Володя відчинив двері своїм ключем і в коридорі відразу спробував носом втягнути в себе якнайбільше повітря. Пахло не їжею. Пахло парфумами. Аромат цей був Володі знайомий.
– Я вдома, – голосно промовив він і залишив кросівки біля дверей.
Тільки вчора він привіз деякі свої речі в квартиру Ірини. Йому було дуже зручно їздити на роботу з найближчої від її будинку станції метро. Ірина була не проти, три місяці вони вже зустрічалися, вже обоє хотіли перейти на новий рівень стосунків.
Іра сиділа за робочим столом у навушниках і щось креслила у якійсь програмі.
– Привіт, – поцілував він її в щоку.
– О, привіт, ти вже прийшов? Я працюю, – посміхнулася вона і знову одягнула навушники.
Володя здивувався, знизав плечима та пройшов на кухню. Порядок і відсутність каструль на плиті його дуже здивувала. Володя відкрив холодильник, там був тільки білий колір стін. Відерце з квашеною капустою, пляшка дієтичного кефіру, залишок кетчупу у пластиковій тарі. Володимир зачинив дверцята. Знову відкрив. Нічого не змінилось.
Він знизав плечима, ще раз здивувався і повернувся до кімнати.
– Іра, погодуй мене, – він зняв з неї навушники, щоб вона почула його, крізь музику.
– Що? – ні то зі збентеженням, ні то з подивом спитала вона.
– Я з роботи прийшов, їсти хочу.
– А я ще на роботі, – усміхнулася вона.
– Ні я серйозно.
Іра зняла навушники та поклала їх на стіл. Мабуть, сиділа вона на стільці довго, тож витягла ноги та руки і потяглася.
– Що серйозно?
– Ну. Їжа де?
– Я нічого не готувала, працювала.
– А хто готуватиме, я теж весь день на роботі, а ти вдома?
– Хто хоче їсти, той і готує. У мене на вечерю пляшка кефіру, не чіпай її, до речі, – Ірина зрозуміла, що “не чіпай” може бути сприйнято інакше, сходила на кухню і дістала пляшку з холодильника. Володя пройшов за нею по п’ятах.
– Замов собі щось. Вчора ж брали вечерю на замовлення. Сьогодні я на обід брала плов.
– Пло-о-о-в, – простягнув він, відчуваючи, як його рот наповнюється слиною.
До цього дня, коли вони зустрічалися, завжди обідали або вечеряли в кафе або ресторанах. Вранці пили каву, якщо Володимир залишався в Ірини проти ночі.
– Ні, я щось не розумію, Володя, ти що, реально думав, що якщо ти переїхав жити до мене, то я тобі готуватиму, пратиму і так далі?
Він часто-густо заморгав:
– А як?
– Тоді ти помилився, я не з тієї породи, вибач, у мене робота. Коли ти жив один, хто тобі готував?
– Зачекай. А як же… А якби ми одружилися, ти теж не стала б все це робити?
– Ми б домовилися та розподілили обов’язки, щоб кожен у сім’ї робив те, що йому подобається.
– Мені не подобається готувати, прасувати, прати, прибирати, мити посуд… Ну, – загинаючи пальці, сказав він.
– І мені, – посміхнулася вона.
– Дитина теж буде зобов’язана щось робити, як народиться? – не витримав він.
– Завжди можна домовитися, найняти прибиральницю чи кухаря.
– А де гроші брати на це все? Найняти. Ха. А навіщо тоді дружина?
– Вже точно не для того, щоб бути хатньою робітницею, – розвела руками Ірина. – Мені, як і тобі, вже двадцять п’ять, і я не хочу все життя провести як моя мати – бути обслуговуючим персоналом. Я хочу отримувати задоволення від життя.
– Знаєш, – Володя раптом закивав. – Я помилявся в тобі. Я вважав, що жінка, яка любить, піклуючись про чоловіка, так висловлює свої почуття. Весь цей затишок, гаряча вечеря.
– Так і я думала, що кохання з боку чоловіка, це не “нагодуй мене”, а давай я тебе зводжу повечеряти.
– Вечеряти поза домом – це дуже затратно.
– Значить, мій чоловік зароблятиме стільки, щоб вистачило на вечері та обіди поза домом. Моя година коштує дуже дорого, зараз, до речі, я не працюю.
– Вибач, що відволікаю, працюй.
Ірина сіла назад на стілець, а Володя взяв із кута свої дві сумки, що привіз учора, склав у них речі, зубну щітку, поклав перед Іриною ключ, взувся і вийшов, зачинивши двері. Іра навіть не вийшла його проводжати.
У метро було багатолюдно, всі поспішали додому. Багато хто їхав із задумливим виглядом. Володимир став на початок вагона і поставив одну сумку на іншу. Відчуття порожнечі у повному вагоні наростало. Воно починалося у порожньому шлунку і швидко розросталося.
До квартири, яку Володя винаймав, він їхав майже годину. Володимир ще два дні тому попередив господиню, що з’їжджає, і за два тижні можна буде заселяти нових мешканців.
Двері квартири несподівано не піддалися, були зачинені зсередини. Володя натиснув кнопку дзвінка. Двічі на місяць господиня приходила сама і робила прибирання. І Володимиру та їй було зручно. Йому не потрібно було нічого мити, та й плата була невеликою і входила до загального платежу, а вона контролювала, що діється у неї в квартирі.
Перше, що він подумав – господиня прийшла робити прибирання, день якраз відповідав. Але двері відчинила зовсім незнайома дівчина.
Кілька секунд обидва дивилися один на одного. Володя ще раз подивився на номер квартири та спокійно сказав:
– Я тут живу.
– А-а-а, заходьте. Хазяйка сказала, що ви вже з’їхали. Я тоді зараз піду.
Дівчина заметушилась по квартирі, але нічого не збирала, а просто бігала туди-сюди. Володя зняв кросівки та пройшов до кімнати.
Дівчина взяла пакет, рюкзак, і стала взуватись.
– Ви светр забули.
Володя взяв із дивана залишену річ і вийшов у коридор.
– Плачете?
– Ні, що ви, вибачте, – вона взяла светр і почала крутити клямку.
Не виходило.
– Її треба в інший бік, зачекайте, – взяв дівчину за руку Володя.
– Якщо вам нема куди йти, можете переночувати, я не проти. Я сам ввів господиню в оману. Але в мене до кінця місяця…
– Так, я знаю, що ви маєте право до тридцятого жити, мені просто нікуди йти.
– Та-а-ак. Проходьте, проходьте, давайте рюкзак.
Він провів її до кімнати та посадив на диван.
– Я жила у подруги два місяці, вона сказала, що це її квартира. Комунальні платежі оплачувала у строк, як домовились. А повернулася сьогодні з роботи, там жінка сидить у квартирі. Запитала мене хто я. А я й відповіла, що живу тут у подруги. Тоді й з’ясовувалося, що квартиру подруга винаймала, заборгувала господині велику суму, не платила за оренду. Господиня почала мені говорити, що не випустить, доки я не оплачу. Я їй чеки за комуналку показувати стала. А вона – ні! Плати або будемо вирішувати по іншому. Я їй віддала всі гроші, що я мала, тоді вона мене відпустила.
– Що то за подруга така…, – посміхнувся Володя. – Не подруга зовсім. А якщо вони мають бізнес. Ну, трясти тих, хто живе з цією… твоєю…
– Не знаю, я бігла звідти, не озираючись.
– Ясно.
– А Жанна Андріївна раніше моїй матері цю квартиру здавала багато років тому. Мама і дала мені її адресу. Виявилося, що саме квартира вільна. Майже.
– Так. Майже. Я майже з’їхав. Точніше. З’їхав і сьогодні повернувся. Володя, – простяг він їй руку.
– Катя, – вона простягла свою маленьку, худеньку ручку назустріч.
– Їсти хочеш, погодувати тебе?
– Так, я б повечеряла, але…
– Зараз замовимо щось.
– Ой ні, не треба, це все дорого. Може просто сходити в магазин? Я бачила тут поряд.
– Так є.
– Давайте сходимо. Я готувати вмію, не хвилюйтесь. Тут каструлі та тарілки є.
– Я і не хвилююся, – чомусь посміхнувся Володя. – Давай на ти”.
Катерина кивнула у відповідь.
Між рядами в магазині вони йшли поряд.
– Може плов? – Вона обернулася до нього і додала. – На ніч не варто, звичайно, але можна рис із куркою.
– Рис із куркою, – повторив він.
– Чи картоплю відваримо і рибу візьмемо?
– Або картоплю відваримо, мені все одно, я дуже голодний.
– Ой. А скільки в тебе, Володю, грошей?
– Досить, вибирай, що потрібно.
Вона кивнула і почала складати продукти в візок, радячись з ним.
Разом на кухні було весело, навіть весело, і готувати, і вечеряти, і прибирати, мити посуд. Володимир з Катериною не могли наговоритись, обговорюючи одну тему за іншою. Занадто просто виявилося все, наче сто років вони з нею так жили. Ходили разом у магазин, готували, прибирали. І не було умовностей, хто чистить, хто миє, хто готує, само собою все гармонійно склалося. Як складаються в одне ціле дві половини. Ось так одразу, несподівано. І більше не розлучаються, бо створені одне для одного.