Був гарний теплий вечір. Легкий бриз з моря хвилював пальмове листя, і воно про щось тихо шепотіло між собою…
Віра гуляла вздовж набережної, дихала корисним морським повітрям. Вона приїхала сюди на два тижні і дуже сумувала.
-Ось уже тиждень пролетів, – думала вона. – А ніхто навіть не глянув у мій бік! Жоден чоловік не зробив компліменту, ніби я зовсім уже якась стара…
Ну чому я така невезуча? Ну чому у мене все та погано виходить? Ніби розумом і зовнішністю Бог не обділив, а все йде криво й косо! Нерішуча я невдаха!
Вірі вже 36 років. Чоловіка немає, навіть хлопця немає. Траплялися, звичайно, зустрічі і навіть стосунки зав’язувалися, але якось швидко закінчувалися. Про такі втрати не шкодують…
-Дівчино, ви чому така гарна, а сидите одна? – раптом почула вона. – І обличчя у вас таке сумне. Можна я з вами погуляю? Мені теж одному сумно!
До неї підійшов високий симпатичний чоловік років сорока.
Віра усміхнулася.
-Треба ж, ніби мої думки підслухав! – подумала вона.
Вони познайомились. Його звали Микола.
-Стало прохолодно, я легко одягнена, може кудись зайдемо? – нерішуче запропонувала Віра.
Микола зніяковів.
-Віро, я не хочу вас обманювати і показувати з себе багатого. Ні, звичайно, я не бідний. Я середньостатистичний чоловік, з вельми середнім статком, рядовою посадою та відсутністю перспективи на покращення матеріального становища у найближчому майбутньому.
Але зараз я на нулі, оскільки буквально вчора я засидівся в кафе. Вийшов, сів на лаву і несподівано заснув. Прокинувся години через дві. Гаманець порожній, ні готівки, ні картки. Слава Богу, документи не забрали…
Я з великим задоволенням запросив би вас в ресторан, або ще кудись, але… Мені треба протриматися ще три дні.
Я не можу просити колег по роботі переказати мені грошей. Вони все життя сміятися з мене будуть.
Позику брати не хочу, мені її не вистачить навіть на зворотній квиток. Говорила ж мама брати одразу зворотний квиток, а я не послухався…
Одна надія на маму. Я живу зі старенькою мамою. Вона через три дні отримає пенсію і надішле мені переказ. Отакі у мене невеселі справи…
-Господи, а я ще себе шкодую! Людині набагато гірше, – подумала Віра, а вголос сказала. – То ви голодний? Давайте зайдемо в кафе і я вас нагодую.
-Я буду вам дуже вдячний! Я дійсно голодний. Якби я відпочивав у санаторії, було б простіше, але я сам. Винаймаю кімнату, добре, що хоч кімнату сплатив. Можна було б у хазяйки позичити, але я її не бачу, може й не дати. Люди зараз пішли недовірливі, – відповів Микола.
У кафе Микола прямо накинувся на їжу.
-Ви мене врятували, – сказав він, наминаючи їжу, і з вдячністю подивився на Віру.
Віра позичила йому грошей. Трохи, звісно. Багато грошей у неї ніколи не було, але протриматися до маминого переказу йому вистачить.
Три останні дні вони провели разом. Вони гуляли, купалися у морі, їздили на екскурсії. Микола поводився, як джентльмен, не робив жодного натяку змінити дружні стосунки на близькі.
Вони багато про що говорили. Віра розповіла йому про свою невдачливість, і як її це засмучує. Розповіла, що вже два роки живе без мами, а батька ніколи в неї не було. Мама народила її «для себе», майже в сорок років.
-З тобою все ясно, а як у тебе з роботою все влаштовує? – запитав одного разу Микола.
-Та приблизно так само. Начальник ініціативи вимагає, ну я й раз дещо запропонувала, так скромно, не наполягаючи. Він дивно глянув на мене. Я про ініціативи забула і тепер мовчу. А потім мою ідею одна спритна пані впевнено так озвучила і що ти думаєш? Премія – їй, і підвищення, а я мимо, – поскаржилася Віра.
Три дні минули швидко. В останній день перед від’їздом Миколи вони зайшли у невелику антикварну крамничку.
Микола залюбувався запонками з бурштином.
-Ех, були б гроші. Запонки моя пристрасть та слабкість.
Запонки коштували 2 тисячі. Віра несподівано для себе і для нього купила їх. – Це тобі подарунок на згадку про нашу зустріч.
Увечері він провів її до готелю і вони розлучилися.
-Я обов’язково віддам тобі обов’язково, – пообіцяв Микола, і галантно поцілував їй руку…
…Віра сиділа на дивані перед телевізором. Було вже пізно і вона вже збиралася йти спати.
Раптом у двері хтось постукав.
-Хто ж це може бути?! – здивувалась вона. – Ще й в такий час…
Віра поспішила в коридор, відчинила двері і ахнула.
В кімнату зайшов Микола, а з ним ще один чоловік.
Микола посміхався.
-Люба моя, Віро. Не дивуйся! Настав час тобі все пояснити! Це мій найкращий друг і партнер по бізнесу Олександр. Ми приїхали на тиждень відпочити. Коротше, ти допомогла мені виграти суперечку.
Віра рота розкрила від здивування.
-Ми посперечалися із Сашком. Він стверджував, що сучасні жінки всі жадібні, їм потрібні тільки гроші, гроші, і ще раз гроші.
А я вірив, що є й добрі, порядні та безкорисливі. Ми посперечалися на дуже солідну суму. Я вирішив прикинутися бідним і знайти жінку, яка мене пошкодує.
Скажу чесно, я майже зневірився знайти таку. Два дні я підходив до жінок. Вони зустрічали мене прихильно, але тільки-но дізнавалися, що я без засобів для існування, одразу посилали куди подалі. Нарешті, мені пощастило і я зустрів тебе.
-Я не повірив би, що є такі, як ви, але я стояв неподалік і все чув. Часом я нишком стежив за вами. Ви зробили мене щасливим! Тепер я вірю, що наш світ не безнадійний, – додав Олександр.
Микола дістав гроші і поклав на стіл.
-Я повертаю тобі борг. Це наш із тобою виграш, але моєї заслуги тут немає. Він повністю має належати тобі. Не відмовляйся. Ти його заслужила!
Віра намагалася сказати, що грошей дуже багато, але Микола відмахнувся, а потім він дістав ланцюжок із кулоном.
-А це тобі подарунок від мене! Від чистого серця! Ти мені, можна сказати, за останні гроші купила запонки. Я хочу, щоб ти носила цей кулон. Я його зачарував! – засміявся він. – Відтепер у тебе буде смуга везіння, от побачиш!
Ех, одружився б я з тобою, якби не був одружений, але в мене є кохана дружина та двоє дітей. Тому я тобі від щирого серця бажаю щастя і хорошого чоловіка, ти цього гідна, як ніхто інший!
Не встигла Віра отямитися, як за ними зачинилися двері.
-Нічого собі! Такого зі мною не може бути, чи може? – вона стояла і здивовано дивилася на гроші та подарунок.
Віра повернулася додому. Дні через два вона йшла по тротуару. Лив дощ. Іномарка, що проїжджала повз, несподівано обхляпала її водою з калюжі. Вона стояла, вся мокра.
Машина зупинилася. Вийшов чоловік і почав вибачатися, а потім він посадив її в машину і підвіз до будинку.
-Куди ви в такому вигляді? Вас і в автобус не пустять!
Наступного дня Віра вийшла після відпустки на роботу. Повертаючись увечері, вона помітила біля будинку знайому машину, а поруч стояв водій з букетом квітів.
Вони познайомились. Його звали Сергій…
…Через півроку вони відгуляли весілля. А далі у Віри було суцільне везіння: син і донька, золотий чоловік, будинок – повна чаша.
Може, й справді Микола заговорив той кулон на удачу та щастя?!