко Таню, – також тихо відповіла Віра. – З чоловіками треба бути ласкавою. А вона? Тільки й може, що цифри рахувати, та графіки будувати.
– Точно, Вірочко. Ти ось дівчинка лагідна… А ця…
Зої набридло слухати, як її обговорюють, і вона пішла в кімнату, рішуче вирішивши найближчим часом з’їхати від матері, щоб більше не бачити в її очах цього засудження.
Усіми правдами та неправдами Зоя досягла свого: перевелася вчитися в область, туди, де давали гуртожиток.
– Що, кидаєш мене? – пробубоніла Тетяна Василівна. – Проте мені навіть краще. Але на мої гроші не розраховуй. Я тебе до 18 років утримувала, а тепер іди.
Зоя зібрала речі й пішла. На щастя, вчилася вона на стипендію, а ночами встигала робити курсові для двієчників, загалом, на скромне життя студентці вистачало.
Через три роки вона познайомилася з Михайлом – хлопцем із забезпеченої сім’ї. І він, не зволікаючи, покликав Зою заміж.
На той момент у Віри вже було двоє дітей.
Тетяна Василівна любила племінників як своїх онуків. Навіть на свята дочки вона не забувала про це нагадати.
– Ой, хоч заміж і вийшла, та не дочекаюсь я від вас ні дитини, ні кошеня.
– Мамо, ми з Мишком спочатку квартиру хочемо купити велику. Самі.
– Самі самі… От і працюйте до старості. Ось Вірочка…
– Вірочка молодець. Але сьогодні день народження у мене, – сказала Зоя.
Тетяна Василівна надулася і поставила келих. Їй не сподобаюся, що дочка відповіла їй. Що не промовчала.
Квартиру купили, щоправда, в області. Зоя бігала між роботою, чоловіком і матір’ю, яка тільки дзвонила і вимагала:
– Мені потрібні ліки, а в аптеках немає. Замов мені і привези!
– Мамо, я живу далеко. Замов у аптеці сама…
– А ти мені на що? Ти живеш ближче до цивілізації!
– Гаразд… – щоб не слухати закидів, Зоя робила, як казала мати.
Після ліків їй знадобився сантехнік, потім ремонт на кухні, потім мати невдало послизнулася і їй потрібна була цілодобова допомога.
– Зо., може, ми твою маму перевеземо до нас? Квартира велика, – спитав Мишко.
– Та хіба ж вона поїде?
– А що?
– В неї там Віра.
І справді.
Поки Зоя моталася з міста в область і назад, дбала, коли мати лежала з температурою, бігала аптеками, оплачувала витрати, займалася ремонтом… Віра приїжджала з дітьми і користувалася Тетяною Василівною.
– Тетяно Василівно, придивіться, га? Мені на манікюр.
Або:
– А ми ввечері з дівчатами у кафе. Мама не може наглядати за онуками. Можна я до вас їх?
– Звичайно, Вірочка. Звісно!
Тетяна Василівна всіх приймала. Із задоволенням. А потім скаржилася Зої:
– Ти не приїжджаєш, а тут онуки, дім оживає!
– Це не онуки, мамо. Це діти племінниці, – стримано нагадувала Зоя.
– Не вигадуй. Вони мої, рідні.
Зоя знизувала плечима і спостерігала збоку. Віра тим часом чекала четверту дитину… віддавши свої обов’язки на матір, тітку та чоловіка. Сама вона була “вічно вагітна” вільна жінка.
– Дочко, приїжджай. У мене ноги турбують, а Віра просила дітей на канікули забрати, – дзвонила Тетяна Зої.
– Мамо, у мене робота, – Зоя подивилася у вікно.
Вона сама була вагітна в той момент, скоро був термін народжувати. До матері вона останнім часом не їздила. Не хотілося слухати про Віру. І те, що вона, Зоя, живе неправильно.
– У тебе вічно робота! А хто мені допоможе? Вірочка от…
– Не знаю, мамо. Мені справді ніколи. Вибач.
Те, що у Тетяни Василівни з’явився онук, вона дізналася через місяць. Мишко подзвонив. Сказав, що Зоя з малюком в лікарні.
– Знаєш, зятю, Зоя така проблемна. Ви свої проблеми самі вирішуйте, у мене, на щастя, онуки від Віри є. Чудові діти.
– Тетяно Василівно, але Зоя – ваша рідна дочка. Чому ви так?
– Не твоя справа, – сказала теща і скинула виклик. Зоя тоді дуже сварилася до чоловіка, що він подзвонив матері без її відома. Але злитися довго не могла. Та й про Тетяну все сама розуміла.
Може, вона б так і перестала спілкуватися з матір’ю, якби не випадок.
Через три роки Тетяна Василівна знову,послизнулася на тому самому місці. Але цього разу не обійшлося. Призначили процедури.
– Мені твоя мати не потрібна, я маю своїх купу, – тут же ж Зої зателефонувала Віра.
– Я й не прошу її забирати. – сказала Зоя.
Вона вже домовилася з чоловіком, що вони продають квартиру в області і переїжджають у місто, ближче до матері.
На щастя, робота для Михайла знайшлася і там.
Тетяна Василівна не надто зраділа, що Зоя забрала її до себе у нову квартиру.
– Мені звичніше вдома, – скривившись, сказала вона.
– Ми всі у твоїй квартирі не вмістимося. У нас дитина, якщо ти забула, – сухо сказала Зоя. – Але якщо тебе щось не влаштовує, я можу найняти доглядальницю.
– Вірочка б так не сказала! – пирхнула Тетяна Василівна.
Зоя відкрила було рота, що Віра взагалі жодного разу не прийшла відвідати тітку, але зразу закрила, вирішивши не слухати материнські вигадки.
У результаті жінку таки перевезли до дочки та зятя.
Жили погано. Щоденні невдоволення, сварки, причіпки… Зоя згадала своє дитинство, знову пережила те, що намагалася забути довгі роки.
Але тепер вона мала чоловіка. І одного чудового дня Мишко не витримав.
Він подивився на тещу, яка вкотре почала говорити про Віру і пішов до шафи з великим пакетом.
– Це що? Ти чого мої речі чіпаєш? – ахнула Тетяна.
– Допомагаю вам зібратися. Ви ж лежача.
– Куди зібратися?
– До Віри. Зоя, викликай швидку. Будемо твою маму перевозити на краще місце.
– Та як ти смієш? Виставляти мене?! – ахнула теща.
– Я тільки рятую вас від незручностей.
– Мені цілком нормально і тут! – змінилася на обличчі Тетяна.
– А мені ні! – сказав Мишко. – Якщо ви живете з нами, то будьте ласкаві шанувати мою дружину й мене!
Тетяна Василівна вся позеленіла. Але замовкла.
А увечері приїхала Віра. Нарешті.
Вони довго розмовляли з тіткою за зачиненими дверима.
А Зоя та Мишко пішли гуляти, забравши сина.
– І чого вона прийшла? Що їй треба від твоєї матері? – дивувався Мишко. – Я б цю Віру на поріг не пускав.
– Не знаю, Мишко. Я вже й сама не рада, що знову до міста повернулася… І вас затягла в це болото.
Поступово Тетяні ставало краще, і вона зусиллями доньки та медсестри, яка приходила додому, почала потроху ходити, хоч і нила постійно і скаржилася.
Мишко й Зоя зняли невелику дачу на літо, щоб хоч трохи відпочивати від напруги у домі. Вони вирішили, що тільки–но Тетяна Василівна зможе жити сама, вони знову роз’їдуться.
Але їхні плани опинилися під загрозою…
Якось літнього дня, Зоя з чоловіком і дитиною збиралися на дачу. У місті стояла спека, і Зої стало шкода матір. Кондиціонера вдома не було. А на дачі – краса.
– Мамо, поїхали з нами, в село… там свіже повітря. Сидітимеш у альтанці, пташки співають, квіти цвітуть.
– Не поїду! Що ти причепилася до мене! – мати роздратовано глянула на Зою.
Її дратувало все – її настрій, її турбота, незважаючи ні на що, її зовнішній вигляд, навіть сукня ця… у ромашку, дратувала.
– У твоєї матері проблеми. Давно настав час це визнати, – сказав Мишко, – відступися від неї. Силою любий не будеш.
Подружжя думало, що пробуде на дачі всі вихідні, але у дитини раптово піднялася температура і довелося їхати додому.
Саме тоді вони і стали свідками розмови Тетяни та Віри. Ті голосно обговорювали свої плани, не думаючи, що Зоя та Мишко тихо відчинили двері і зайшли у квартиру.
– У понеділок підемо до нотаріуса. Нам із дітьми потрібна квартира своя. А ти все одно живеш із Зоєю. Що твоя квартира простоює? – сказала Віра.
– Твоя правда. Все одно я хотіла квартиру тобі заповідати.
– А то дуже добре влаштувалися. Трикімнатна в центрі, дача, машина! А я маю четверо дітей.
– Гаразд, гаразд, Вірочко. Все залагодимо. Я ще й Зойці скажу цю розміняти. Треба дізнатися, може, при моїй слабості вона мені ще й аліменти винна… Я вже й так тягну, як можу. Вдаю, що все турбує, ноги не ходять… – задумалася Тетяна Василівна.
Мишко з Зоєю перезирнулися і зрозуміли, що настав час роз’їжджатися.
Вони вдали, що не чули розмови, весь день займалися лікуванням сина. А наступного ранку Зоя сказала матері, що Мишка звільнили і вони змушені повернутися в область.
– А як же ж я? Я не поїду у вашу глуш! – заверещала Тетяна Василівна.
– А тобі не треба з нами їхати. У тебе є своя квартира. От туди ти й поїдеш. Прямо з понеділка.
– Але ж я…
– Усе мамо, пів року ми з тобою гасали… Досить. Я говорила з лікарем, він сказав, що ти вже сама чудово впораєшся. А якщо ні – Віра в допомогу.
– Невдячна! Я тобі…
– Що?
– Життя віддала!
– У тебе ще багато років попереду. Можеш витратити їх на себе. Я вже 12 років сама живу, нічого не прошу. Борги всі я тобі віддала. Тож ми в розрахунку.
Зої давалися ці слова важко. Але вона знала, що правда на її боці. І Мишко з маленьким сином теж на її боці. Підтримають. Заспокоять.
А ось Тетяна Василівна, навпаки, залишилася сама.
Коли Віра дізналася, що тітка не віддасть їй квартиру прямо в понеділок, то дуже засмутилася і перестала їздити зовсім.
На дзвінки вона не відповідала. Тільки її старший син якось зайшов у гості до баби Тані. Приніс від її сестри якусь передачу і проговорився на запитання про Віру:
– Мама з татом сварилися вчора. Він казав, що вони надто довго чекають… Вона йому сказала, що старається. І як тільки ви нам квартиру залишите, ми її одразу продамо і вас перевеземо. Туди, де дідів доглядають. А ми жити поїдемо у місто.
Тетяна Василівна застигла.
– Що ти сказав, Андрійку?
– Ви тільки не кажіть, що я вам передав… мати сваритиметься. Ну все, мені ніколи. Треба тікати, – сказав Андрій і пішов, залишивши Тетяну наодинці з думками.
Вона зателефонувала Зої… Але її номер був недоступний.
Потім дзвонила знову. І ще.
Але відповіді не було.
Нікому тепер Таня не потрібна. Ні улюбленій Віри, ні рідній Зої…