– Ви мене кликали, Марино Сергіївно? – запитав Володимир, зайшовши у кабінет начальниці.
– Так, Володимире Степановичу, кликала, – сказала та.
Начальниця швейного підприємства показала майстру рукою на крісло, яке стояло перед її столом:
– Сідайте.
– Дякую, – майстер послухався і сів, стурбовано запитавши: – Ви мене надовго покликали?
– А що? Ви поспішаєте?
– Звісно! – кивнув чоловік. – Я ж, все таки, майстер. В мене роботи завжди багато.
– Нічого, робота зачекає. Тому що нам з вами треба серйозно поговорити. Дуже серйозно.
– Ну, давайте, поговоримо, якщо треба. Я слухаю вас.
– Ну, що ж… – начальниця набрала повні груди повітря, і різко видихнула. – Розмова у нас піде про життя…
– Про життя? – здивувався той.
– Так, про життя… Про ваше особисте життя…
– Моє? – чоловік очі округлив від здивування.
Він не розумів, що відбувається.
– А що не так із моїм життям?!
– Ви в нашому колективі працюєте вже три роки… Так?
– Три з половиною.
– Ось… Тим більше… Три з половиною… А у нас колектив на сімдесят відсотків складається із жінок.
– Ага, я помітив.
– З молодих жінок переважно, – уточнила начальниця.
– Та вже ж…
– І ви ще, теж, не старий…
– Сорок років мені.
– Ось-ось… Сорок років. І все неодружені…
– І що?
– Як що? Виникає мимовільне питання…
Начальниця нервово застукала пальцями по столу.
– У нас на підприємстві купа самотніх жінок, і ви серед них… Неодружений…
– Я не зрозумів, яке у вас виникає питання? – насупився майстер.
– Чому так відбувається? Бо ж у нас жінки, майже всі – красуні!
– Ах, он ви про що… – чоловік насупився ще сильніше.
– Ну, так… Вам самим це не дивно, що ви, Володимире Степановичу?
– Що? – чоловік здивовано дивився на начальницю.
– Що ви навіть жодного разу не мали тут стосунків і це дивно…
– Ну, Марино Сергіївно, я не знаю…
– Ну, як так… – начальниця знову знизала плечима. – Якщо чоловік вперто не бажає помічати навколо себе гарних, самотніх жінок, то як це так?
– Агов, Марино Сергіївно, ви про що?!
– Як це про що? Ви знаєте, що в мене, ось тут, лежить цілий стос заяв на звільнення? – начальниця, раптом, постукала пальцем по товстій папці, що лежала на столі. – Щодня мені їх приносять ці заяви!
– І хто їх вам приносить?
– Наші дівчатка! Кращі робітниці, між іншим! І всі пишуть, приблизно, те саме. Що вони не можуть працювати поруч із людиною, яка ображає їх своєю неувагою!
– Та що ви таке говорите?
– Ви, Володимире Степановичу не проявляєте увагу! Ви в курсі, що майже вся жіноча частина нашого підприємства у вас закохана?
– Як це? – майстер розгубився.
– Це я вас хочу запитати – як так вийшло, що ви закохали всіх жінок? – вже обурено вигукнула начальниця. – Навіть п’ятдесятирічні, і ті, що зітхають за вами, і готові будь–якої миті кинути своїх чоловіків, якщо ви їм тільки натякнете про взаємність.
– Ви що, Марино Сергіївно, жартуєте?
– І я майже щодня заспокоюю цих нещасних жінок. Кажу, що у вас є таємна любов, і що ви скоро на ній одружуєтеся. Мовляв, тому ви до всіх інших жінок такий холодний.
– Хто вам таке сказав? Не одружуся я скоро! – обурився раптом майстер. – Навіщо ви людям брешете?
– А тому що вони заспокоюються лише тоді, коли дізнаються, що ваше серце вже кимось зайняте.
Але потім вони розуміють, що я їх обманула, і знову пишуть чергову заяву. Ви розумієте, що ви повинні знайти собі когось, щоб наші дівчата заспокоїлися. До речі, ви помітили, що останнім часом швейні машинки стали дуже часто ламатися?
– Ще й як помітив, – невдоволено кивнув майстер. – Просто, напасти якась із цими машинками.
– А ви не замислювалися чому так відбувається?
– Бо все старе! Що тут думати?
– А ось і ні! Це жінки спеціально їх ламають, щоб ви до них приходили і налагоджували. А вони тим часом намагаються налагодити з вами контакт.
Але ви тільки жартами своїми сиплете, і цим ще більше їх в себе закохуєте.
І виходить, що у нас не підприємство, а якесь безглуздя.
Ви жартуєте, вони сміються, потім у мене в кабінеті плачуть.
А ви при цьому ходите веселий, і вам – все одно. Настав час закінчувати це шоу, Володимире Степановичу! Вам не здається?
– Як закінчувати? – знову не зрозумів натяку майстер. – Ви пропонуєте мені з ними більше не жартувати? Може, мені їх відваджувати від себе?
– І цим ви ще більше розчаруєте їхнє кохання! Тож, Володимире Степановичу, заспокоїти всіх наших жінок зможе лише одне – ваш швидкий шлюб.
– Ні… – зітхнув, вже сумно, той. – Це нереально…
– Чому?
– Тому що та, яка мені подобається, вона до мене холодна…
– Та що ви не кажете? Як цікаво… – Марина Сергіївна заінтриговано посміхнулася. – І хто вона, якщо не секрет, ця холодна жінка? Вона, хоч би, з нашого підприємства?
– Ага…
– Невже? І вона у вас не закохана?
– Схоже, що ні.
– Так цього не може бути! Скільки їй років?
– Стільки ж, скільки й вам.
– Тридцять вісім? І вона незаміжня?
– Тепер ні, наскільки мені відомо. Розлучилася вона нещодавно.
– Ще цікавіше. Хто ж це може бути? У нас, наскільки мені відомо, ніхто з дівчаток нещодавно не розлучався. Окрім мене. Але я, як кажуть, не рахуюся…
– А от і помиляєтеся… – чоловік знову сумно зітхнув і опустив очі.
– Що?! – начальниця злякано застигла.
– Ви, Марино Сергіївно, якраз, рахуєтеся…
– Агов, Володимире Степановичу… Ви на що зараз натякаєте?
– На те ж, про що ви зараз подумали… Жінка, яка до мене холодна, це… Це ви…
– Я? – начальниця миттєво побіліла. – Ви у своєму розумі?
– Ось-ось, Марино Сергіївно… Я ж кажу, що ви – холодні… Якщо вже на те пішло, це від вас залежить, скільки вам ще будуть писати ваші дівчатка заяви на звільнення…
– Як це від мене?
– Так… Ви ж кажете, що я маю припинити з ними жартувати. І наше підприємство врятує лише мій швидкий шлюб. Тож… Виходьте за мене, Марино Сергіївно, і шоу одразу закінчиться.
– Ви що таке говорите, Володимире Степановичу?! – начальниця дивилася на свого підлеглого як на інопланетянина. – Ми ж з вами…
– Нерівня? Так?
– Не в цьому річ! Ми з вами – зовсім чужі люди!
– Ось бачте… А ви кажете – всі в мене закохані. – Майстер важко зітхнув. – Ви, якраз, до мене цілком байдужі… Гаразд, Марино Сергіївно, піду я працювати.
Чоловік рішуче встав з стільця.
– І не переживайте ви так. Добре, що ця розмова між нами відбулася. Тепер, коли ви все про мене знаєте, то розповідатимете жінкам зовсім іншу історію. Більш правдиву. І брехати вам уже не доведеться.
– А ось якраз і помиляєтесь… – Марина Сергіївна теж опустила очі. – Тепер мені брехати доведеться ще більше. Треба ж… Придумали… Закохатися в мене… З якого дива?
– А ви що, не жінка, чи що? Тож я ще трохи почекаю. Може, ви й роздивитеся в мені щось таке, за що можна закохатися в мене… Я ж у вас розгледів… А якщо не вийде, то я…
Він не договорив свою фразу, і стрімко вийшов із кабінету.
Марина Сергіївна розгублено подивилася на двері, що зачинилися за ним, і пробурмотіла:
– І справді… У нас не виробництво виходить, а якась суцільна клоунада. І як мені зрозуміти, жартував він, чи не жартував? А якщо – не жартував? Ой, мамо… І що ж мені тепер робити?
Марина Сергіївна сумно зітхнула. Але в глибині душі вона вже знала, що зробить. Знала, що своє щастя вона не проґавить…