Віра з самого ранку недобре себе почувала. За вікном валив сніг. Вона пораділа, що вчора в магазин сходила, а то сьогодні довелося б йти кучугурами, що дуже важко з її слабими ногами.
До того ж, здається, знову скочив тиск. Віра прийняла пігулку, лягла на диван і заплющила очі.
– Що ж я лежу? Треба ж борщ варити, – подумала вона, але підвестися не було сил.
Так повелося, що першого січня до неї на обід приходив син із дружиною. А раніше, коли Андрій був маленький, ще й з онуком. І завжди з порога питав:
– Мамо, а борщ є? Салати набридли.
Віра вирішила, що ще трохи полежить і піде готувати. Встигне. Вона прислухалася до себе. Начебто голові легше стало. Віра розплющила очі і подивилася на фотографію чоловіка на стіні.
Спеціально так почепила, щоб засинаючи та прокидаючись бачити його. Сім років минуло, а звикнути так і не змогла, часто згадувала і розмовляла з ним, дивлячись на портрет.
– Погано мені без тебе, Борюсику, – сказала вона вголос. – А пам’ятаєш, як ти прийшов з роботи без подарунка у мій день народження? Квіти сховав під пальто на вішалці. Спеціально повільно роздягався, щоб я вийшла до тебе і спитала, чого це ти так довго порпаєшся? А ти сказав, що зарплату загубив.
Пішов у магазин, поки вибирав мені подарунок, хтось витягнув гаманець із кишені. Як же я сварилася на тебе тоді. Адже відчувала каверзу, знала твій нестерпний характер, і все одно потрапила на твою вудку. І який упертий був характер – доводити все до кінця, що задумав.
Я вже думала, як прожити місяць без грошей. Прийшли гості – син із дружиною, твій друг Микола з дружиною та моя подруга Іринка.
Сіли за стіл, ігристе розлили по келихах, ти тост сказав, а потім подарував мені коробочку із золотими сережками.
Мені тоді виповнилося п’ятдесят. І так прикро стало, що мало не плакала. А ти тільки сміявся, тішився, що знову вдалося розіграти мене…
Віра з докором подивилася на портрет чоловіка.
– А як ключі в сніг упустив, пам’ятаєш? Як ми їх довго шукали разом. Сусіди навіть допомогти вийшли. Потім підкинув, щоб я їх знайшла. Скільки разів питала, так і не зізнався, що розіграв.
Перед сусідами соромно було? Вони б не зрозуміли. Діставалося не тільки мені, а й дітям… – вела Віра уявну розмову з чоловіком.
Борис із портрета слухав уважно. Рідкісна фотографія, де у чоловіка був серйозний вигляд. Зазвичай, він хитро посміхався. Віра зітхнула і сіла на дивані. Голову відпустило. Вона пішла на кухню і почала варити борщ.
Кожен рух віддавався неприємними відчуттями в колінах. Вона готувала і згадувала…
…Був теплий серпневий день. Молоденька Віра сиділа у білій весільній сукні перед дзеркалом. Вона вчилася в місті на перукарку. Вірі не сиділося спокійно. Вона то щасливо посміхалася, то застигала.
Ось–ось наречений по неї приїде, а вона досі не була впевнена, що правильно зробила, послухавши маму.
– Сім’я у Степана міцна, господарство велике, сам хлопець працьовитий. А за кого ще в нашому селі вийдеш? Міським хлопцям своїх дівок вистачає, – умовляла мама.
І Віра погодилася. Двадцять уже, пора заміж. Ірина розхвалювала її вбрання, Степана, а на очах у Віри виступили сльози.
Вона раз у раз прислухалася, чи не під’їхала машина. І раділа, коли машина проїжджала повз.
Але ось мотор затих під вікнами, гримнули дверцята машини. Віра стрепенулася і напружилася. Іра вибігла з хати зустрічати нареченого, просити викуп за наречену.
Мама вже стояла на ґанку. А Віра раптом подумала зовсім не про те, що має думати наречена. Вона згадала, як напередодні мати послала її до магазину, там зустріла Бориса. Після служби він не повернувся до села, одразу поїхав працювати у місто. Декілька років його не бачила. Змужнів.
Не сказати, що красень, але видний хлопець, зовсім міським став. Віра від його пильного погляду зніяковіла, почервоніла, опустила очі.
– Запізнився ти, хлопче. Нема чого на неї витріщатися. Не для тебе наречена. Заміж завтра виходить, – сказала продавчиня тітка Ніна.
– А це ми ще подивимося, – посміхнувся Борис, не зводячи очей з Віри.
Вона не пам’ятала, що та як купила. Вискочила надвір і тільки там змогла дихати вільно. І з того часу не могла забути його погляду. Віра дослухалася.
Щось довго у нареченого викуп виторговують. Раптом двері відчинилися. Віра глянула на чоловіка, який зайшов і не повірила своїм очам! Через поріг ступив не Степан, а Борис…
Віра скочила зі стільця. Мама намагалася не пускати до неї Бориса. Ірина просто стояла, спостерігаючи за тим, що відбувається. Борис, нарешті, вибрався з чіпких маминих рук і підійшов до Віри.
– Не зможу без тебе жити. Згодна піти зі мною? Зараз? – запитав він.
А вона й слова вимовити не може. Підхопив її на руки Борис і до дверей поніс. Мати з подругою ледве встигли убік відскочити.
Віра обняла його за шию, поклала голову на плече, наче так і має бути.
Ось так повів її з–під вінця Борис. Довго все село обговорювало їхнє весілля. А чого ж добру пропадати? З’явився потім і Степан веселий вже, ледве стояв. Постояв, глянув на них і пішов.
Пізніше Борис розповів, як ходив до Степана.
– Не дам вам жити разом. Все одно заберу її в тебе, – сказав він йому.
Степан слабенький був проти Бориса. Злякався і відмовився від Віри. Після весілля поїхали молоді одразу до міста. Спочатку у гуртожитку жили, потім від заводу Борису квартиру дали.
Спочатку спали на матраці, на підлозі. А які щасливі були! Двоє дітей народили. Донька вийшла заміж і живе із чоловіком за кордоном. Синок тут, онук уже інститут закінчує. Жодного разу не пошкодувала Віра, що втекла тоді з Борисом.
Кохали один одного дуже. І весь час Борис різні жарти вигадував. Такий уже характер. Віра ображалася. Так і не звикла за довге життя, весь час на вудку потрапляти. Навіть коли Борис заслаб, він тримався, казав, що розігрує її, щоб пошкодувала.
А вона бачила, що йому недобре, плакала і шкодувала.
Швидка довго їхала. Такий самий снігопад був тоді. Усі дороги занесло. До лікарні не довезли…
…Віра зітхнула, проковтнула сльози, що набігли, і вимкнула плиту. І що на неї найшло? Вона пішла у кімнату і лягла на диван.
– Ось, Борю, сьомий Новий рік зустрічатиму без тебе. Завтра син прийде із дружиною. А в Андрія своє життя, молоде. На тебе дуже схожий він став. Такий самий у нього легкий і веселий характер. А пам’ятаєш, як ми всі разом Новий Рік зустрічали?
Сльози знову набігли на очі, і від цього їй здалося, що Борис на портреті ворухнувся.
– Не плач, Вірочко…
Вона стрепенулася, протерла очі. Ні, так само дивиться Борис на неї з портрета. Здалося.
– Це що ж, голоси ввижаються? Зовсім вже, чи що? – подумала Віра. – Знову смієшся з мене? Навіть там ніяк не заспокоїшся? – спитала вона беззлобно, дивлячись на портрет. – Як ти там, Борю? Не сумуєш за мною, за дітьми, за життям? Ноги не турбують? А в мене прямо сил немає, – скаржилася вона.
– А там усі молоді, Вірочко, і здорові. І нічого не турбує, – знову пролунав у голові голос чоловіка.
– Та що це? Голос ввижається.
Віра сіла на дивані.
– Так, Вірочко. Там добре. Тільки я втомився без тебе.
– А ти покажись. Чи не можна? Тільки лякати і можеш, – сказала Віра.
Віра, крекчучи, встала з дивана. Кімната захиталася. Віра сіла назад на диван, лягла на бік і свідомістю, що згасала, побачила Бориса.
Стояв він молодий, яким вона побачила його того серпневого дня.
– Потерпи, рідна, зараз все пройде, – почула Віра. – Ходімо, пора.
І Борис простяг їй руку. Вона хотіла запитати, куди він кличе її, сказати, що їй недобре, йти не може, але нічого не вийшло. І раптом все припинилося, Віра легко встала з дивана і подала Борисові свою руку.
І вже зникла квартира, сніг за вікном, їх оточувало тепле і ніжне світло, яке ніби наповнюючи її спокоєм і радістю. І стало їй солодко і трохи лячно, як тоді, коли Борис ніс її на руках у машину.
Наступного дня прийшли син із невісткою у гості. Довго дзвонили у двері, потім чекали, коли Андрій привезе з дому ключі від бабусиної квартири.
Віра лежала на дивані спокійна, наче спала. А на плиті стояла ціла каструля борщу.
Після поминок Андрій почепив на стіну поруч із портретом діда фотографію бабусі в рамочці.
На ній вона радісно посміхалася, ніби нарешті знайшла, що шукала…