У залі ресторану було гамірно. Весільне свято тривало вже більше години. Відлунали перші тости, гості кілька разів вигукнули «Гірко», Ігор та Віра станцювали свій перший танець як подружжя. Тамада щосили старався, щоб усім було весело і все йшло по порядку.
Настав час вручати подарунки. Гості по черзі вставали зі своїх місць, підходили до столу, за яким сиділи наречені, і, вимовляючи свої побажання, вручали їм конверти.
Молоде подружжя дякувало дарувальникам і приймало презенти.
Батьки Віри поклали до конверту декілька тисяч доларів і побажали, щоб їхній подарунок став першою цеглиною в основі власного будинку молодих.
Так, як і у багатьох нових сімей, у Віри та Ігора своєї квартири, на жаль, не було.
І ось перед молодими постала мати Ігора. У неї в руках нічого не було. Жінка посміхнулася і сказала:
– Дорогий мій синочку, от і настав той день, коли ти вирішив піти від мене. Що ж так буває. Ти зробив свій вибір. Я знаю, що свого житла у тебе немає і навряд чи воно незабаром з’явиться, тому я віддаю вам у тимчасове користування одну з кімнат у моїй квартирі. Живіть там хоч три роки, хоч п’ять – доки не купите щось своє.
Гості, звісно, здивувалися, але ніхто нічого не сказав.
В цей час навколо столів забігали офіціанти – вони міняли тарілки та приносили гаряче, тамада сів відпочити та перекусити, гості повернулися до столу.
– Ігоре, – тихо запитала Віра. – Я щось не зрозуміла твою маму. Вона як весільний подарунок дозволила нам жити у неї в квартирі?
– Я теж так зрозумів, – відповів він. – На тому тижні я питав її, що вона збирається нам подарувати. І вона запевнила мене, її подарунок мені сподобається.
– Виходить, що вона нам нічого не подарувала. Від неї ніхто не чекав якихось великих сум, але бодай тисячу гривень вона могла б покласти в конверт? Просто для пристойності. Дивно все це, – сказала Віра.
Пізніше, коли весільне гуляння вже закінчилося і гості йшли, свекруха підійшла до Віри з претензією:
– Що ж ви – всім гостям за подарунки подякували, а мені навіть простого «дякую» не сказали. Чи ти, Віро, вважаєш, що дозвіл жити в моїй квартирі цілих три роки нічого не вартий?
– Валентино Василівно, а навіщо дякувати за подарунок, який ми не прийняли? Про які три роки спільного з вами життя ви говорите? Ми з вами і трьох днів мирно прожити не зможемо, – відповіла Віра.
– Ну, Віро, я, звичайно, й раніше знала, що ти хамка, але не підозрювала, що така, – заявила свекруха.
– Валентино Василівно, давайте не будемо вдавати, що ми з вами щойно познайомилися. Чи ви вже забули, як поливали мене брудом на всіх зустрічах, і говорили, що ніколи не дозволите Ігореві на мені одружитися? Так що жити ми з вами не будемо, а значить, і дякувати вам мені нема за що.
Віру гукнув чоловік, і вона пішла до нього, а Валентина Василівна, залишившись на місці, дивилася їй услід, і цей погляд не віщував нічого доброго.
Дійсно, дві родини – Мельники та Бондаренки – були давно знайомі, бо жили у сусідніх будинках. Колись ці будинки були відомчими, і квартири тут отримали працівники одного підприємства – батьки Валентини Василівни та дід Віри.
Тож Ігор та Віра виросли в одному дворі та знали один одного з дитинства. Звичайно, тоді Ігор не звертав уваги на дівчисько, яке було молодше за нього на три роки.
Він закінчив школу, університет, відслужив, а коли повернувся додому, то майже одразу помітив симпатичну дівчину. Віра тим часом вже навчалася в університеті.
Вони почали зустрічатися не одразу. Ігор деякий час придивлявся до дівчини, але з кожним днем вона подобалася йому дедалі більше. Нарешті він наважився підійти до неї.
Але тут сталося те, на що ніхто не очікував. Виявляється, колись Валентина Василівна посварилася з матір’ю Віри – Надією Яківною. І якщо друга за давністю років забула навіть предмет суперечки, то мати Ігора все добре пам’ятала і заявила синові, що не потерпить поряд з ним дівчину з родини Бондаренків.
Слово за слово, і у дворі будинку маленького містечка закипіли пристрасті, які за своєю силою нітрохи не поступаються тим, що вирували в італійській Вероні між родинами Монтеккі та Капулетті.
Надія Яківна намагалася вмовити дочку припинити зустрічатися з Ігором:
– Віра, Валентина вам жити не дасть. Це зараз Ігор тебе любить і не звертає уваги на слова матері, а мине кілька років, пристрасті вщухнуть, і він може почати до неї прислухатися. І тоді ти наплачешся. Вона мати, виховала сина практично одна, а в таких випадках вплив матері на синів дуже великий.
Дійсно, Валентина Василівна овдовіла того року, коли Ігор тільки пішов до школи. Але в найскладніші підліткові роки на нього великий вплив мав старший брат батька – дядько Олег, у сім’ї якого племінник пропадав усі вихідні. Сім’я дядька жила у приватному будинку, і Ігор часто разом із двоюрідними братами – його ровесниками – допомагав у ремонті та в іншій чоловічій роботі.
– Дядько мені і зараз замість батька, і раджусь я зазвичай з ним, а не з матір’ю, – якось сказав Ігор Вірі.
Загалом обидві сім’ї не особливо хотіли, щоб Віра та Ігор одружилися. Надія Яківна навіть була проти того, щоб дарувати їм на весілля кругленьку суму.
– Давай подаруємо декілька тисяч гривень. Якщо побачимо, що у них все добре, потім решту просто так віддамо. Валентина, я тобі точно кажу, нічого не подарує, – сказала вона чоловікові.
Але той її заспокоїв:
– Ігор – нормальний хлопець, Віру любить. Він вже дорослий чоловік, і Валентина його набік не зверне.
Після весілля молодята зняли собі невелику однокімнатну квартиру та почали жити.
Десь за місяць суботнього ранку до них у гості з’явилася Валентина Василівна.
– А що без дзвінка? – поцікавився Ігор. – Ми могли й поїхати кудись на вихідні.
– Ну, не поїхали ж, – відповіла мати, оглядаючи квартиру. – Чаю хоч наллєте?
Віра поставила перед нею чашку з чаєм, посунула вазочки з цукерками та печивом.
– Печиво, звичайно, з магазину, – сказала свекруха. – А чому сама не печеш? Мати не навчила?
– Чому не печу? Печу, – відповіла Віра. – Ось ви б попередили, що прийдете, обов’язково спекла б щось. А так що є, те і їжте.
– А ще я у тебе у ванній повний кошик брудної білизни бачила. Невже важко випрати? Машинка поруч стоїть, – дорікнула Віру свекруха.
– Так я тільки-но поміняла постільну білизну, якби ви не прийшли, вже запустила б прання. Але тепер доведеться відкласти – треба ж вам приділити увагу.
– Мамо, взагалі-то у нас на сьогодні є плани, тож якщо у тебе нічого серйозного, то може, вистачить недоліки вишукувати?
– Виганяєш мене, синку? – образилася Валентина Василівна.
– Не виганяю. Просто наступного разу, якщо захочеш до нас прийти, спочатку подзвони, – відповів Ігор.
Валентина Василівна підвелася і пішла до дверей. У коридорі вона забарилася, нахилилася і витягла з-за тумбочки шовкову чоловічу краватку в чорно-білу смужку.
– Ой, дивися, Ігоре, у тебе ніби такого не було? Цікаво, чия вона? – єхидно посміхнулася вона, глянувши на Віру.
– Мамо, я не знаю, чия це краватка, але в тому, що принесла її ти, впевнений на сто відсотків. Справа в тому, що я вчора ввечері впустив за тумбочку свої ключі. Довелося її відсунути, щоб їх дістати. Жодної краватки там не було. А з учора ми з Вірою нікуди не виходили, і ніхто, крім тебе, до нас не приходив. Тож забирай свою знахідку та йди додому.
Валентина Василівна пішла.
– Ти не ображайся, Ігоре, але якщо твоя мама прийде, коли тебе не буде вдома, я її просто не пущу. Чи мало що їй заманеться нам підкинути, – сказала Віра.
Якось вона так і зробила.
Свекруха прийшла, коли Ігор був на роботі. Віра не відчинила їй двері. Та стукала і дзвонила, а потім заявила, що не зрушить з місця, доки не прийде син.
– Сидітиму під дверима, поки не прийде Ігор. Нехай він сам переконається, яка ти розпусниця. Чоловік на роботі, а ти коханця приймаєш. Але мене ти обманути не зможеш, я тебе виведу на чисту воду!
Ігор прийшов за півгодини. Весь цей час Валентина Василівна просиділа на сходах. Син відчинив двері і спитав у матері, що їй потрібно.
– Прийшла розкрити тобі очі на твою дружину, – заявила вона.
– Більше не приходь, – сказав він і зачинив двері.
Валентина Василівна ще хвилин п’ять постояла і почала повільно спускатися сходами, озираючись на двері, які син зачинив прямо перед її носом.