– Здрастуйте, Павло Петровичу! – сусідка, зустрівши на базарі свого колишнього сусіда, з яким раніше жила в одному будинку, радісно посміхнулася. – Мої вам вітання!
– Дякую, Тамаро Степанівно, – сказав машинально чоловік. – Тільки мені цікаво було б дізнатися, за що ви мене вітаєте?
– Тю! Як це за що? – жінка хитро посміхнулася. – Кажуть, ви поховали вашого слабого тата. Ось за це я й вітаю.
– Побійтеся Всевишнього, Тамаро Степанівно! – чоловік витріщив на колишню сусідку очі. – Ви що таке кажете? Хіба за це можна радіти й вітати?
– Навіщо мені когось боятися, Павло Петровичу? Я ні в кого нічого не взяла. А ви, будь ласка, не вдавайте. Як вам не радіти, якщо ви стали законним багатієм? Мені хіба не можна за вас теж трохи порадіти?
– Ви в якій газеті прочитали про мого бідного покійного батька, що він багатій?
– А мені читати нічого й не треба, любий сусіде. Весь наш двір знає, що ваш тато був сином покійного ювеліра.
Невже цей ваш дідусь ювелір нічого вашому тату в скарбничці не залишив? А він – усі залишки вам відписав! Правильно? Значить, перестаньте віднікуватися. Краще порадійте за себе разом із колишніми сусідами.
– Між іншим, ювелірну майстерню у мого дідуся забрали ще давно! – урочисто вигукнув чоловік. – Ви що, зовсім пам’ять втратили?
– Я то, може, й втратила пам’ять, але ви втратили своє сумління. Я за вас, розумієте, чесно радію, а ви мені відповідаєте нахабством. Напевно, тепер ви з’їдете з нашого убогого житла. З такою спадщиною можна поїхати і в більше. І будиночок можна купити багатший. Та й машину поміняти на нову. Так, Павло Петровичу?
– Тамаро Степанівно, негайно перестаньте даремно радіти за чужий рахунок! Я вам категорично заявляю, що жодної спадщини я від покійного тата не отримав, і ніколи не отримаю. Навпаки, мені ще доведеться самому оплачувати його деякі борги.
– Ну, звісно, адвокати тепер дорого коштують, – закивала жінка. – Але заради мільйонів можна спочатку й розщедритися. У вас вже з’явилися конкуренти? Позашлюбні брати й сестри права свої на спадщину заявляють?
– Які ще позашлюбні сестри?
– Звичайні. І заспокойтесь ви. Можете так не нервувати і не приховувати ваші сімейні таємниці. Весь наш двір знає, що у вашого улюбленого тата була купа жінок, з якими він релаксував.
– Хто вам таке сказав?
– Ваша покійна матуся. Вона завжди всім скаржилася, що її чоловік щодня ходить на ліво.
– Він ходив не на ліво! – мало не закричав обурено Павло Петрович. – Він у сауну ходив, яка була зліва від дороги. Мій покійний тато довгий час працював там масажистом. Тож не він там релаксував, а в нього релаксували.
– Та я знаю про це! – хмикнула сусідка. – Після того, як у нього одна жінка дуже зарелаксувала, в цю сауну прийшов її чоловік, і зробив вашому татусю велику сварку.
– Це було випадково!
– Ага, випадково. Після цієї випадковості ваш тато одразу перестав приймати жінок! Так же ж?
– Тому що зі слабою рукою масажистом йому стало працювати майже неможливо!
– Правильно. І після цього вся ваша родина жила на приховані мільйони дідуся. Так?
– Тамаро Степанівно, попереджаю вас! – затряс вказівним пальцем чоловік. – Негайно припиніть рахувати мої відсутні гроші! Або я теж почну направо і наліво, дуже голосно говорити всім вголос, про ваші особисті грошові заощадження, які ви зберігаєте в банку, в якому я працюю.
– Ви не маєте права, Павло Петровичу! – сусідка миттєво побіліла. – Ви порушите інструкцію про таємницю вкладів! До того ж, я, на відміну від вас, гроші зберігаю чесно, і не ховаю їх під подушкою.
– А ви, що були у мене під подушкою, і бачили, що там лежить?
– Як вам не соромно? Я в чужій постільній білизні не порпаюся! Я хотіла висловити співчуття з приводу вашої втрати. А ви раптом полізли до моїх банківських вкладів!
– Я поліз? Та це ж ви полізли у спадок мого нещасного батька!
– Значить, я мала рацію, і ця спадщина існує? – знову зраділа сусідка. – Ну, по секрету, чесно зізнайтеся, нарешті, скільки вам лишилося мільйонів!
– А може, це ви зізнаєтеся мені в усьому, Тамаро Степанівно? Ану, відкрийте мені таємницю походження вашого внеску. Бо ж ви пенсіонерка, і спадщини ніякої ніколи не отримували. Звідки у простої жінки, яка все життя пропрацювала приймальницею в хімчистці, з’явилися такі величезні капітали?
– Все, все, Павло Петровичу! – здалася сусідка. – Помовчте! Я у ваше особисте життя не лізу, і ви мою біографію ще раз мені не розповідайте. Якщо вам нічого у спадок не залишили, так і скажіть! І нема чого тут сльози лити. Мені взагалі нецікаво, скільки у вас там за душею. Просто мені вашу дружину шкода.
– А чого це вам її шкода?
– А тому шкода, що коли і вас не стане, їй знову нічого у спадок не залишиться.
– А ось це – не ваша справа!
– Як це не моя! Дуже навіть моя!
– Чому це?
– А тому, що це велика різниця – хто в кого в старості позичатиме – я в неї, або вона в мене!
Ну, гаразд…
Сусідка невдоволено зітхнула.
– Ще раз вас вітаю, тобто співчуваю… І піду я, мабуть, ваших старих сусідів попереджу, що вас вітати особливо нема з чим.
Бо вони вже, мабуть, у гості до вас зібралися, щоб порадіти разом із мільйонером…