Віра не пам’ятала, як його звуть. Коли це все відбувалося, вона була ще надто малою. Навіть ще не школярка, тільки збиралася до першого класу наступного року.
А того літа вони поїхали жити до маминої сестри – тітки Люди, на дачу.
– Це останнє літо, – сумно казала тітка Люда. – У вересні дачу продамо і більше ніколи не повернемося в цей райський куточок.
Пізніше Віра дізналася, що дачу продали за якісь борги, з якими потрібно було розрахуватися. Дядько Степан, чоловік тітки Люди, комусь «багато заборгував». Кому і за що, Віра так ніколи і не дізналася.
Та це було й не важливо, важливо було зовсім інше. А саме те останнє літо…
На все життя вона запам’ятала його, як і розлогий кущ калини біля дерев’яної хвіртки, і саму хвіртку, до якої вона, маленька Віра, бігла одразу ж, як тільки чула шарудіння велосипедних шин і звук дзвіночка.
Їй хотілося вибігти назустріч, потрапити на очі цьому хвацькому велосипедисту. І в той же час бігти не озираючись і сховатись десь: а раптом він побачить, що вона його виглядає!
І ось він вкотре промчав повз, а вона біжить у садок і уявляє собі його засмагле обличчя, руки, що тримають кермо, і сильні ноги, які шалено крутили педалі.
При цьому Віра посміхалася, як посміхалася, мабуть, Попелюшка своєму принцу, хоч ніхто її посмішку й не бачив.
Тільки дядько Степан якось підійшов тихенько й спитав:
– Ти чого, маленька? Квіточкам радієш? Ну, гарні вони у нас.
І він зірвав з клумби маленьку трояндочку:
– На, віднеси мамі, хай вона у вазу поставить.
Віра вкололася колючкою, але троянду віднесла, а мама сварилася: навіщо, мовляв, зірвала?
Дівчинка заплакала і побігла у свою кімнату. А за вікном пролунав легкий дзвін, це він, “шибеник” промчав велосипедом, а Віра пропустила.
Наступного дня хлопчина глянув у її бік, але лише ковзнув байдужим поглядом і поїхав далі. А дівчинка засмутилася: подивився так, ніби її нема, одна хвіртка і кущ!
З розмови домашніх вона дізналася, що він тут теж на канікулах у бабусі з дідусем.
Тільки окрім як «шибеником» його більше ніяк не називали.
Виявилося, що він перейшов до п’ятого класу. І коли Віра думала про це, у неї з-під ніг ішла земля. Такий дорослий! Такий великий і гарний, як принц у казці.
Вона знову побігла до хвіртки, почувши дзвіночок і шарудіння шин. «Шибеник» промчав повз. Тільки цього разу він обернувся до неї і… Посміхнувся.
І ця швидкоплинна усмішка змусила її знову втекти в садок.
На очі їй потрапив маленький котик. Вона радісно взяла кошеня на руки і сховалася за великим кущем. Щоб їх ніхто не знайшов і не розпитував, чому вона посміхається. Як таке поясниш?
І з цього дня й очікування Вірочки стали більш хвилюючими.
«Шибеник» мчав повз і щоразу посміхався їй, іноді кілька разів на день. І вона вже не ховалась, вона усміхалася у відповідь і махала йому рукою.
А потім ішла додому, знаючи, що зустріч повториться, він проїде повз, посміхнеться, вона помахає йому і побачить, як він сховається за поворотом. Як у кіно!
Незабаром мама з татом зазбиралися додому. Тітка Люда заплакала, обійняла Віру й сказала:
– Більше у нас такого літа не буде. Все. Дача вже, рахуй, не наша.
Так, напевно, закінчується все хороше у житті. Віра подумки розлучалася з «шибеником», їй було сумно і навіть прикро!
Але їй подарували котика, і мама з татом погодилися забрати кошеня. Ну, хоч якась радість!
Звідки ж їй, маленькій дівчинці, було знати, що для хлопця з того часу їзда на велосипеді знайомою вулицею втратила всяку красу.
Все так само цвіло пишним цвітом, але за осиротілою хвірткою не видно було тієї дівчинки, яка з захопленням дивилася на його їзду, якою він так пишався!
…Минули роки. Віра подорослішала, закінчила інститут і вийшла заміж.
Так, все гаразд у неї. І кохання неземне, і щастя сімейне, і дочка народилася. Батьки живі-здорові.
Тітка Люда з дядьком Степаном поїхали і вони більше не зустрічалися. Тільки рідкісні дзвінки по телефону на свята.
Але після цих коротких розмов Віра завжди згадувала те літо, своє перше, зовсім неусвідомлене кохання. Та ні, яке там кохання! Просто симпатію до того хлопця, від усмішки якого в неї тоді завмирало серце. Так і не забула вона його!
Віра дивилася на свого чоловіка і думала:
– Ось він, мій Славко. Коханий, такий змужнілий після народження доньки…
Вона все так і залишалася дівчинкою на вигляд у свої двадцять чотири, а він уже чоловік зовсім, батько, голова родини. Ось це і є любов, зріла, справжня…
Жили вони в повній злагоді, скромно намагалися обходитися без боргів і кредитів. Того літа, коли в обох співпала двотижнева відпустка, вони задумалися, куди б з’їздити всією родиною? І доньці не завадить сонечко, свіже повітря.
– Не обов’язково ж на море, – сказала Віра. – На природу кудись хоча б.
Але й так ціни на сімейний відпочинок були відчутними для їхнього бюджету. Віддавати всі заощадження, що відкладалися на нову машину, не хотілося. Але питання вирішилося саме собою. Бабуся Славка, яка обожнювала онука, сказала:
– На природу? Так моя хатина в селі ж є. Їдьте туди! Там природа ж яка, озерце є, садок. Світланці, правнучці моїй, там одне роздолля! А ти, Славку, бур’яни прибереш. Вишенька у мене там, яблунька…
Віра від цієї ідеї хоч і не захопилася, але все ж таки зраділа. І вони відпочиватимуть із донькою на природі, і гроші цілі залишаться. Маленька Світлана зібрала свою рожеву валізку і раділа більше батьків.
Можливість не ходити в садок, а провести час з мамою й татом була дівчинці до душі.
– Нарешті я потраплю до цього будинку, – говорила дорогою Віра. – Стільки чула я про нього, стільки разів збиралися разом з’їздити. Ти коли був там востаннє? Вже не пам’ятаю.
– Позаторік, – відповів Славко. – Бур’яни, звісно, до пояса. Але будинок міцний, дід добре дивився за ним.
А коли діда не стало, батьки забрали маму до себе.
Років п’ять минуло з того часу, і Славко іноді приїжджав у той будинок, але рідко. І ось нарешті вони всією родиною вирушили туди.
– А що, якщо вам зі Світланкою сподобається? Тоді можемо там дачу собі непогану облаштувати. Бабуся мені цей будинок відписала. Буде у нас свій сад-город. Любиш на землі поратися?
– Не знаю, не пробувала, – відповіла Віра без ентузіазму. – Я в селі востаннє була дитиною. Город не пам’ятаю, тільки клумби й кущі.
Так з розмовами вони доїхали до села. Навколо скромні хатини, обгороджені невисокими парканами, квітники. І Вірі здалося на мить, що вона тут була раніше, якесь невиразне відчуття. Його, мабуть, називають дежавю…
Але тут вони під’їхали до будинку бабусі й застигли від подиву, вийшовши з машини.
Хвіртка покосилася, подвірєя заросло бур’яном. Трава і справді пояс.
Якось вони пробралися до ґанку й ледь відімкнувши масивний замок, зайшли в хату. Там був відносний порядок, тільки запорошено і затхло.
Вірі знадобився цілий день, щоб навести чистоту, поки чоловік порався з бур’янами. Маленька Світлана допомагала то мамі, то татові. Надвечір вони вибралися на озерце, а потім по доріжці повернулися додому. Дивне відчуття не залишало Віру. Чимось знайомим віяло здалеку…
І тут вона зупинилася, як укопана!
Доріжкою їм назустріч мчав хлопець на велосипеді. Він подзвонив, під’їжджаючи до них, і вони відійшли вбік.
Віра провела його поглядом зі змішаним відчуттям, чи точніше, із якимось передчуттям.
– Шибеник! – жартівливо сказав Славко. – Ходімо, щось покажу…
Віра, тримаючи дочку за руку, йшла за чоловіком, все ще обертаючись у бік велосипедиста, який зник за поворотом. Вони зайшли на подвір’я, і Славко рушив до невеликого сараю наприкінці подвірʼя. Незабаром він вийшов з нього і викотив старенький, зі спущеними шинами велосипед.
– Ось! Це мій! Хлопчиськом тут ганяв, як той хлопець…
Він спробував сісти на велосипед, але виглядало це смішно.
Світланка зареготала:
– Тату, у тебе коліна стирчать вище голови!
– А ось така ж сама дівчинка, як ти, очей від мене не відводила, коли я ганяв по селу! – весело відповів він і глянув на дружину.
А у Віри… З очей котилися сльози!
Славко схвильовано підійшов до неї, обійняв за плечі і спитав:
– Вірочко, що трапилося, кохана?
– Дівчинка… Цією дівчинкою була я, шибенику ти мій…