У невеликому кафе з самого ранку було багатолюдно. Віра тільки й встигала обслуговувати відвідувачів – кава, канапки, пиріжки.
Усі, хто не встиг поснідати вдома, забігали сюди, переважно таксисти, водії вантажівок.
Але цей чоловік виділявся з усіх. Енергійний, гарно одягнений.
Його Віра помітила, як він поспішав від свого авто. Чоловік поклав на прилавок велику купюру і попросив каву.
– Не виспався, дружина в пологовому, всю ніч чекав на результат, – сказав він жваво з посмішкою, коли підійшла його черга. – Синочка чекаємо! Їду до неї.
З цими словами він забрав свою каву і побіг назад.
– Здачу візьміть! – гукнула Віра навздогін, але його і слід вже зник!
Чоловік швидко сів у машину й поїхав.
– І що мені тепер із ними робити? – сказала сама собі Віра і відклала гроші в окрему комірку в касі.
Поступово люди розійшлися, стало спокійніше, але цей чоловік не виходив у неї з голови.
– Ти чого така задумлива сьогодні! – запитав її колега Толік. – Про цього, що на сріблястій машині думаєш?
– А ти його знаєш?
– Випадково. Коли на станції техобслуговування працював, він був моїм клієнтом. У будівельній фірмі працює. Тільки він одружений, одразу тобі кажу.
– Я в курсі. Слухай, а телефон його ти не маєш часом? Він велику здачу не забрав. Якось незручно.
Толік подивився у своєму мобільному і на диво знайшов номер.
Віра записала, але одразу дзвонити не стала – людина зайнята, така в нього подія!
– Потім подзвоню, – вирішила вона і незабаром у метушні дня забула про цей випадок.
Віра була жінкою самотньою. З чоловіком розлучилася пів року вже як, якось у них не вийшло. Спочатку було кохання, а потім суцільні невдоволення, сварки. Вона не розуміла, в чому справа, поки чоловік не пояснив – зустрів своє перше кохання і місця собі не знаходить.
– Я тебе не тримаю! – сказала йому Віра, і він пішов.
Щоб не діставати себе поганими думками й переживаннями, вона поринула у навчання на заочному відділенні. Вирішила стати на ноги самостійно, добре, що квартира в неї була своя, однокімнатна. Чоловік на житло не претендував, і то добре. А дітей вони не мали.
Робота в кафе її відволікала від сумних думок. На чоловіків вона поглядала з цікавістю, але у відповідь отримувала лише слова подяки й невеликі чайові. Усі постійно кудись поспішали, довго не затримувалися, а розмовляти з ними їй і самій було ніколи.
Але ця робота їй подобалася, тут вона була не самотня. А вдома вечорами… Сумувала, звичайно. Займалася навчанням, читала, писала контрольні та курсові й жила, як усі студенти, від сесії до сесії. Ось і все її жіноче щастя…
…Віра зателефонувала чоловікові тільки наступного дня. Він не відповів на її дзвінок. Ну, зрозуміло, чи до того йому зараз?
Та вона й сама на дзвінки із незнайомих номерів не відповідала. Наступного дня зробила ще дві спроби й вирішила більше не турбувати людину.
Заїде якось, тоді й розрахується з ним.
Через кілька днів він передзвонив сам. Голос був чомусь стурбований, невеселий.
– Ви дзвонили мені кілька разів. Хто ви і з якого питання? – якось строго спитав він.
– Вибачте, це з кафе. Ви здачу не взяли. Мені вона у касі не потрібна. Чи не могли б ви заїхати й забрати?
– Знайшли, про що турбуватися. Собі заберіть, у мене є важливіші справи, – сказав він і поклав слухавку.
Віра засмутилася. Треба ж, потурбувала людину з «такої дрібниці».
Але доля цього незнайомого чоловіка чомусь турбувала її. Вона ніяк не могла забути цю останню розмову і, головне, різкі зміни в поведінці людині.
Перший раз він був таким життєрадісним, щасливим, а вдруге… Строгим і недоброзичливим. Але вона намагалася викинути його з думок. Зрештою, її провини тут немає, вона хотіла допомогти, а він відмовився…
…Настала золота осінь. У свій вихідний вона йшла по парку і роздумувала, в кіно сходити чи до подруги зазирнути?
Вона, щоправда, не запрошувала, має сім’ю, чоловіка, дитину. Це раніше можна було зайти, побалакати. А зараз дзвонити треба, просто так не зайдеш потеревенити.
Віра йшла через парк і раптом застигла від побаченого.
А побачила вона ЙОГО. Впізнала одразу! Зовнішність дуже запам’ятовується – густе чорне волосся, в якому вона одразу з подивом помітила сиве пасмо. Чоловік ішов їй назустріч і котив перед собою дитячий візочок.
Вони порівнялися, і він глянув на Віру, а вона посміхнулася і кивнула йому. Чоловік зупинився.
– Ми знайомі? – спитав він, уважно дивлячись на неї.
– І так, і ні. Я у кафе біля заправки працюю. Пам’ятаєте, ви поспішали у пологовий, купили каву…, – вона не договорила про здачу.
– Згадав. Так, звісно, як же ж мені забути! Такий радісний тоді був, – в його очах блиснув смуток, і чоловік глянув на малюка.
– Синочок? – запитала Віра.
Чоловік промовчав і знову глянув на неї так, що вона застигла, ніби сказала щось зайве.
– Син, – нарешті відповів він. – Біда у нас. Дружини не стало під час пологів. Серце. Лікарі попереджали, на збереженні лежала довго. Але допомогти, коли народжувала, не змогли.
Його голос притих, а малюк, ніби відчувши щось, розплакався. Чоловік узяв його на руки і почав заспокоювати. Вони пішли стежкою, він ніс сина, а Віра котила візочок. Вони присіли на лавку, коли дитина заспокоїлася. Познайомились.
– І як ви тепер? – тихо запитала Віра, відчувши щиру жалість до них обох.
– Мама з батьком допомагають. Мати вже на пенсії. На вихідні завжди забираю Артемчика до себе. Навчився його й годувати, і сповивати. А у вас є діти? – запитав він.
І Віра розповіла про себе, що дітей немає, сім’ї теж. І за якимось внутрішнім позивом простягла руки, а він дбайливо передав їй синочка. При цьому так уважно глянув у її сірі очі, що Віра мимоволі посміхнулася.
Пригорнувши до себе малюка, теплого, який пах чимось особливим, вона випробувала незнайому їй досі радість, якусь внутрішню потребу мати такий скарб. Важко було порівняти ці почуття з чимось іще, тому що до цього вона їх просто не відчувала.
Чоловік, якого звали Михайло, поправив щось у візочку, взяв у неї рук сина і знову вклав. Але як же ж їй не хотілося розлучатися з ними!
І тут Михайло запропонував:
– Прогуляємось трохи, поки він спить? Ви не поспішаєте?
Ні, вона вже нікуди не поспішала, і так, тихим кроком, розмовляючи про Артемчика і про себе, вони дійшли до його будинку. Біля під’їзду почали прощатись.
– Віро, дякую вам за сьогоднішній день. Давайте якось погуляємо ще, якщо ви не проти?
– Із задоволенням, – відповіла вона. – Ваш малюк просто дивовижний, чарівний якийсь. Ніколи не думала, що це так приємно, тримати дитинку на руках.
– Я вам подзвоню, – відповів Михайло, і вони розійшлися.
…Наприкінці наступного тижня в п’ятницю на порозі кафе знову з’явився він з букетом квітів і з тією самою чарівною усмішкою.
– Завтра Артемчику три місяці виповнюється. Можна вас запросити в гості?
Вона не відмовила. В її очах блиснула така радість, що це просто неможливо було не помітити.
Зранку Віра спекла торт. Михайло зателефонував, уточнив адресу й приїхав за нею. Вдома на них чекали його батьки, зустріли їх дуже привітно.
І з цього дня вона стала у нього найчастішою гостею. Поки що на правах подруги, але без Артемчика життя собі не уявляла. Яким же ж чудовим був цей малюк! З рожевими щічками, гарненький, не примхливий.
На тумбочці стояв портрет його мами, милої та симпатичної жінки. Віра поглядала на неї і ніби говорила про себе:
– Все добре, синочок росте. А я… Просто друг.
І тільки через рік вони з Михайлом порозумілися. Все було за цей час: і слабий був хлопчик, і зубки йшли. Але без цього дітлахи не ростуть.
Михайло зізнався у своїх почуттях, які спочатку були просто дружні у відповідь на її прихильність, але згодом переросли у щось більше.
– Я бачу, як ти любиш Артемчика, Віро. Я так вдячний тобі за все. І, якщо буває в житті друге кохання, то воно до тебе. Віриш?
– Вірю, – відповіла щаслива Віра й обійняла Михайла. – А я давно люблю вас обох, тільки сказати не наважувалася…
Так у Віри з’явилася сім’я, чоловік і синочок, свекор зі свекрухою, які замінили їй батьків, які пішли рано.
І це було тим самим щастям, на яке так чекають жінки, а часом і знаходять.
Варто тільки зробити йому крок назустріч…