– Вітя, я вже вдома! – Алла, не роззувавшись, пройшла на кухню з двома великими пакетами продуктів. – Допоможи сумки розібрати!
У відповідь – тиша…
– Вітя, ну ти де? – скинувши чоботи та куртку, Алла зазирнула до зали, потім до спальні…
На своїй тумбочці побачила аркуш паперу.
Підняла… Прочитала…
Повільно, немов у сповільненій зйомці опустилася на ліжко.
Кілька хвилин сиділа в заціпенінні.
Ще раз подивилася на рівні рядки, написані рукою чоловіка, і вголос, щоб до кінця усвідомити, прочитала: – Вибач. Я більше не можу бути з тобою. Прощай. Віктор
***
Вони виросли в одному дворі, ходили до одного дитячого садка, потім – до однієї школи. Поки були маленькі – дружили, подорослішали – почали зустрічатися. Гарна пара була – багатьом на заздрість. Ніхто довкола, та й вони самі не сумнівалися: бути весіллю.
І воно сталося. Красиве, пишне, велелюдне. Одразу після того, як молоді закінчили один і той самий університет, щоправда, різні факультети. Алла – лінгвістичний, Вітя – юридичний.
Після весілля Віктор вніс Аллу на руках у власну двокімнатну квартиру, яку подарували їм батьки. Спільно – тому що дружили багато років і за цей час стали практично рідними… Нікому з них на думку не спало, що Вітя з Аллою можуть колись розлучитися…
Справді, чого це раптом? Вони ж знали один одного з дитинства. Тому ні про які притирання характерів чи відсутність взаєморозуміння і мови бути не могло.
І не було…
Молоді чудово жили, швидко освоїли життєві премудрості і невдовзі стали батьками двох чарівних дівчаток, які народилися з різницею на два роки.
Так що до десятиліття спільного життя сім’я підійшла з будинком – практично повною чашею, двома дітьми – дівчата вже ходили до школи, і з повною ідилією у стосунках – тато та мама любили один одного на радість старшому та молодшому поколінням.
Ювілей весілля вирішили відзначити на базі відпочинку. Віктор та Алла раділи як діти. Дуже подобалося їм це місце: затишний зал з кондиціонером, прекрасне обслуговування, шикарне меню. І, звичайно, невелике, але дуже мальовниче озеро, яке несподівано відкривалося всередині лісового масиву.
У день ювілею, коли до прибуття гостей залишалося трохи більше двох годин, Алла несподівано виявила, що в неї на пальці немає обручки.
– Я її вдома залишила! – Вона мало не розплакалася.
– Навіщо ти його взагалі знімала? – здивувався Віктор.
– Так фарш вимішувала, от і зняла. Потрібно за ним з’їздити!
– Навіщо?
– Вітя, ну а як? Весілля, а я без обручки…
– Я не можу їхати, Оленко, годину тому підняв келих з тестем…
– То я сама! Подумаєш, якихось двадцять кілометрів.
– Добре давай. Тільки дивися, акуратно…
– Вітя, ти не хвилюйся. День на дворі, погода прекрасна, і я – не вперше за кермом. Я швидко. Ти навіть скучити не встигнеш!
Алла поїхала.
Гості зібралися…
Її все не було.
Віктор місця собі не знаходив. Дзвонив, мабуть, разів з двадцять. Алла не відповіла.
І раптом – зателефонувала! Віктор вже збирався сваритися з дружиною, але несподівано почув у слухавці чоловічий голос, який повідомив, що з Аллою трапилася біда.
На щастя обійшлося без найгіршого. Щоправда, лежала довго. Віктор весь цей час був поряд: відвідував в палаті, доглядав вдома. Діти та домашнє господарство, ясна річ, теж були на ньому.
Батьки, звичайно, приходили, допомагали, підтримували, але основне навантаження таки лягло на Віктора.
Нарешті, коли Алла стала самостійно і досить добре пересуватись, чоловік відправив її до санаторію. Вона не хотіла їхати, але Віктор наполягав:
– Оленко, це останній етап, зрозумій. Потрібно пройти повний курс відновлення, щоб потім нормально жити. Ти не сумуй. Час пролетить швидко, і ми знову будемо разом. Тримайся, моя хороша. А за нас не хвилюйся, ми впораємося.
І Алла поїхала.
У перші дні вона нікого не помічала, окрім медперсоналу.
А потім побачила його.
Високий, статний, гарний, галантний. Він одразу звернув увагу на Аллу і зрозумів, що сам справив на неї враження.
Далі все просто: залицяння, квіти, компліменти, подарунки, гуляння під місяцем… Алла, яка ніколи не зустрічалася ні з ким, окрім Віктора і навіть натяку не мала на якісь інші стосунки, закохалася як дівчисько. Бурхливий роман виявився швидкоплинним. У номері свого кавалера Алла ночувала лише один раз.
Через тиждень термін перебування чоловіка в санаторії минув, і він благополучно поїхав … Ще через пару днів морок розвіявся, Алла прийшла в себе і жахнулася тому, що накоїла.
Кілька днів жінка проплакала. Не знала, що їй робити та як бути. Вона ніколи не обманювала Віктора і не уявляла, як це робитиме.
– Я все йому розповім, – впустила вона вголос прямо в номері, не помітивши, що сусідка ще не пішла на процедури.
– Кому? Чоловіку? – зрозуміло, що у санаторії всі знали про всі романи.
– Кому ж ще?! – невдоволено вигукнула Алла.
– Ти що, не розумна?! Навіщо?
– Я зовсім не вмію обманювати…
– Навчишся. Якщо хочеш і далі з ним жити – нічого не кажи. Потім і сама все забудеш.
Вона не забула. Ні, Вікторові нічого не сказала, і він нічого такого не помітив, хоча очі дружини чомусь здалися йому сумними.
Життя Алли пішло своєю чергою: робота, дім, діти, коханий чоловік…
Тільки тепер жінка все рідше посміхалася, все частіше потай плакала. Почуття провини не давало їй спокою, муки совісті – не залишали душу.
Сто разів вона ухвалювала рішення зізнатися Віктору в скоєному, але так і не наважилася. А він, бачачи, що дружина сама не своя, оточував її все більшою турботою, не знаючи, як догодити.
Це було важко.
І раптом через сім років після того випадку Алла знову занедужала. Підступна недуга…
І знову всі рідні на чолі з Віктором кинулися допомагати Аллі: адже йшлося про її життя!
Курс процедур назначили. Періодично Алла лягала в палату, щоб пройти необхідні процедури. Однак, покращень все не було…
І ось тут сталася несподівана зустріч.
Алла потрапила в одну палату з тією ж жінкою, з якою познайомилася в санаторії. Та її впізнала. І знову дала пораду:
– Мабуть, настав час полегшити душу, розповісти чоловікові правду, – сказала вона, – хто знає, скільки тобі лишилося?
І Алла, втомлена недугою та совістю, знову послухалася…
Віктор вислухав її мовчки… На обличчі не здригнувся жоден м’яз. Тільки очі потемніли від почутого.
А потім він, ніби нічого не трапилося, продовжив боротьбу з недугою дружини. Возив Аллу до різних світил, купував найкращі препарати, стежив за тим, щоб у палаті їй було максимально комфортно.
І недуга відступила!
Здавалося, можна видихнути… Тепер щастю не буде кінця…
Але через півроку, коли емоції вщухли, Віктор пішов від дружини. Не міг більше жити із правдою, яку вона йому розповіла. І пробачити не міг. Тому зібрав свої речі, написав записку і пішов, поки Алли не було вдома.
***
Перечитавши записку, напевно вдесяте, Алла нарешті зрозуміла, що Віктор її покинув. Бідолашна жінка завила що є сили (добре, що дівчаток не було вдома). Так завила, що прибігла сусідка:
– Що сталося? – схвильовано питала вона, але Алла не чула…
Її світ звалився…
Вона схопилася, кинулася з квартири надвір. Поки спускалася у ліфті, вирішила бігти до батьків чоловіка – куди йому ще було йти? Там вона його знайшла.
Не звертаючи уваги на свекра зі свекрухою, Алла впала перед Віктором на коліна… Благала пробачити, просила повернутися…
Він допоміг їй підвестися… Витер сльози на її обличчі… І трохи чутно промовив:
– Не треба… Я не повернуся… На розлучення подам сам… Все вам залишу… Дівчата не кину… Не плач…
***
Вже кілька років як вони розлучилися. Обидва помітно постаріли, змарніли.
В обох в очах – туга.
Туга за втраченим…