– Я більше не можу так жити, – тихо сказала Віра.
Андрій не чув, як вона увійшла до кімнати. Він глянув на дружину, намагаючись визначити, що їй вдалося почути. Її гарне обличчя майже не виражало емоцій. Тільки втома та байдужість.
– Що ти влаштовуєш сварки на рівному місці? – Андрій із роздратуванням закрив шухляду письмового столу. – Чого тобі не вистачає?
Вона мовчала, чекаючи продовження тиради про те, який він хороший, працює цілодобово безперервно, забезпечуючи комфортне і безтурботне життя, але тут задзвонив телефон у шухляді столу.
Андрій застиг із піднятою вгору рукою, якою збирався жестикулювати, доводячи, що це вона – погана, не вміє цінувати чоловіка.
– Візьми трубку. І спробуй не обманювати бодай її.
Віра вийшла із кімнати. Вона не збиралася з’ясовувати стосунки. Приходила лише сказати, що йде.
За зачиненими дверима почувся тихий шепіт.
Віра їхала таксі у бік міста. Ключі від будинку, машини та записку з двома словами «Пробач. Прощай!» залишила на обідньому столі. Нічого із речей не взяла. Тільки документи та старенький ноутбук, подарований ще мамою.
Як добре, що є квартира тітки, про яку Андрій навіть не знає. Коли Віра оформляла спадщину, його роман на стороні проходив ще один виток.
Вона зрозуміла, чому не пішла давно. Просто кохала, довго кохала.
Андрій не рік і навіть не два грав у кохання з іншою. Спочатку Віра не здогадувалася, потім, дізнавшись, виправдовувала чоловіка – заплутався, намагалася зрозуміти та допомогти. Звинувачувала себе, що так сталося. Давала йому час розібратися, визначитися – адже нескінченно так продовжуватися не могло.
Скільки провела безсонних ночей, скільки сліз пролила. Розгубленість від того, що все, чого прагнули, руйнувалося як картковий будиночок, пройшла не скоро.
Вони ознайомилися ще в інституті. Про їхнє неземне кохання знав весь курс. Бурхливий роман закінчився веселим весіллям. Поневіряння по орендованих квартирах, вечеря з шматка хліба і склянки молока… Спільний бізнес, відкритий у студентські роки, довго не приносив віддачі. Але вони були щасливі.
Потім стали на ноги. Фірма зростала. Працювали разом – багато та із задоволенням. Купили житло. Віра пам’ятала ту радість, з якою облагороджувала першу однокімнатну хрущовку. За нею з’явилася друга – двокімнатна на околиці, пізніше – хороша квартира в центрі і, нарешті, цей величезний особняк.
Андрій потихеньку віддалив її від бізнесу, а Віра і не сперичалася, зайнявшись облаштуванням будинку. Роль засновника на річних зборах акціонерів виконувала блискуче. Судячи з звітів, їй покладався добрий відсоток доходу діяльності фірми. Але Віра ніколи не користувалася цими грошима, вкладала їх у розвиток компанії.
Ті ідеї, що приходили Вірі на думку, Андрій видавав, як свої. Її це влаштовувало. Не влаштовувало інше. Андрій не хотів дитину. Спочатку було “не час”. Потім з’явилося: “Давай поживемо для себе”. Пожили. Тільки не для себе, а кожен сам по собі. Поруч, але не разом.
Андрій перестав цікавитись її справами і грубо зупиняв, коли Віра намагалася розпитати, що відбувається у компанії.
– Що тобі все так цікаво. Гроші бізнес приносить? Радій!
А потім почалися зради. Андрій перестав помічати її.
Від образи та самотності почала писати вірші, виливаючи переживання душі на папір. Потім настала черга прози. З роздумів про життя народилися оповідання, а за ними – роман. Писала для себе, але Зіна, найкраща подруга та перша читачка, показала твори приятелю з видавництва. Вірі запропонували видати книжку. На її подив, весь тираж продався за лічені дні.
Друге видання виглядало більш респектабельно, у твердій палітурці з красивою картинкою на обкладинці. Віра залишила один екземпляр на письмовому столі Андрія.
– Від неробства нісенітницями маєшся? Краще б вікна в хаті помила, – буркнув він і кинув книгу в камін.
Віру зачепив не так його вчинок, як слова. Роль хатньої робітниці при чоловіку, що розважається на боці, її не влаштовувала.
Кілька днів вони навіть не перетиналися. Благо, будинок великий, можна усамітнитися. Тим більше Віра уклала з видавництвом договір на новий роман і з головою поринула в роботу.
Вона виросла у власних очах, розправила плечі. Рвалися останні ниточки, які пов’язують із Андрієм – могла забезпечити собі матеріальну незалежність.
Декількома днями пізніше Андрій прийшов вночі до неї в спальню. З букетом квітів, ігристим та цукерками.
– Та ти, виявляється, талант! Всі тільки й кажуть, що про тебе та твою книгу. Вітаю та пишаюся!
Виглядав він засмученим. Віра одразу побачила це.
– Щось сталося?
– Так. Я раптом зрозумів, який я негідник. – Андрій став навколішки. – Вірочка, пробач мені.
Як давно він не називав її так. Вони пили ігристе, розмовляли, і Вірі здалося, що не все втрачено. Клятв та обіцянок не було. Були слова кохання. А потім пролунали найважливіші для неї:
– Давай народимо дитину!
Ідилія закінчилася через півтора місяці.
Віра стояла біля вікна, трепетно чекаючи на приїзд чоловіка – не терпілося повідомити новину.
Машина заїхала до гаража, але Андрій довго не піднімався. Вона не могла більше чекати і побігла вниз. Андрій сидів у машині з відчиненими дверцятами і розмовляв телефоном:
– Дівчинко моя, не сьогодні. Я вже вдома. Ми купимо все, що ти хочеш… Виписуй, завтра оплачу.
Віра застигла на порозі. У голові помутніло, і вона опустилася на підлогу.
Прийшла в себе від того, що Андрій бризкав водою їй в обличчя.
– Ти мене розхвилювала. Що це було?
– Нічого. Просто локшина різко з вух злетіла.
Віра підвелася і важким кроком пішла до будинку. Відразу зрозуміла, що піде. Більше не любила.
«Потрібно купити щось на вечерю. Порожній холодильник. А завтра подзвонити Зіні та влаштувати шопінг. Маля має бачити, яка гарна у нього мама», – посмішка торкнулася її губ.
Таксі щастило везло Віру вечірнім містом. На душі було тихо та спокійно. Починалося нове життя.