Зоя Сергіївна у всьому любила порядок. Тому кожного нового ранку вона починала за заздалегідь заведеним графіком.
Цього дня вона теж рівно о 8 годині зловила улюблену хвилю на радіо, і як була в домашньому халатику й капцях у вигляді симпатичних котиків, почала розминатися під музику.
– І раз, і два, і три, чотири! Поворот! Ліворуч, праворуч… І знову: раз, два, три, чотири!
Відлік допомагав бадьоро виконувати вправи. Але в розпал зарядки несподівано задзвонив будильник, і жінка почала метатися, шукаючи його.
Допомогти їй у цій непростій справі вирішив кіт, що дрімав у кріслі на. Зоя Сергіївна безпосередньо звернулася до нього:
–Котику, і де ж воно дзвонить? Куди подівся цей будильник?
Кіт тільки поблажливо глянув на жінку, що бігала по квартирі і попрямував до дверей. Господиня зрозуміла його бажання:
– Додому захотів? Зараз, мій сердешний, я тобі відкрию! Вірочка, мабуть, уже шукає тебе!
Кіт звик жити на два будинки. У сусідній квартирі серед побутового хаосу мешкала його справжня господиня – Віра Іванівна. Вона була найкращою подругою Зої Сергіївни у житті, а порятунок котів був головною справою пенсіонерки.
Але, незважаючи на поважний вік, цю жінку усі в будинку називали Вірочкою.
Правда не всім було до душі захоплення пенсіонерки. Але Віра Іванівна мужньо терпіла всі підступи.
Була в Зої ще одна нерозлучна подружка – Ярослава Іванівна або просто Слава.
Ця трійця часто проводила разом вечори, ділячись одна з одною прикростями і смутками.
Зоя Сергіївна пішла на кухню й поставила грітися воду на вареники. Щойно вона поставила каструльку, як знову пролунав дзвінок у двері.
Жінка підійшла до дверей, як раптом вони відчинилися самі.
На порозі стояла донька Зої.
– Інно, доню, ти чого так рано?! – з подивом вигукнула Зоя. – Щось трапилося?!
Інна спокійно поцілувала матір у щічку.
– Доброго ранку, мамо! У мене все добре! А в тебе я бачу двері не зачинені.
Жінка махнула рукою.
– Це для зручності Вірочкиних котів. Вони люблять заходити до мене в гості!
– Дивовижні речі у вас тут! Немов у селі живете! Хоча і там люди на всі замки закриваються. Невже тобі не набридли коти тітки Віри? Все пропахло у під’їзді!
Інна гидливо скривилася, і пройшла до вітальні. Зоя Сергіївна рішуче стала на захист улюбленців.
– Інночко, цей котик завжди проситься. Ну я і впускаю його. Мені з ним добре.
Інна різко встала. Було видно, що її переповнює обурення.
– Мамо, ти мене дивуєш! Значить тобі з котом набагато краще, ніж із рідною дочкою та онуком!
Настрій Інни передався й матері.
– Якщо ти з’явилася з самого ранку, щоб сваритися, нічого в тебе не вийде! Краще скажи, як мій онук?
– Дякую, у Миколки все в порядку.
Інна перейшла на миролюбний тон.
– Мамо, я ж про тебе турбуюся, про твоє здоров’я…
– Я поки не скаржусь, навіть зарядку роблю вранці, потім гуляю, потім…
– Ось, ось! Близькі люди в тебе, мамо, десь в кінці списку! А ти ж нам так потрібна!
Але Зоя Сергіївна дуже добре знала свою дочку, і зрозуміла, що причина її слів криється в іншому.
– Кажи, доню! Я ж не маленька і все розумію! Пригадую нещодавно в нас вже була розмова на цю тему.
Донька раптом сіла на крісло й взялася за голову.
– Я тобі заявляю рішуче – ні! – казала Зоя. – Допомогти я ніколи не відмовляла, а от у прийми, навіть до рідної дочки не піду!
– Матусю, ну, не впирайся, подумай, як нам буде добре всім разом. Обміняємо наші дві квартири на одну велику, в центрі, там буде все поряд – і магазин, і пошта, і лікарня.
– На щастя у лікарні потреби поки що немає. І кіно буде далеко… Доведеться на тролейбусі їхати…
– Вибач, що ти кажеш далеко? Яке кіно?
– Ти забула про мій кінотеатр, у якому я більше двадцяти років пропрацювала?
– Мама! Ти ж на пенсії! Ходи просто в кіно, відпочивай, як усі літні люди!
– А я не літня! Дочко, вдумайся в сенс цього слова! Зріла! Віддчуваєш різницю? Зріла! Все! Досить! Пора на мені на цвинтар мабуть!
– Ну навіщо перебільшувати? Ніхто не збирається тебе відправляти на цвинтар! Але, як дочка, я маю право подбати про тебе. Чому б тобі не з’їздити на відпочинок, я путівку замовлю, оплачу…
– Не треба, дочко! Я ще можу оплачувати свої рахунки! І не хочу в пансіонат ні сьогодні, ні завтра. Я маю інші інтереси.
Інна знову нервово заходила по кімнаті.
– О так! Інтереси у тебе особливі! Наприклад, з компанією таких же “зрілих” грати до півночі в карти на інтерес. Але мені більше подобається, коли той, хто програв, повинен кричати під столом… Це, звісно, круто! І ти маєш право розважатися, як захочеш, але є межа старечих чудасій.
Зоя Сергіївна ледве стримувала сльози.
– А я й не знала, що я живу неправильно! Мені здавалося завжди, що головне – це робити щось корисне.
Інна зрозуміла, що сказала зайве. Вона обійняла матір за плечі.
– Вибач, я не хотіла образити тебе! Просто думала, що нам разом буде краще… Як раніше, коли тато був…
Обидві жінки почали схлипувати. Батька Інни не стало дуже рано. Після відходу чоловіка Зоя Сергіївна більше не одружилася, хоча ще користувалася увагою у чоловіків.
Інна отямилася першою.
– Ой! Я здається вже спізнюся на роботу!
– Доню! Як же так, навіть чаю не попила!
– Матусю, іншим разом!
– Добре, з приводу обміну я ще подумаю!
Дочка цмокнула ще раз матір у щічку, і зникла за дверима.
Жінка відчула себе незатишно.
– Інна втекла, і котика нема!
Але не встигла жінка як слід посумувати, як гучний дзвінок у двері повідомив про прихід нового відвідувача.
– Недарма у народі кажуть, що понеділок день важкий… Кого ще там принесло?
На порозі з двома валізами в руках стояла Ярослава Іванівна:
– Я прийшла, а ви не чекали!
– Славочко, не кажи дурниць! Я завжди рада тебе бачити! Що в тебе знову сталося? Знову ремонт?
Гостя була явно розгублена.
– Можна і так сказати! Просто я раптом відчула, що заважаю своїм. Тож шкодую, що погодилася тоді на спільне проживання. Був би свій кут, не поневірялася б по подругах.
– Перестань! Ти ж знаєш, що в мене завжди знайдеться місце для тебе. Зараз ми з тобою поп’ємо чайку, і поснідаємо… Скоро і Вірочка підійде.
Хазяйка вирушила на кухню, і за звуками неважко було здогадатися, що вона виконує свою обіцянку. Ярослава, щоб скоротити час, дивилася на екран компʼютера, і стала вголос читати відкритий текст.
– Зоя! Чий це твір? Захоплює з першого рядка!
Зоя Сергіївна почервоніла. Вона забула вимкнути компʼютер. Подруги навіть не підозрювали, що вона пише роман. Тому зараз, захоплена зненацька, вона намагалася придумати відмовку.
– Та, це так… Нічого серйозного. Просто розминаюсь трохи від нудьги.
– Даремно! Зовсім навіть непогано! Могла б публікувати свої оповідання.
– Я подумаю над твоєю пропозицією.
– Знаєш, подруго, я не все тебе розповіла. Соромно зізнатися, але мене практично виставили із моєї власної квартири. Жодного ремонту! Тепер я просто безхатченко!
Ярослава Іванівна гірко заплакала, а Зоя Сергіївна намагалася її втішити.
– Я теж мало не дала згоди на обмін! Моя Інна мене обходжує вже котрий місяць, все вмовляє!
Гостя витерла сльози.
– Не смій! Спочатку все виглядатиме так, як солодкий пиріг, посипаний ваніллю. Але потім ти, Зоєчко, відчуєш себе цвяхом, що стирчить зі стіни. Тобі запропонують пожити на кухні або в коридорі, а закінчиться все… Отак.
Слава показала на дві валізи, які так і залишилися стояти у коридорі.
– Вирішила я, Зоєчко, до сестри поїхати. Вона одна, і я збоку. Може, проведете мене?
Господиня подивилася в очі подруги, а там був такий розпач, що їй стало не по собі.
– Залишайся в мене! Скоро Вірочка підійде.
– Ось разом мене й проведете! Не хвилюйся, я ще встигну вам набриднути! А нерозуміння дітей… Це, на жаль, філософія життя. Так було і так буде…
– Ти, як завжди права! Знаєш, коли я зі своїми не знаходжу спільної мови, просто йду, блукаю вулицями… Особливо мені подобається на вокзалі. Там все натурально, без масок: поїзди, які зустрічають, проводжають, радість, сльози…
– А я часто заходжу в їдальню, тут поряд медучилище. Можна поїсти смачно й недорого. Прийдеш там затишно, тиша така. А потім забігають, вони, студенти. Відразу стає галасливо і весело. А я сиджу, спостерігаю за ними, забуваю про свої роки. Стає так легко та добре на душі! Вони молоді, задерикуваті, всі в білому, як птахи, або янголи… Янголи життя.
– Красиво сказано!
Коли три подруги прибули на вокзал, Ярослава раптом передумала їхати до сестри.
– Знаєте, дівчата, щось тримає мене.
Вірочка натхненно заявила:
– То в чому питання? Залишайся у мене, або у Зої. Місця вистачить!
– Дякую подруги! Ви в мене найкращі! Давайте трохи відпочинемо тут, на людей подивимося.
– А потім додому!
Незважаючи на свій солідний вік, Вірочка по–дитячому засміялася, і почала розповідати про своїх вихованців. Захоплені котячими історіями жінки не помітили, як до них підсіло дівча років шістнадцяти.
Вона теж вдала, що слухає стареньку, а потім схопилася і побігла до виходу. Ярослава закричала:
– Віра, що ти рота роззявила! Це дівчисько в тебе гаманця взяло!
Не чекаючи подальших пояснень, трійця рвонула до виходу.
– Бабусі, що трапилося?
– Гаманець у мене взяла! Тримайте її! Он вона, у червоній куртці!
– Тітонька, вибачте! Ось ваш гаманець!
Вона простягла Вірочці зниклу річ і заплакала.
Несподівано сама Віра обняла дівчину.
– Ти ж не навмисне так? Просто життя в тебе таке…
Ярослава запитала:
– Як тебе звуть?
– Олена… Ви не подумайте, я не погана. Це мене змушує Славко, він тут головний на вокзалі.
– Виходить тут цілий бізнес на стареньких. А сім’ю маєш?
Дівча мотнула головою.
– Ні, тобто так! Є батько й сестра. Мама нас покинула, коли мені ще чотири роки було. Тато спочатку старався, працював, а потім почав гульбанити.
– Картина зрозуміла. Ходімо.
Дівча здивувалося:
– Куди?
– Туди, де три добрі старенькі феї приведуть тебе до ладу.
Три подруги сиділи за столом і пили чай. Ярослава запитала:
– Як там наша підопічна?
Зоя Сергіївна подивилась у бік спальні.
– Спить. Після водної процедури одразу розімліла. А така худюща! Треба завтра навідатись за місцем її прописки!
Вірочка також натхненно запевнила подруг.
– Ми обов’язково маємо допомогти цій Оленці! Це добре, що вона зустріла сьогодні нас.
Зоя вийшла на кухню і набрала номер дочки:
– Інно, не спиш? Вибач, що так пізно, але хочу тобі сказати, що я не з’їжджатимуся з вами… Ні, нічого не трапилося! Просто я хочу трохи пожити своїм життям! Так, це моє остаточне рішення!